Палата КАС/ВС: у разі встановлення інвалідності після спливу трьох місяців від дня звільнення зі служби, права на отримання одноразової допомоги у військовослужбовця строковика не виникає (постанова від 26.06.2018 р. у справі № 750/5074/17)

Фабула судового акту: Незаслужено непоміченою у інформаційному просторі залишилася постанова Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав КАС/ВС від 26.06.2018 р. у справі № 750/5074/17 про питання виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов’язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.

Нею було апробовано один з нових інститутів забезпечення формування єдиної судової практики, запроваджений судовою реформою 2017 року, в ході якого увесь склад відповідної палати КАС/ВС досліджував одне із складних питань у сфері соціального захисту військовослужбовців – призначення і виплата одноразової грошової допомоги у разі інвалідності чи іншої втрати працездатності військовослужбовцем.

Передісторія цього питання закладена у певних тонкощах нормативних формулювань, які, до того ж, зазнавали численних змін з еволюцією картини соціальних зобов’язань держави перед військовослужбовцями після початку українсько-російської війни у 2014 році.

Особисто, консультуючи у громадській приймальні Української Гельсінської Спілки з прав людини у Львові, пересвідчився у тих складнощах та непослідовному підході, застосовуючи який законодавець поставив багатьох громадян, що втратили здоров’я під час проходження військової служби, у позицію прохачів перед Міністерством оборони України об’єктивно належних виплат (https://helsinki.org.ua/articles/ministerstvo-oborony-vidmovlyaje-u-vyplatah-vijskovosluzhbovtsyam/).

Вся справа у тому, що з 01.01.2007 р., коли набрала чинності редакція ст. 16 Закону України «Про соціальний та правових захист військовослужбовців та членів їх сімей» згідно із Законом № 328-V від 03.11.2006 р., право на отримання відповідної виплати для військовослужбовців було обмежено існуванням тримісячного строку між моментом завершення служби та встановленням інвалідності. Водночас, вже у редакції Закону України № 5040-VI від 04.07.2012 р. (період дії з 01.01.2014 р. до 01.01.2017 р.) право на виплату одноразової грошової допомоги диференціювалося залежно від причин настання негативних наслідків: поранення, нещасний випадок, захворювання. І лише щодо встановлення інвалідності за наслідком останнього, якщо таке пов’язано із проходженням військової служби, встановлювався преклюзивний (обмежувальний) трьохмісячний строк для реалізації права на одноразову грошову допомогу.

Таким чином, фактично з 01.01.2014 р. право на виплату одноразової допомоги отримали всі військовослужбовці, які втратили здоров’я, через поранення або нещасний випадок, які трапилися під час проходження військової служби без необґрунтованого трьохмісячного обмеження.

Натомість, Міністерство оборони України, навіть після 01.01.2014 р., озброївшись постановою Кабінету Міністрів України і надалі продовжувало відмовляти у призначенні допомоги, вважаючи днем виникнення права на допомогу – день встановлення інвалідності. А тому, якщо він випадав у проміжок дії попередньої редакції ст. 16 Закону України «Про соціальний та правових захист військовослужбовців та членів їх сімей» (тобто, з 01.01.2007 р. до 31.12.2013 р.), враховувало трьохмісячний строк нечинної вже на той час редакції нормативного припису Закону № 2011-ХІІ.

Судами України на чолі з Верховним Судом України була сформована практика, за якою застосування скасованого трьохмісячного преклюзивного строку при встановленні права на виплату допомоги в умовах прямої дії законів в Україні при триваючому статусі інвалідності особи є протиправним.

Це зумовлювало задоволення позовів громадян проти держави, маса яких почала активно зростати в основному за рахунок осіб, які отримали поранення, контузії чи з якими трапилися інші нещасні випадки під час проходження строкової служби в кінці 80-их початку 90-их років ХХ ст.. Відтворюючи зі спілкування з очевидцями картину того часу, питання травматизму і нещасних випадків на військовій службі було одним із заборонених до широкого розголосу, що вело до приховування таких випадків. Натомість умовне відновлення здоров’я молодих юнаків зумовлювало штучну відмову у встановленні інвалідності, аж допоки з роками травми не давали про себе знати серйозними розладами, що й призводило до відстроченого встановлення інвалідності через десятки років після їхніх справжніх причин.

