ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"28" жовтня 2015 р. К/800/36761/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Ємельянової В.І.

Рецебуринського Ю.Й., Стародуба О.П.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 травня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2015 року по справі № 820/3905/15

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

третя особа Головне управління Державної міграційної служби України у

Харківській області,

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2015 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеними рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Сирії, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт, 20 жовтня 2014 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій і підтверджується матеріалами справи, з позивачем було проведено співбесіди, результати яких викладено в протоколах, долучених до матеріалів справи.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами співбесіди та вивчення наданих позивачем доказів, Головним управлінням Державної міграційної служби України у Харківській області, 23 лютого 2015 року складено висновок про відсутність об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, серйозної загрози його життю, безпеці чи свободі, побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортури, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, і доцільність відмови ОСОБА_1 і визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового покарання.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» статус біженця не надається особі:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з позивачем було проведено кілька співбесід, результати яких викладені в протоколах, долучених до матеріалів справи.

Особова справа ОСОБА_1 разом з письмовим висновком Головним управлінням Державної міграційної служби України у Харківській області направлено до Державної міграційної служби України.

Рішенням Державної міграційної служби України від 3 квітня 2015 року №286-15, ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

Суд касаційної інстанції не погоджується з висновками судів щодо необґрунтованості побоювання позивача стати жертвою переслідувань через віросповідання, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Також суд касаційної інстанції зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Так, судами не прийнято до уваги Рекомендації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, в якій зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в Сирії погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.

У Доповіді незалежної міжнародної комісії Ради з прав людини з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач прибув до України за студентською візою, та на момент звернення до органів міграційної служби навчався в Харківському національному університеті радіоелектроніки, перебував на території держави легально.

Підставою звернення ОСОБА_1 із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало те, що в ході періодичних розмов із батьками, які проживають у Сирії, йому стало відомо, що він розшукується спецслужбами держави за участь у демонстраціях проти президента та війни у країні. Батько повідомив, що ім'я позивача зазначено в списку осіб, яким необхідно прибути до відділень силових структур. Дехто з осіб, зазначених у цьому списку, звертались до відповідних органів, а згодом родичі отримали листи із пропозицією забрати їх тіла для поховання. Також позивач зазначив, що двох його товаришів, які разом з ним приймали участь у демонстраціях, було затримано. Їх катували, а одного із них було вбито під час його утримання. Сам батько позивача також був затриманий, зазнав катувань в результаті чого отримав тілесні каліцтва, але згодом судом було винесено виправдувальний вирок, а його затримання визнано помилкою.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, виходили з того, що позивач у країні громадянської належності не перебував членом жодної політичної, громадської, військової та релігійної організації та утисків на батьківщині за жодною з конвенційних ознак не зазнав, виїжджаючи з Сирії, не тікав від небезпеки рятуючи своє життя, а добровільно покинув країну з метою навчання на території України.

Державна міграційна служба України, приймаючи рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 3 квітня 2015 року №286-15, та суди першої та апеляційної інстанцій, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, не прийняли за належне той факт, що за час відсутності ОСОБА_1 у країні його походження (виїхав 13 серпня 2011 року) змінилися соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації.

Відповідно до частини 5 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції вважає, що в даному випадку щодо позивача наявні конвенційні ознаки, які дають йому право на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

Крім того, суд касаційної інстанції зазначає, що обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 Кодексу адміністративного судочинства України і розподіляється таким чином, що позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Виходячи з положень частини другої зазначеної статті, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Тобто, неприпустимим є висновок щодо недоведеності іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

За таких обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що судами попередніх інстанцій було допущено помилку у висновку щодо недоведеності позивачем наявності конвенційних ознак у обставинах, викладених ним під час звернення до Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а в результаті визнання рішення Державної міграційної служби України від 3 квітня 2015 року №286-15 таким, що відповідає нормам чинного законодавства.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або проведення додаткової перевірки доказів, обставини встановлені повно та правильно, але допущена помилка в застосуванні норм матеріального та процесуального права, суд касаційної інстанції, згідно зі статтею 229 Кодексу адміністративного судочинства України, скасовує рішення судів першої та апеляційної інстанції і ухвалює нове рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 травня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2015 року скасувати.

Ухвалити нову постанову.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 3 квітня 2015 року №286-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України розглянути питання щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Постанова набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ємельянова В.І.

Судді Рецебуринський Ю.Й.

Стародуб О.П.