15-річний син не втратив зв`язку із матір'ю та може за віком самостійно визначити своє місце проживання - тому і позов про визначення його місця проживання з батьком не підлягає задоволенню (ВС КЦС № 344/5574/22 від 07.08.2023 р.)

Фабула судового акту: Батько намагався визначити місце проживання неповнолітнього, 15-річного сина разом із ним. Після розлучення із матір’ю хлопчика, його місце проживання було визначене з матір’ю, а по-факту, він і досі проживав з батьком у його новій сім’ї із зведеними братами/сестрами. Позивач-батько пояснював, що проживання сина разом з ним відповідає інтересам дитини, оскільки він має можливість забезпечити сину належні умови проживання, повною мірою займатися вихованням дитини, чого відповідач забезпечити не в змозі. Він вказував, що не чинить та не чинитиме у майбутньому перешкод для спілкування матері із сином і готовий зі свого боку сприяти тому щоб дитина через розлучення батьків не була позбавлення піклування матері.

При розгляді справи було заслухано думку дитини в порядку статті 45 ЦПК України, і неповнолітній син пояснив, що мати не чинить перешкоди в тому, щоб він проживав з батьком. Тому судами - як першою так і апеляційною інстанціями - не встановлено, що відповідачем-матір’ю порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи законні інтереси позивача щодо проживання неповнолітньої дитини з ним. У задоволенні позову - відмовлено, а правовідносини визнано такими що не регулюються статтею 161 СК України

Зокрема, апеляційний суд мотивував тим, що інтереси дитини за будь-яких умов переважають інтереси батьків, і у даному спорі не встановлено, що вимоги позивача заявлені цілком в інтересах дитини. Неповнолітній син не втратив зв'язку із матір`ю, досягнув 15 річного віку, який дає йому змогу самостійно визначити своє місце проживання, будь-яких перешкод у визначенні ним самостійно свого місця проживання не встановлено. Цей же висновок підтвердила і касаційна інстанція.

Отже, у цій справі, ВС КЦС не прийняв доводи представника батька, що він позбавлений можливості отримання статусу багатодітної сім`ї, виїзду за кордон з метою оздоровлення дитини без згоди матері, права звернення до суду з позовом про стягнення аліментів - оскільки на думку суду це не є цілком інтересами дитини.

Мотивуючи цей - не зовсім безспірний висновок, ВС вказав:

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.

Дитина є суб`єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя.

З цією метою дитині, зокрема надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

Висловлену думку суд має враховувати системно, з'ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб.

Тож на думку ВС - суди правильно зазначили, що інтереси дитини за будь-яких умов переважають інтереси батьків, а у даному спорі не встановлено, що вимоги позивача заявлені цілком в інтересах дитини.

Аналізуйте судовий акт:

З 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання (ВС КЦС справа №303/3102/19 від 18.08.2021 р.);

Озвучена думка дитини не може бути єдиною підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки вона не завжди може відповідати її інтересам (ВС КЦС справа №705/3040/18 від 13.07.2022 р.);

При визначені способів участі у вихованні дитини того хто проживає окремо, суд може відступити від графіку визначеного органом опіки та піклування (ВС КЦС, справа №196/1202/19 від 05.10.2022 р.);

Обов`язковою умовою для стягнення аліментів на користь одного з батьків є проживання дитини з саме з цим із батьків (ВС КЦС, справа №188/1029/19 від 22.11.2022 р.).

Постанова

Іменем України

07 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 344/5574/22

провадження № 61-3458св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Мальцевої Є. Є.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визначення місця проживання неповнолітньої дитини,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 звернувся до суду у травні 2022 року з вищевказаним позовом, в якому, посилаючись на положення частини першої статті 161 СК України, просив визначити місце проживання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ним.

Зазначений позов ОСОБА_1 мотивував тим, що перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачем, який розірвано рішенням Івано-Франківського міського суду від 07 лютого 2014 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього з відповідачем народився син ОСОБА_4 .

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 07 лютого 2014 року визначено місце проживання неповнолітнього сина ОСОБА_3 з матір`ю - ОСОБА_2 .

З часу розірвання шлюбу син проживає з ним, він займається його вихованням, піклуванням та повним утриманням, натомість з матір`ю син рідко спілкується засобами телефонного зв`язку.

Наразі неповнолітній син виховується у повноцінній сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , у шлюбі яких народилися ще двоє дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Проживання сина разом з ним відповідає інтересам дитини, оскільки він має можливість забезпечити сину належні умови проживання, повною мірою займатися вихованням дитини, чого відповідач забезпечити не в змозі.