Та слід відзначити, що Міністерство «міцно тримало оборону»: представниками шукалися інші процесуальні можливості – апелювали до предметної підсудності справ, яка постійно «хиталася» між соціальною природою справи, яка б зумовлювала розгляд місцевими загальними судами та, водночас, участю центрального органу виконавчої влади, що визначало підсудність окружним адміністративним судам, заперечували поширення дій Закону України «Про соціальний та правових захист військовослужбовців та членів їх сімей» на військовослужбовців радянських збройних формувань, дискутували в частині дискреції Міністерства при призначенні допомоги. Все це вело до нескінченних процесуальних баталій у судах усіх інстанцій, випробовуючи позивачів на міцність. На жаль, з власної практики не можу навести жодного випадку виплати допомоги навіть по рішеннях судів, що набрали законної сили, та все ж позиція Верховного Суду України вселяла надію на успішне кінцеве вирішення проблеми комплексом.

На початках цю ж позицію підтвердив і новий Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (наприклад, ухвала від 20.03.2018 р. у справі № 276/322/17).

Натомість, черговими змінами до ст. 16 Закону України «Про соціальний та правових захист військовослужбовців та членів їх сімей» згідно із Законом України 1774-VIII від 06.12.2016 р. (чинний період з 01.01.2017 р.), законодавець повернув норму про трьохмісячний обмежуваний строк між завершенням служби та встановленням інвалідності як умову призначення і виплати допомоги, але лише для військовослужбовців строкової служби.

До речі, з пояснювальної записки до Законом України 1774-VIII від 06.12.2016 р. основною метою його прийняття було економне та раціональне використання державних коштів та приведення у відповідність до фінансових можливостей положень окремих законів України, а за висновком Головного науково-експертного управління Верховної Ради України пропоновані зміни були дипломатично охарактеризовані як «нелогічні» - через виділення військовослужбовців строкової служби в окрему категорію та «недоцільні» - через звуження ними змісту та обсягу існуючих прав і свобод з посиланням на ст. 22 Конституції України (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60033). Простіше кажучи, усвідомлення того, що право не на її стороні, змусило державу «дати заднього ходу» , однак надзвичайно грубо з правової точки зору.

Більше того, допомога прийшла звідки, звідки не очікували – 26 червня 2018 р. Судова палата для розгляду справ щодо захисту соціальних прав КАС/ВС, вирішила відступити від сформованої позиції і на підставі аналізу норм законодавства формулює новий загальний правовий висновок для ціє категорії справ: «Частиною шостою статті 16 Закону № 2011-ХІІ (в редакції чинній з 1 січня 2007 року до 1 січня 2014 року) для військовослужбовців строкової військової служби встановлено окремий порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги, відповідно до яких обмежено проміжок часу у який, у разі настання інвалідності, виникає право військовослужбовців строкової військової служби на отримання одноразової грошової допомоги і такий проміжок часу визначений періодом проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби. У разі встановлення інвалідності в період дії зазначеної редакції ст. 16 Закону № 2011-ХІІ після спливу трьох місяців від дня звільнення зі служби, права на отримання вказаної одноразової грошової допомоги у військовослужбовця строкової військової служби не виникає.» Його застосування зумовлює відмову у задоволенні подальших вимог позивачів до Міністерства оборони України з приводу призначення і виплати допомоги, що й було зроблено у цій справі.

Чи є такий підхід Суду законний – безперечно. Зрештою, Суд послався виключно на норми законодавства та й правовий порядок у державі не дозволяє стверджувати інше, допоки будь-яке судове рішення, що набрало законної сили не буде переглянуте.

Та цікавішим є питання – чи мав Суд можливість прийняти інше рішення, підтримавши і укріпивши вже сформовану на той час позицію ? Вважаю, що ТАК! І тут справа не лише у формальних законодавчих нюансах щодо порядку дії законів і їх врахування у такому нестабільному законодавчому стані, але й тому значенні, яке на сьогодні декларується за судовою гілкою влади, яка після 2017 року, на думку багатьох дослідників, реформована з значним рецепіюванням ознак судочинства системи «загального права».

