Постанова ВГСУ від 19.11.2015 року у справі №908/1043/15-г

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2015 року Справа № 908/1043/15-г

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.(доповідач), суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скарги Спільного Українсько-Німецького підприємства "TА.MА.KА.SО."на постановуДонецького апеляційного господарського суду від 28.07.15у справі№908/1043/15-г Господарського суду Запорізької областіза позовомСпільного Українсько-Німецького підприємства "TА.MА.KА.SО."доДержавного підприємства "Селидіввугілля"простягненняВ судовому засіданні взяв участь представник від позивача: Печерський Л.М. - за дов. від. 12.11.15.

Представники від відповідача у судове засідання не з'явилися, проте належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Спільним Українсько-Німецьким підприємством "TА.MА.KА.SО." у лютому 2015 року заявлений позов до Державного підприємства "Селидіввугілля" про стягнення 7 685 231, 44 грн, з яких 6 853 172,88 грн - втрати від інфляції за період з 01.03.04 до 31.01.15, 832 058,56 грн - три проценти річних. В обґрунтування позову позивач вказував на те, що Господарський суд Донецької області рішенням від 24.02.04 у справі № 4/33 стягнув з Державного Підприємства "Селидіввугілля" на користь Спільного Українсько-Німецького підприємства "Та.Ма.Ка.Sо." 2 503 889,11 грн, у тому числі 1 700,00 грн державного мита та 118,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Проте, зі спливом строку виконавчого документу 13.02.06 державним виконавцем було зупинено виконавче провадження та на момент подання даного позову до суду Спільне Українсько-Німецьке підприємство "Та.Ма.Ка.Sо." не отримало стягнутої за рішенням суду суми боргу. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував приписами статей 509, 599, 610, 612, 625 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 28.04.15, ухваленим суддею Алейниковою Т.Г., позов задоволено частково, в розмірі 893 616,93 грн інфляційних нарахувань та 223 315,65 грн - трьох процентів річних за період з 11.02.12 до 31.01.15. В частині стягнення 5 959 555,95 грн інфляційних та 608 742,91 грн трьох процентів річних судом відмовлено через сплив позовної давності. При цьому суд керувався приписами статей 257, 267, 509, 525, 625 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України.

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Попков Д.О. - головуючий, Зубченко І.В., Марченко О.А, постановою від 28.07.15, перевірене рішення у справі скасував в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 399 819,42 грн та 69 214,91 грн - трьох процентів річних, тобто зменшив суму задоволених до стягнення сум, здійснивши їх розрахунок із розміру боргу за зобов'язанням. Суд виклав абзац другий резолютивної частини рішення в наступній редакції: "Стягнути з Державного підприємства "Селидіввугілля" (85400, Донецька область, м. Селидове, вул. К. Маркса, б.41, ідентифікаційний код 00175293) на користь Спільного Українсько-Німецького підприємства "Та.Ма.Ка.Sо." (68003, м. Іллічівськ, вул. Леніна, 41/а, ідентифікаційний код 19368599) інфляційну індексацію в розмірі 493797,51грн., 3% річних в розмірі 154100,74грн. та судовий збір в сумі 5353,89грн.". Суд керувався приписами статей 257, 267, 610, 625 Цивільного кодексу України.

Спільне Українсько-Німецьке підприємство "TА.MА.KА.SО." звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову у справі скасувати та прийняти нове рішення яким позов задовольнити в повному обсязі. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник посилається на невірне застосування судами статті 625 Цивільного кодексу України та порушення приписів статті 264 Цивільного кодексу України.

Від Державного підприємства "Селидіввугілля" відзив на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. і заперечення на судові рішення присутнього у судовому засіданні представника позивача, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права. Судом апеляційної інстанції при розгляді справи установлено, що Господарський суд Донецької області у справі №4/33 рішенням від 27.02.04 стягнув з Державного Підприємства "Селидіввугілля" на користь Спільного Українсько-Німецького підприємства "Та.Ма.Ка.Sо." 2 503 889,11 грн. На виконання вказаного рішення місцевим господарським судом 09.03.04 видано наказ, а державним виконавцем винесено постанову від 17.02.05 про відкриття виконавчого провадження. Проте, постановою державного виконавця від 13.02.06 виконавче провадження за цим наказом було зупинено. Разом із цим апеляційний суд установив, що 1 535 925,38 грн це основний борг за зобов'язанням, 966 145,73 грн - інфляційна індексація, 1 700 грн - державне мито та 118 грн - витрати з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу. Разом ці суми за наказом суду склали 2 503 889,11 грн. З огляду на те, що рішення Господарського суду Донецької області від 27.02.04 у справі №4/33 не виконано позивач, нарахував на присуджену до стягнення суму в розмірі 2 503 889,11 грн втрати від інфляції за період з 01.03.04 до 31.01.15 у сумі 6 853 172,88 грн та 832 058,56 грн 3% річних. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Частинами 1, 3 статті 202 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання припиняється, між іншим, виконанням, проведеним належним чином. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Статтею 598 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання передбачені статтями 202-205 Господарського кодексу України, статтями 599-601, 604-609 Цивільного кодексу України, зокрема за приписами статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання. Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу. Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків. Доводи викладені в касаційній скарзі не можуть бути підставою для скасування постанови апеляційної інстанції, оскільки апеляційним господарським судом дана оцінка доводам позивача, зокрема судом правомірно установлена наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 Цивільного кодексу України з урахуванням трирічної позовної давності. Доводи скаржника щодо порушення судом статті 625 Цивільного кодексу України спростовується змістом самої статті. Поряд з цим апеляційний господарський суд вірно розтлумачив приписи частини 2 статті 625 названого Кодексу, на яких ґрунтуються заявлені в межах цієї справи позовні вимоги, та дійшов вірного висновку, що вони передбачають можливість нарахування інфляційної індексації та трьох відсотків річних виключно на суму заборгованості. Здійснення таких нарахувань на суму індексу інфляції, пені, трьох відсотків річних, судових витрат законодавством не передбачено. Доводам позивача про переривання позовної давності шляхом складання і підписання актів звіряння розрахунків у 2008, 2009, 2012 роках також дана оцінка апеляційним господарським судом та відхилено їх як неналежні докази для такого переривання. Отже, доводи, викладені в касаційній скарзі не знайшли своє підтвердження матеріалами справи, оскільки не спростовують установлених апеляційним судом обставин. Підставами для скасування постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального і процесуального права. З огляду на те, що судом касаційної інстанції не виявлено порушень судом апеляційної інстанції норм чинного законодавства, підстав для скасування постанови у справі та задоволення касаційної скарги не вбачається. Витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -