П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2015 рокум. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючогоЯреми А.Г.,суддів:Барбари В.П.,Жайворонок Т.Є.,Потильчака О.І.,Берднік І.С.,Колесника П.І.,Романюка Я.М.,Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л.,Ємця А.А.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,Шицького І.Б., за участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та прокурора Сахно Наталії Вікторівни,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсними рішень селищної ради, державного акта на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року,

в с т а н о в и л и:

У березні 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року № 2074/25-5 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3 і передано останньому у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. На підставі цього рішення ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 29 січня 2009 року.

Позивач зазначав, що земельна ділянка, передана у власність ОСОБА_3, розташована за межами населеного пункту ‒ смт Коцюбинського Київської області та перебуває в постійному користуванні комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство» (далі ‒ КП «Святошинське лісопаркове господарство»), відноситься до земель лісогосподарського призначення, а проект землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки ОСОБА_3 не проходив державної експертизи.

На підставі договору купівлі-продажу від 10 червня 2010 року ОСОБА_3 відчужив земельну ділянку, належну йому на праві власності, ОСОБА_1

Оскільки уповноваженим державою органом рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_3 не приймалось, у зв'язку із чим право державної власності на цю земельну ділянку не припинене, а право власності на неї у ОСОБА_3 на законних підставах не виникло, то правочин щодо відчуження останнім земельної ділянки є таким, що порушує публічний порядок, та на підставі статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є нікчемним.

Посилаючись на те, що Коцюбинською селищною радою Київської області прийнято рішення про відчуження земельної ділянки з перевищенням повноважень, без виключення її із земель Державного лісового фонду України, і вилучено із користування КП «Святошинське лісопаркове господарство» без його відома, тобто без відома держави в особі уповноваженого органу та постійного землекористувача, а також без проведення обов'язкової державної експертизи проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення, а також з огляду на нікчемність договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10 червня 2010 року, прокурор м. Ірпеня Київської області просив на підставі статей 20, 21, 39, 141, 149, 152, 155, 173 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 57 Лісового кодексу України (далі - ЛК України), статті 9 Закону України від 17 червня 2004 року № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної документації», статей 3, 10, 12, 13, 23 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-ІІІ «Про планування і забудову територій», статей 16, 21, 228, 346, 392, 393 ЦК України визнати недійсним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року № 2074/25-5 і державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 29 січня 2009 року на ім'я ОСОБА_3, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1, та скасувати його державну реєстрацію; визнати право власності держави на спірну земельну ділянку.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 1 листопада 2013 року позов прокурора м. Ірпеня Київської області задоволено частково: визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року № 2074/25-5, визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_3, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію; в решті позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2013 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 1 листопада 2013 року в частині визнання недійсною відмітки про перехід права власності до ОСОБА_1 на державному акті на право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_3, скасовано та ухвалено в цій частині рішення про відмову в задоволенні цих вимог; у решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року касаційну скаргу прокурора Київської області відхилено, рішення Апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2013 року залишено без змін.

У лютому 2015 року до Верховного Суду України звернувся заступник Генерального прокурора України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 125, 126, 152, 155 ЗК України та статей 215, 216, 228 ЦК України.

У зв'язку із цим заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Відповідно до підпункту 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) заяви, що надійшли до Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, переглядаються у порядку, що діяв на день їх надходження

З огляду на це справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом № 192-VIII.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2., представника Генеральної прокуратури України, дослідивши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Суди встановили, що на підставі рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року № 2074/25-5 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3; передано ОСОБА_3 безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

29 січня 2009 року ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

10 червня 2010 року між ОСОБА_3, від імені якого діяв ОСОБА_4, і ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_1 придбала земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

На державному акті на право власності на земельну ділянку від 29 січня 2009 року вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_1

Рішення щодо встановлення або зміни меж смт Коцюбинського уповноваженим органом не приймалось, проект встановлення меж не розроблявся й не затверджувався.

Зазначена вище земельна ділянка розташована поза межами населеного пункту - смт Коцюбинського Київської області.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог прокурора м. Ірпеня Київської області й визнаючи недійсними рішення селищної ради, державний акт на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до набувача за договором купівлі-продажу й скасовуючи його державну реєстрацію, суд першої інстанції застосувавши норми статей 12, 116, 118, 122, 152, 155, 173 ЗК України, вважав, що рішення від 25 грудня 2008 року № 2074/25-5 прийнято Коцюбинською селищною радою Київської області відповідно до передбаченої статтями 116, 118 ЗК України процедури передачі у власність земельних ділянок, проте спірне рішення прийнято селищною радою з порушенням вимог пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення), оскільки на час його прийняття межі смт Коцюбинського Київської області в установленому законом порядку не були визначені й установлені, що відповідно до статті 152 ЗК України є підставою для визнання спірного рішення і державного акта виданого на підставі цього рішення, недійсними. При цьому суд вважав, що підстави для визнання договору купівлі-продажу таким, що порушує публічний порядок в розумінні статті 228 ЦК України відсутні, тому такий договір не є нікчемним, тому відсутні правові підстави для визнання права власності держави на спірну земельну ділянку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсною відмітки на державному акті на право власності на земельну ділянку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_1 і ухвалюючи в цій частині рішення про відмову в задоволенні цих вимог, а в решті залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 набула права власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який не визнано недійсним і не є нікчемним, то в силу статей 81, 126, 131 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) відсутні підстави для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до нового власника; доказів незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння земельною ділянкою ОСОБА_1 матеріали справи не містять.

Заступник Генерального прокурора України зазначає, що суди касаційних інстанцій під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Як приклад неоднакового застосування норм матеріального права заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада, 3 і 10 грудня 2014 року та постанови Вищого господарського суду України від 15 вересня і 15 листопада 2011 року.

У зазначених судових рішеннях, постановлених у справах, які виникли з подібних правовідносин, суди касаційної інстанції дійшли протилежних висновків, зокрема:

- в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада, 3 і 10 грудня 2014 року міститься висновок про те, що згідно з положеннями статті 155 ЗК України підставою для визнання недійсним державного акта є видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, який порушує права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, тобто вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано, і дотримання вимог, передбачених статтями 116, 118 ЗК України. Підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку (згідно із чинним законодавством на момент укладення договору купівлі-продажу) є нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт, тому вчинення в такому разі на державному акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу (частина шоста статті 126 ЗК України) не змінює суті такого державного акта як недійсного;

- у постанові Вищого господарського суду України від 15 вересня 2011 року зазначено, що договори купівлі-продажу земельних ділянок, переданих органом місцевого самоврядування у приватну власність особам з порушенням норм земельного законодавства, зокрема без достатніх повноважень на розпорядження землями, які знаходяться за його адміністративно-територіальними межами, є нікчемними в розумінні статті 228 ЦК України, оскільки вони порушують публічний порядок так як укладені з порушенням встановленого законом порядку надання і відчуження земельної ділянки та спрямовані на незаконне заволодіння набувачами землями лісового фонду;

- у постанові Вищого господарського суду України від 15 листопада 2011 року зазначено, що рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки для будівництва об'єктів не відповідає вимогам земельного законодавства, оскільки цим рішенням фактично вилучено частину території, передбаченої для розвитку музею, що призвело до позбавлення музею частини земель, тому згідно зі статтею 144 Конституції України, статтею 152 ЗК України, статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» таке рішення підлягає визнанню недійсним. Оскільки земельну ділянку передано у приватну власність з порушенням земельного законодавства, то правочини, на підставі яких ці земельні ділянки в подальшому були відчужені, є такими, що порушують публічний порядок, тому є нікчемними згідно зі статтею 228 ЦК України.

Отже існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 125 ЗК України та статті 228 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття рішень селищною радою) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Відповідно до частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення) право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку виникло з моменту отримання ним державного акта та його державної реєстрації.

Оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для скасування рішення Ірпінського міського суду Київської області від 1 листопада 2013 року в частині визнання недійсною відмітки про перехід права власності до ОСОБА_1 на державному акті на право власності на земельну ділянку.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про те, що ОСОБА_1 набула права власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який судом не визнаний недійсним і який не є нікчемним, тому відсутні підстави для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_3, з відміткою про перехід права власності до нового власника ОСОБА_1 та скасування його державної реєстрації з мотивів, зазначених прокурором, є необґрунтованим, оскільки відповідно до статті 125 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації.

За таких обставин у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував норми статті 125 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) при ухваленні рішення про відмову в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, що виданий 29 січня 2009 року ОСОБА_3

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року.

На доводи прокурора про неправильне застосування судом касаційної інстанції статті 228 ЦК України слід зазначити таке.

Перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок, встановлено статтею 228 ЦК України.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Кваліфікуючи правочин за статтею 228 ЦК України, слід ураховувати вину сторін або однієї з них у намірі порушити публічний порядок, проте наявність такої вини судом не встановлювалась.

Отже судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року не може залишатись у силі, а підлягає скасуванню на підставі пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 3605 ЦПК України (в редакції, яка була чинною до змін, унесених згідно із Законом № 192-VIII), статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

ГоловуючийА.Г. Ярема

Судді: В.П. БарбараН.П. Лященко

І.С. БерднікЛ.І. Охрімчук

В.І. Гуменюк О.І. Потильчак

А.А. ЄмецьЯ.М. Романюк

Т.Є. ЖайворонокЮ.Л. Сенін

П.І. Колесник В.М. Сімоненко

І.Б. Шицький