У своєму рішенні Суд «сліпо пішов» за законодавцем, прагнучи не побачити хиб тієї стежки, вимощеної нормативними колізіями та складнощами юридичної нормотворчої техніки. До речі, останні при цьому зовсім не дають підстав для такого категоричного висновку на користь самої держави. Натомість, як писав один з авторів близької актуальному стану українського судочинства концепції «моделі обмеженого судового розсуду» А. Барак «Суддя повинен думати про законодавця, але він не повинен думати як законодавець». Спонука законодавця зрозумілі – економія коштів. Однак чи може вона з позицій права бути спроможною виправдати і обґрунтувати підхід, за якого компенсація за втрату здоров’я особою при виконанні обов’язків на користь держави обмежується певними строками. І ця недолугість на поверхні, якщо ми спробуємо хоча б для себе відповісти на запитання – а чому саме три місяці ? Чому – не один місяць ? Або шість ? Жоден документ не містить такого обґрунтування. А саме це і свідчить про об’єктивну невиправданість, необґрунтованість, а звідси – несправедливість цих умов, які застосовуються на сьогодні лише щодо однієї з груп військовослужбовців, які сумлінно виконували свій конституційний обов’язок за призовом. І це при тому, що навіть у приватно-правових відносинах, відшкодування шкоди, завданої життю чи здоров’ю особи характеризується спеціальними правилами, які є більш сприятливими для неї (наприклад, ст.ст. 268, 1168 ЦК України).

Та окрім цього, досліджуючи аргументи сторін у справі щодо дискримінаційних підходів у нормативному регулюванні питання виплати одноразової грошової допомоги для військовослужбовців строкової служби та інших груп військовослужбовців, Суд прийшов до висновку, що «…факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою. … Вид військової служби не можна вважати персональною ознакою в розумінні поняття дискримінації, а різне регулювання умов соціального захисту – визнавати обмеженням у реалізації або користуванні правами та свободами». Цим він виправдовує абсолютно неконституційний підхід диференціації між військовослужбовцями, які проходять військову службу – як єдиного тотожного за своєю правовою природою виду суспільної діяльності, незалежно від підстав її здійснення (призов чи контракт), при подальших тотожних умовах настання негативних наслідків проходження військової служби для життя і здоров’я (соціальних ризиків), що зумовлює ушкодження здоров’я та втрату працездатності щодо реалізації права на одноразову грошову допомогу. Вважати, що у підставах проходження військової служби криється можливість різниці у підходах до відшкодування шкоди життя і здоров’я військовослужбовця, за висловом Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, є щонайменше «нелогічно», в тому числі, з боку КАС/ВС.

Особисто для мене було цікавим, чи зможе Судова палата для розгліду справ щодо захисту соціальних прав КАС/ВС використати можливості, закладені у ст. 7 КАС України щодо прямого застосування норми Конституції України, щоб вказати законодавцю на абсурдність оцінки вартості здоров’я окремих груп військовослужбовців лише протягом трьох місяців після припинення служби. Саме у цьому сподівався бажання суддів розглядати справу палатою, аби дати чіткий та однозначний сигнал законодавцю і суспільству щодо значення людини, її життя і здоров’я у системі цінностей у аксіологічній таблиці державі. Та сталося зовсім по-іншому.

На мою думку, ця ситуація не вирішена остаточно. У цій процесуальній грі наступний хід за законодавцем, який, зрозумівши свої помилки, виправить їх самостійно або ж, як на мене, тут хороша перспектива для подання конституційної скарги і втручання Конституційного Суду України. Щоб очевидні помилки були виправлені національною системою правозахисту, засвідчуючи її сутнісну, а не лише формальну зміну, та у майбутньому не потребували залучення арбітра між державою та її громадянами ззовні, відкладаючи на невизначений строк ефективний захист та поновлення їхніх прав.

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 червня 2018 року

м. Київ

справа №750/5074/17

адміністративне провадження №К/9901/44751/18

Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Анцупової Т.О., Берназюка Я.О., Гриціва М.І., Стародуба О.П., Мороз Л.Л., Коваленко Н.В., Кравчука В.М., Бучик А.Ю.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Міністерства оборони України на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року (головуючий суддя - Клопот С.Л., судді: Скалозуб Ю.О., Кашпур О.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року (головуючий суддя Кобаль М.І., судді: Епель О.В., Карпушової О.В.) у справі №750/5074/17 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа: Чернігівський обласний військовий комісаріат про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у призначенні і виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням ІІІ групи інвалідності після звільнення з військової служби внаслідок виконання обов'язків військової служби та зобов'язати розглянути питання щодо призначення та виплати одноразової грошової допомоги, як інваліду ІІІ групи, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням ним військової служби, відповідно до статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975» з урахуванням висновків суду.

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що з моменту встановлення інвалідності він набув право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», про що ним була подана заява до Міністерства оборони України та додані всі необхідні документи, проте йому було відмовлено у зв'язку з тим, що в поданих ним документах відсутні ті, які свідчать про причини та обставини поранення. У зв'язку з цим він звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду, який постановою від 25 січня 2016 року визнав протиправним та скасував пункт 15 протоколу №96 від 11 листопада 2016 року комісії Міністерства оборони України про повернення на доопрацювання документів та зобов'язав останнього розглянути питання щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, як інваліду ІІІ групи, інвалідність якого настала внаслідок поранення, контузії і захворювання, пов'язаних з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країні, де велися бойові дії. Міністерство оборони України повторно розглянуло його заяву та Протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №42 від 21 квітня 2017 року відмовило йому в призначенні такої допомоги, оскільки інвалідність встановлена понад 3-місячний строк після звільнення зі служби. Вважаючи такі дії та рішення відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року, позов задоволено. Визнано протиправними дії відповідача щодо відмови у призначенні і виплаті одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 у зв'язку із встановленням ІІІ групи інвалідності після звільнення з військової служби внаслідок виконання обов'язків військової служби. Зобов'язано Міністерство оброни України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку із встановленням ІІІ групи інвалідності внаслідок поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві».

Вирішуючи спір між сторонами, суди виходили з того, що ОСОБА_1 проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил в період з 28 червня 1981 року у складі військової частини 25909 в період бойових дій, в тому числі під час виконання інтернаціонального обов'язку в Демократичній Республіці Афганістан.

Згідно з актом судово-медичного обстеження №142 від 13 липня 2013 року, у позивача мають місце наслідки закритої черепно-мозкової травми (контузії головного мозку у 1983 році) у вигляді хронічного церебрального арахноїдиту, післятравматичної енцефалопатії з наявністю розсіяної дрібно-вогнищевої симптоматики, вегето-судинної дисфункції та вираженого церебрастенічного синдрому, ценсоневральна двобічна приглухуватість ІІІ ступеню, рубеця м'яких тканин лівої лобної області, котрі можуть являтись наслідками бойової травми, отриманої в 1983 році.

Відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв № 749 від 5 серпня 2010 року поранення (контузія) рядового запасу ОСОБА_1, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.

Відповідно до копії довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ № 0111820 від 24 жовтня 2013 року ОСОБА_1 повторно встановлено III групу інвалідності, яка пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, безстроково.

Позивач звернувся із заявою до Чернігівського обласного військового комісаріату про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням III групи інвалідності, поранення, захворювання пов'язане з виконанням обов'язків військової служби в країнах, де велись бойові дії.

Відповідно до протоколу (рішення) засідання комісії з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №42 від 21 квітня 2017 року, комісія дійшла висновку про відмову в призначенні позивачу одноразової грошової допомоги, оскільки ОСОБА_1 інвалідність встановлено понад 3-х місячний строк після звільнення зі служби.

Суди визнали такі дії Міністерства оборони України протиправними, мотивуючи свої рішення тим, що право на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням III групи інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, позивач набув з дня встановлення ІІІ групи інвалідності.