Він не чинить та не чинитиме у майбутньому перешкод для спілкування матері із сином і готовий зі свого боку сприяти тому щоб дитина через розлучення батьків не була позбавлення піклування матері.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області заочним рішенням від 07 грудня 2022 року у задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що правовідносини, які виникли між сторонами з приводу визначення місця проживання неповнолітньої дитини не регулюються статтею 161 СК України, а із досліджених судом фактичних обставин справи не вбачається, що існують обмеження встановлені законом щодо вільного вибору неповнолітнім сином сторін свого місця проживання. При з`ясуванні думки дитини в судовому засіданні, в порядку статті 45 ЦПК України, неповнолітній ОСОБА_3 пояснив, що мати не чинить перешкоди в тому, щоб він проживав з батьком, тому судом не встановлено, що відповідачем порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи законні інтереси позивача щодо проживання неповнолітньої дитини з ним.

Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 08 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , залишив без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 грудня 2022 року залишив без змін.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що інтереси дитини за будь-яких умов переважають інтереси батьків, у даному спорі не встановлено, що вимоги позивача заявлені цілком в інтересах дитини. Неповнолітній син не втратив зв`язку із матір`ю, досягнув 15 річного віку, який дає йому змогу самостійно визначити своє місце проживання, будь-яких перешкод у визначенні ним самостійно свого місця проживання не встановлено.

Ухвалюючи рішення по справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Представник ОСОБА_1 - адвокат Сікора В. Є. у березні 2023 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що ні СК України, ні ЦК України, ні інший нормативно-правовий акт не врегульовує питання визначення місця проживання дитини, що досягла чотирнадцяти років з одним із батьків.

Крім того, заявник вважає за доцільне застосувати аналогію закону щодо спірних правовідносин з метою забезпечення інтересів дитини, яка фактично проживає з батьком, та реалізації останнім батьківських прав та обов`язків.

Судами попередніх інстанцій не надано оцінки доказам, що свідчить про порушення норм процесуального права, а саме інформації, отриманій внаслідок здійснення адвокатських запитів до Івано-Франківського академічного ліцею-інтернату Івано-Франківської міської ради, Ліцею № 15 Івано-Франківської міської ради та Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медичної і консультативно-діагностичної допомоги», які те, що батько бере участь у батьківських зборах, супроводжує дитину у ліцей та забирає з нього протягом усього періоду навчання, відповідач не супроводжувала сина до ліцею, не цікавилася його успішністю, не відвідувала батьківські збори та не комунікувала з класним керівником. Також батько супроводжував дитину на прийом до лікаря за отриманням медичної допомоги, проведенням діагностики та лікування дитини.

ОСОБА_2 не бере належної участі у вихованні дитини, не цікавиться її шкільним життям, станом здоров`я.

Ненадання судами попередніх інстанцій оцінки зазначеним доказам про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи є порушенням норм процесуального права.

Не визначення місця проживання дитини з батьком тягне негативні юридичні наслідки для позивача, оскільки останній позбавлений можливості отримання статусу багатодітної сім`ї, виїзду за кордон з метою оздоровлення дитини без згоди матері, права звернення до суду з позовом про стягнення аліментів.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 14 березня 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.

Справа № 344/5574/22 надійшла до Верховного Суду 28 березня 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 16 листопада 2006 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

У сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2014 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишено на проживання з ОСОБА_2 .

Судами також встановлено, що з часу розірвання шлюбу неповнолітній ОСОБА_3 проживав з батьком та виховується в сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , які перебувають шлюбі та мають на утриманні ще двох спільних дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Також судом з`ясовано думку неповнолітнього ОСОБА_4 щодо обставин у справі, який пояснив суду, що його мати ОСОБА_2 не чинить перешкод у тому щоб він проживав разом з батьком.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

Дитина є суб`єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя.

За змістом частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

При цьому під час визначення місця проживання малолітньої дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків.

Проте суд має враховувати висловлену думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив, зокрема у постановах від 30 січня 2023 року у справі № 710/1678/18 (провадження № 61-8345св22), від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21 (провадження № 61-990св23).

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Також суди правильно зазначили, що інтереси дитини за будь-яких умов переважають інтереси батьків, у даному спорі не встановлено, що вимоги позивача заявлені цілком в інтересах дитини. Неповнолітній син не втратив зв`язку із матір`ю, досягнув 15 річного віку, який дає йому змогу самостійно визначити своє місце проживання, будь-яких перешкод у визначенні ним самостійно свого місця проживання не встановлено.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання визначення місця проживання дитини, що досягла чотирнадцяти років при наявності спору між батьками не заслуговують на увагу, з таких підстав.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо наслідків невиконання судом обов`язків оцінювати кожен доказ або мотивувати його відхилення.

Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду, якою залишено без змін заочне рішення суду першої інстанції, - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року, якою залишено без змін заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 грудня 2022 року, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров