Відсутність у розписці - на думку суду - точного словосполучення про передачу грошових коштів саме “в борг”, та “повернення позикодавцю” саме “до” визначеної дати, стала підставою відмови у позові про стягнення суми боргу (ВС КЦС №754/3591/21 від 13.09.2023 р.)

Фабула судового акту: Іноді практика ВС виглядає як "існуюча поза реальністю", де є звичайні, прості люди, "неюристи", які можуть і не знати всіх тонкощів - права б яких - незалежно від прикрих формальностей - суд мав би захищати. У цьому рішенні - суд вирішив, що незазначення пари (абсолютно і так зрозумілих) слів в розписці - привід не стягувати шалено велику суму боргу. Чому такий формалізм досі панує в судовій системі? Чому він стає практикою? Питання риторичні.

У березні 2018 року боржник склав розписку про те, що (дослівно) «взяв у позикодавиці 1 015 000,00 доларів США, строком до: 1. 500 000,00 доларів США до 06 березня 2018 року; 2. 515 000,00 доларів США - до 23 березня 2018 року». Оригінал розписки знаходився у позикодавця, а суду першої інстанції була надана завірена її представником копія вказаної розписки, оригінал розписки оглянуто районним судом у судовому засіданні. Здавалося б - що тут незрозумілого? Хіба так вже обов’язково додавати “взяв у борг”, і перед датою - “повернути до”? Хіба слово “взяв” гроші допускає різного тлумачення, аніж взяв у борг? Може “взяв” потримати в руках такі суми, чи просто взяв помилуватись до цієї дати…чи ще щось…?

Але ВС КЦС, погоджуючись із апеляційним судом вирішили, що їм недостатньо точних слів у розписці. За це - фактично - позбавили позикодавицю можливості стягнути свої кошти. Мотивували наступним:

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову позикодавиці та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні її позову, надав оцінку розписці й виходив із того, що з її змісту не вбачається, що відповідач взяв у неї грошові кошти у розмірі 1 015 000,00 доларів США саме у борг. При цьому у розписці відсутнє зобов`язання позичальника повернути грошові кошти саме їй (а кому ж ще, спитаємо у суду, повертаються гроші за загальними нормами ЦК про позику?).

ВС КЦС погодився, і додав - що судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою (хм…нижче приведемо...сталу практику), відмінність залежить від доказування. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Саме сторони правочину несуть відповідальність за належне оформлення договірних правовідносин, зрозумілого змісту правочину. У разі різночитання вони не позбавлені права звернутися до суду з вимогою про тлумачення правочину відповідно до положень статті 213 ЦК України, чого позивачка у цій справі не здійснила. Суд з власної ініціативи вирішувати вказане правове питання не може (частина друга статті 213 ЦК України, частина перша статті 13 ЦПК України). При цьому перевірка справжньої правової природи правочину (боргової розписки) не дала апеляційному суду підстав вважати цю розписку договором позики, з чим Верховний Суд погоджується.

На додачу, ВС КЦС послався на практику ВС у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц (провадження № 61-20376св18), вирішуючи подібний спір, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у цій справі про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що зі змісту дослідженої судами розписки не вбачалося отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме у борг й не встановлено обов`язку відповідача повернути грошові кошти позивачу.

Отже, у цій справі: За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Але ні апеляційний суд, ні ВС КЦС, не знайшов - на їх погляд - декількох слів у розписці (слова “борг”, слів про “повернення позикодавцю до” визначеної дати), тому суди вирішили, що стягненню гроші не підлягають.

Аналізуйте судовий акт: Відсутність розписці запису про зобов'язання позичальника повернути отримане ним у борг не є підставою для відмови в позові про стягнення боргу (ВС/КЦС, № 686/21857/16-ц,18.12.18);

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, і засвідчуючи отримання грошей (ВС/КЦС, №604/1038/16-ц,12.09.19);

Наявність у позикодавця боргового документа - розписки позичальника свідчить про невиконання останнім взятих на себе зобов'язань (ВС/КЦС,справа №712/14562/17-ц, 27.06.18);

Навіть якщо де-факто НЕ брав гроші, але написав розписку, то де-юре це позика, яка після визначеної у розписці дати стає боргом і стягується судом (ВСУ у справі № 309/3458/14-ц від 13 грудня 2017р.).

Постанова

Іменем України

13 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 754/3591/21

провадження № 61-7591 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного

суду від 05 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О.,

Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

04 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 01 березня 2018 року ОСОБА_2 отримав від неї 1 015 000,00 доларів США, які мав повернути

у строк: 500 000,00 доларів США до 06 березня 2018 року;

515 000,00 доларів США до 23 березня 2018 року. Факт отримання грошових коштів підтверджується розпискою, написаною ОСОБА_2 .

Проте, ОСОБА_2 свій обов`язок щодо повернення коштів не виконав. Вона неодноразово зверталася до нього із пропозицією укласти договір

про врегулювання суперечок із приводу невиконання ним своїх боргових зобов`язань. При цьому оригінал розписки знаходиться у неї, що вказує

про існування між ними саме боргового зобов`язання, яке не виконано.

Посилаючись на відповідні норми ЦК України, у тому числі на статтю 625

ЦК України, вважала, що ОСОБА_2 повинен повернути їй суму боргу,

а також три проценти річних від простроченої суми.

З урахування наведеного та заяви про зміну предмета позову,

ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти у розмірі 1 105 340,23 доларів США, з яких:

1 015 000 доларів США - борг за основним зобов`язанням;

90 340,23 доларів США - три проценти річних за прострочення грошового зобов`язання, у гривнях за офіційним курсом Національного банку України на дату платежу, а також вирішити питання понесених нею судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2022 року

у складі судді Сенюти В. О. позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти

у розмірі 1 105 340,23 доларів США, з яких: борг за основним

зобов`язанням - 1 015 000,00 доларів США, три проценти річних

за прострочення грошового зобов`язання - 90 340,23 доларів США.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір

у розмірі 11 350,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами виникли боргові зобов`язання, укладений між ними договір позики, оформлений розпискою від 01 березня 2018 року, є чинним і підлягає виконанню. Вказана розписка, оригінал якої оглянуто судом першої інстанції, а копія додана позивачкою до позову, підтверджує факт отримання відповідачем

у борг грошових коштів від позивачки. При цьому оригінал розписки знаходиться у ОСОБА_1 , тобто у кредитора, що свідчить

про невиконання позичальником боргового зобов`язання.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції застосував відповідні норми

ЦК України, судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду

і вказав про наявність правових підстав для стягнення з відповідача

на користь позивачки суми основного боргу у розмірі 1 015 000,00 доларів США та трьох процентів річних у розмірі 90 340,23 доларів США,

при обчисленні яких враховується прострочена сума, визначена у договорі

в іноземній валюті, а не її еквівалент у національній валюті.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Скомського В. В., задоволено.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 жовтня

2022 року скасовано. Ухвалено нову постанову.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката

Кулика В. Б. про закриття апеляційного провадження відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 17 025,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що зі змісту наданої позивачкою розписки від 01 березня 2018 року не вбачається,

що відповідач взяв у неї кошти у сумі 1 015 000,00 доларів США саме у борг.

Крім того, відсутнє зобов`язання ОСОБА_2 повернути грошові кошти саме ОСОБА_1 . При цьому підтвердження відповідачем отримання грошових коштів від позивачки не свідчить про існування між сторонами саме боргового зобов`язання. Тому позовна вимога ОСОБА_1

про стягнення з відповідача на її користь суми боргу задоволенню

не підлягає, як і похідна вимога про стягнення трьох процентів річних.

У цій частині апеляційний суд урахував відповідну судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду.

Крім того, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання представника позивачки про закриття апеляційного провадження,

так як повноваження представника відповідача підтверджено належним чином, судовий збір за подання апеляційної скарги сплачено вірно.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду

із касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Підставами касаційного оскарження судового рішення вказано неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема, апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, судом апеляційної інстанції не досліджено зібрані у справі докази,

що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389

ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2023 року клопотання

ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено, поновлено їй строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду. Відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2023 року справу призначено

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними

у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки про відмову у задоволенні її позову, а мотиви відмови

є дублюванням постанови Верховного Суду України від 11 листопада

2015 року у справі № 6-197цс15 та постанови Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16 (провадження № 61-20376св18),

що є неприпустимим.