При цьому, суди з посиланням на частину другу статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві», а також постанову Верховного Суду України від 10 березня 2015 року (№21-563а14) вказали, що право на отримання допомоги виникає з моменту настання інвалідності, а не з моменту звільнення з військової служби. Тобто, позивач з дня встановлення йому інвалідності ІІІ групи при первинному огляді набув право на отримання одноразової грошової допомоги.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Міністерство оборони подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що право на отримання одноразової грошової допомоги у позивача виникло 26 жовтня 2010 року, і станом на цей момент редакція статті 16 Закону №2011-ХІІ передбачала виплату такої допомоги у разі інвалідності, що настала в період проходження строкової військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби, залежно від ступеня втрати працездатності. Оскільки у позивача інвалідність настала поза межами тримісячного строку він немає права на отримання такої допомоги. Крім того, скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково застосували редакцію Закону №2011-ХІІ, яка на день встановлення ІІІ групи інвалідності позивача - 26 жовтня 2010 року, не діяла. Оскільки право на таку допомогу виникає на момент встановлення інвалідності, то така допомога повинна призначатися та виплачуватися в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Гімона М.М.., суддів - Бучик А.Ю., Мороз Л.Л. від 2 травня 2018 року справу передано на розгляд палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду на підставі ч. 1 ст. 346 та ч. 1, 4 ст. 347 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв'язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі №276/322/17 (№К/9901/2174/17).

У зв'язку з виникненням питань щодо застосування ст.16 Закону №2011-ХІІ у спірних правовідносинах, відповідно до частини 7 статті 347 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя-доповідач звернувся до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукового висновку щодо застосування норми права, питання щодо якого стало підставою для передачі справи на розгляд палати.

До Верховного Суду надійшли наукові висновки ОСОБА_3 (доктор юридичних наук, професор), ОСОБА_4 (доктор юридичних наук, професор), ОСОБА_5 (доктор юридичних наук, професор), ОСОБА_6 (кандидат юридичних наук, доцент).

20 червня 2018 року до Верховного Суду від представника позивача надійшов відзив на касаційну скаргу Міністерства оборони України, в якому, посилаючись на правильність висновків судів попередніх інстанцій, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а судові рішення залишити в силі. Відзив мотивований тим, що у спірних правовідносинах застосуванню підлягає частина 2 статті 16 Закону №2011-ХІІ, оскільки ОСОБА_1 встановлена інвалідність, отримана під час виконання обов'язків військової служби, а не під час проходження військової служби. Крім того, різне врегулювання питання виплати спірної грошової допомоги військовослужбовцям за контрактом і військовослужбовцям строкової служби є дискримінацією, яка проявляється у встановленні різних умов на отримання одноразової грошової допомоги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши надіслані наукові висновки, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, а також відзив на неї, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів судової палати вважає, що наявні підстави для відступу від правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі №276/322/17 (№К/9901/2174/17), з огляду на таке.

Як вбачається з оскаржених судових рішень, судами при вирішенні спірних правовідносин були застосовані норми статей 16, 16-1, 16-2 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 р. № 2011-ХІІ (надалі також - Закон №2011-ХІІ) в редакції діючій на час звернення позивача за отриманням спірної допомоги та Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975. Цими ж нормативно-правовими актами керувалися суди при визначенні розміру одноразової грошової допомоги.

Проте, вирішуючи питання, які норми матеріального права та в якій редакції підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суди не врахували наступне.

Статтею 41 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-XII (в редакції на час звернення позивача за отриманням допомоги - вересень 2016 року) встановлено, що виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" .

Відповідно до частини дев'ятої статті 16-3 Закону №2011-ХІІ (в редакції, що діяла у вересні 2016 року) порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975, прийнятою відповідно до пункту 2 статті 16-2 та пункту 9 статті 16-3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі- Порядок №975).

При цьому, пунктом 2 наведеної Постанови установлено, що особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги:

допомога, що була призначена, виплачується відповідно до Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 р. № 499 (Офіційний вісник України, 2008 р., № 39, ст. 1298), Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби, що сталися у 2006 році, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2007 р. № 284 (Офіційний вісник України, 2007 р., № 14, ст. 532), і Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності співробітників кадрового складу розвідувальних органів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2007 р. № 1331 (Офіційний вісник України, 2007 р., № 89, ст. 3255);

допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.

Відповідно до пункту 3 Порядку №975, днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є:

у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного та резервіста - дата смерті, що зазначена у свідоцтві про смерть;

у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Отже, суди не звернули увагу, що на час подання позивачем заяви про виплату одноразової грошової допомоги було визначено, що моментом виникнення права є дата встановлення інвалідності, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягає законодавство, яке діяло на момент первинного встановлення позивачу ІІІ інвалідності, а саме Закон України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 р. № 2011-ХІІ, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб» №328 від 3 листопада 2006 року, яка діяла з 1 січня 2007 року до 1 січня 2014 року, (надалі також - Закон №2011-ХІІ), Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 р. N 499 (надалі також - Порядок №499).

Так, частинами другою та шостою статті 16 Закону №2011-XII, в редакції чинній з 1 січня 2007 року до 1 січня 2014 року, було передбачено: 2) у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю під час виконання ним обов'язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України; 6) у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю строкової військової служби під час проходження військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі, що визначається у відсотках від загальної суми допомоги на випадок загибелі (смерті), встановленої пунктом 5 цієї статті.

Важливою умовою для правильного тлумачення наведених норм статті 16 Закону №2011-XII в редакції, чинній з 1 січня 2007 року до 1 січня 2014 року, є розуміння видів військової служби, визначених Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-XII.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.

Відповідно до ч. 4 ст. 2 цього ж Закону (в редакції до 1 січня 2014 року) існують такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Отже, строкова служба є окремим видом військової служби, що вказує на особливий порядок правового регулювання вказаного виду служби.

В контексті спірних правовідносин саме частина шоста статті 16 Закону № 2011-XII є спеціальною правовою нормою, що містить особливі критерії для встановлення умов виплати одноразової грошової допомоги особам, які проходять строкову військову службу, зокрема:

- особливі суб'єкти отримання допомоги - військовослужбовці строкової військової служби;

- визначений час настання інвалідності - період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби;

- відсутність умови про настання інвалідності після закінчення тримісячного строку після звільнення зі служби.

Аналогічне правило закріплено Порядком та умовами призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 р. N 499.

Так, відповідно до підпункту 4 пункту 2 вказаного Порядку, військовослужбовцям строкової служби у разі поранення (контузії, травми або каліцтва) без встановлення групи інвалідності, заподіяного їм під час проходження військової служби, чи в разі настання інвалідності під час проходження військової служби та особам, звільненим із строкової військової служби, у разі настання інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення з такої служби внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період її проходження, залежно від ступеня втрати працездатності - у розмірі, що визначається у відсотках десятирічного грошового забезпечення.

Таким чином, колегія суддів судової палати у цій справі відступає від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі №276/322/17 (№К/9901/2174/17), відповідно до якого військовослужбовці строкової військової служби мають право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги, у разі встановленні їм інвалідності, незалежно від часу її настання, та вважає за необхідне сформулювати наступний правовий висновок.

Частиною шостою статті 16 Закону № 2011-XII (в редакції чинній з 1 січня 2007 року до 1 січня 2014 року) для військовослужбовців строкової військової служби встановлено окремий порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги, відповідно до яких обмежено проміжок часу у який, у разі настання інвалідності, виникає право військовослужбовців строкової військової служби на отримання одноразової грошової допомоги і такий проміжок часу визначений періодом проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби. У разі встановлення інвалідності в період дії зазначеної редакції ст.16 Закону №2011-ХІІ після спливу трьох місяців від дня звільнення зі служби, права на отримання вказаної одноразової грошової допомоги у військовослужбовця строкової військової служби не виникає.

При цьому, така позиція не суперечить іншим правовим позиціям Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 16 Закону № 2011-XII (в редакції чинній з 1 січня 2007 року до 1 січня 2014 року) у випадку, коли інвалідність встановлена військовослужбовцю, який проходив військову службу у добровільному порядку (за контрактом), після закінчення тримісячного строку після звільнення зі служби, та наявності у таких військовослужбовців права на отримання одноразової грошової допомоги.

Посилання судів першої та апеляційної інстанції у цій справі на правову позицію Верховного Суду України від 10 березня 2015 року у справі №21-563а14 є безпідставними, оскільки Верховний Суд України вирішував питання рівнозначності умов для виплати військовослужбовцям (не строкової військової служби) страхових сум, які були передбачені статтею 16 Закону №2011-ХІІ в редакції до 1 січня 2007 року, та одноразової грошової допомоги, яка була запроваджена з 1 січня 2007 року, та сформульовано висновок, що у разі встановлення військовослужбовцю більшого відсотка втрати працездатності або у разі встановлення групи інвалідності, яка дає право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, у нього виникає право на отримання відповідної допомоги, яка виплачується йому з урахуванням виплаченої раніше суми обов'язкового особистого державного страхування або одноразової грошової допомоги.

Тобто, в зазначеній справі фактичні обставини є іншими.

Отже, доводи касаційної скарги заслуговують на увагу, оскільки спростовують висновки судів попередніх інстанцій про наявність у позивача, як військовослужбовця строкової військової служби, права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги як інваліду ІІІ групи, незалежно від часу настання інвалідності.

Оскільки, позивачу вперше встановлена інвалідність більше ніж через 20 років після звільнення зі строкової військової служби, право на отримання одноразової грошової допомоги застаттею 16 Закону №2011-ХІІ у позивача відсутнє.

Доводи позивача, що у спірних правовідносинах застосуванню підлягає частина 2 статті 16 Закону №2011-ХІІ, оскільки ОСОБА_1 встановлена інвалідність, отримана під час виконання обов'язків військової служби, а не під час проходження військової служби, є безпідставними, оскільки виконання обов'язків військової служби здійснюється під час проходження військової служби. Тобто, визначення «під час проходження військової служби» є більш широким та включає в себе і час виконання обов'язків військової служби.

Надаючи правову оцінку доводам позивача, які викладені у відзиві на касаційну скаргу щодо наявності дискримінації, яка проявляється у тих обставинах, що особи, які виконували обов'язки військової служби в однакових умовах та яким внаслідок цього встановлено інвалідність мають різне право на отримання одноразової грошової допомоги, колегія суддів судової палати виходить з наступного.

За визначенням пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Відповідно до статті 24 Конституції України, статей 2, 7 Загальної декларації прав людини, статей 2, 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( стаття 14, стаття 1 Протоколу № 12 до Конвенції) необхідною підставою для встановлення факту дискримінації є обумовленість відмінного ставлення за певними ознаками.

У рішеннях Європейського суду з прав людини зазначено, що лише розрізнення, яке базується на персональній ознаці, за якою особа чи групи осіб відрізняються один від одного, можна характеризувати як дискримінацію (рішення у справах «Карсон та інші проти Сполученого Королівства», «Кьєльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії»). Суд деталізує вимоги до природи ознак, за якими забороняється дискримінація, та встановлює, що категорія «інші ознаки» поширюється винятково на такі ознаки, які за своєї природою є достатньо подібними до ознак, які вже перелічені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тобто відносяться до визначального для ідентичності особи вибору або є невід'ємними, вродженими та незмінними характеристиками (рішення у справі «Петерка проти Чеської Республіки»).

Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.

Проте, проходження військової служби за контрактом та проходження строкової військової служби є різними видами військової служби, зі своїми особливостями та специфікою, водночас, законодавством закріплено право на отримання спірної грошової допомоги як для військовослужбовців за контрактом, так і для військовослужбовців строкової військової служби, у зв'язку з чим відсутні підстави вважати, що врегулювання законодавством умов виплати одноразової грошової допомоги окремо щодо військовослужбовців за контрактом і військовослужбовців строкової військової служби є проявом дискримінації - розрізненим ставленням до особи притаманною їй певною персональною ознакою. Вид військової служби не можна вважати персональною ознакою в розумінні поняття дискримінації, а різне регулювання умов соціального захисту - визнавати обмеженням у реалізації або користуванні правами та свободами.

Отже, позивачем не наведено доводів, які б дозволили обґрунтовано припустити, що має місце різниця у ставленні до військовослужбовців саме через будь-яку наявну в них персональну ознаку, а тому доводи позивача про наявність дискримінаційного ставлення до військовослужбовців строкової військової служби є необґрунтованими.

Відповідно до частин першої та третьої статті 351 КАС України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в позові.

Керуючись статтями 345 351 355 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.

Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року у справі №750/5074/17 скасувати.

Ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

М.М. Гімон

Т.О. Анцупова

Я.О. Берназюк

М.І. Грицiв

О.П. Стародуб

Л.Л. Мороз

Н.В. Коваленко

В.М. Кравчук

А.Ю. Бучик ,

Судді Верховного Суду

(http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74992487)