Посилаючись на судову практику Верховного Суду у даній категорії справ, зазначає, що спірні правовідносини виникли з підстав невиконання відповідачем своїх боргових зобов`язань за договором позики - розпискою, оригінал якої знаходиться у неї. Вказані обставини відповідач

не спростував. Грошові кошти у розмірі 1 015 000,00 доларів США вона передала відповідачу саме у борг на визначений у розписці строк.

При цьому у борговій розписці не обов`язково зазначати слова «борг», «взяв/отримав у борг», а відсутність у розписці словосполучення «повернути гроші» не може свідчити про відсутність у боржника такого зобов`язання. Наявність боргової розписки вже вказує на обов`язок боржника повернути грошові кошти.

Зазначає про наявність правових підстав для стягнення з відповідача

на її користь суми боргу та трьох процентів річних у доларах США.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 березня 2018 року ОСОБА_2 склав розписку про те, що (дослівно) «взяв у ОСОБА_1 1 015 000,00 доларів США, строком до:

1. 500 000,00 доларів США до 06 березня 2018 року; 2. 515 000,00 доларів США - до 23 березня 2018 року» (а. с. 9).

Оригінал розписки від 01 березня 2018 року знаходиться у ОСОБА_1 , суду першої інстанції надана завірена представником ОСОБА_1 копія вказаної розписки (а. с. 9, 95), оригінал розписки оглянуто районним судом у судовому засіданні 05 жовтня 2022 року (а. с. 113-114).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої

або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання

про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи

чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної

в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового

або майнового права та інтересу.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку

ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)

у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів

є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей

із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046,

1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем

і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року

у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14,

від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування

не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку

як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення

або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, вважаючи,

що між ними виникли боргові зобов`язання за договором позики.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції

про задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні її позову, надав оцінку розписці від 01 березня 2018 року й виходив із того, що з її змісту не вбачається, що відповідач взяв у позивачки грошові кошти у розмірі 1 015 000,00 доларів США саме у борг. При цьому у розписці відсутнє зобов`язання ОСОБА_2 повернути грошові кошти саме ОСОБА_1 .

Тобто у спірних правовідносинах позивачем не доведено, а судом апеляційної інстанції не встановлено існування між сторонами у справі правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту

та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини спору, застосувавши відповідні норми ЦК України, врахувавши відповідну судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду, зазначив про те,

що підтвердження відповідачем отримання грошових коштів від позивачки не свідчить про існування між сторонами саме боргового зобов`язання. Указане спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.

Верховний Суд у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц (провадження № 61-20376св18), вирішуючи подібний спір, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у цій справі про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що зі змісту дослідженої судами розписки

не вбачалося отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме

у борг й не встановлено обов`язку відповідача повернути грошові кошти позивачу.

Суд апеляційної інстанції вірно врахував указану постанову Верховного Суду при вирішенні спору, виконавши вимогу частини четвертої статті 263

ЦПК України, за якою при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Із цих підстав Верховний Суд уважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про безпідставне врахування апеляційним судом указаного правового висновку, як і відповідного правового висновку Верховного Суду України.

Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення позивачкою норм права та до незгоди з постановою апеляційного суду по суті вирішення спору, що не може бути правовою підставою для її скасування.

Зроблені апеляційним судом висновки по суті вирішення спору узгоджуються з правовими висновками щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладеними у постановах Верховного Суду

(частина четверта статті 263 ЦПК України), що спростовує посилання касаційної скарги про неврахування апеляційним судом відповідної судової практики Верховного Суду при вирішенні спору.

При цьому судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою, відмінність залежить від доказування. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Верховний Суд також зазначає, що саме сторони правочину несуть відповідальність за належне оформлення договірних правовідносин, зрозумілого змісту правочину. У разі різночитання вони не позбавлені права звернутися до суду з вимогою про тлумачення правочину відповідно до положень статті 213 ЦК України, чого позивачка у цій справі не здійснила. Суд з власної ініціативи вирішувати вказане правове питання не може (частина друга статті 213 ЦК України, частина перша статті 13 ЦПК України). При цьому перевірка справжньої правової природи правочину (боргової розписки) не дала апеляційному суду підстав вважати цю розписку договором позики, з чим Верховний Суд погоджується.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести

до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судом апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення апеляційного суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються

на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального

права, зводяться до незгоди з висновками суду і переоцінки доказів,

що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції

без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду

не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення

не впливають.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416

ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення

та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити

без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець