УХВАЛА

14 вересня 2021 року

м. Київ

Справа № 757/7499/17-ц

Провадження № 14-88цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор'євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В.

учасники справи:

позивачі: Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP),

відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", Міністерство фінансів України, ОСОБА_1,

третя особа - Кабінет Міністрів України,

розглянула питання щодо передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP) до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк", Міністерства фінансів України, ОСОБА_1, третя особа - Кабінет Міністрів України, про зобов'язання вчинити дії за заявою Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP) про забезпечення позову

за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року у складі судді Бортницької В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів Шахової О. В., Поліщук Н. В., Саліхова В. В.

і за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Департамент з питань судової роботи Міністерства юстиції України, на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року у складі судді Бортницької В. В., ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року у складі колегії суддів Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А. та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів Шахової О. В., Поліщук Н. В., Саліхова В. В. та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP) (далі - позивачі) звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"

(далі - ПАТ "КБ "Приватбанк"), Міністерства фінансів України, ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити дії, у якому просили зобов'язати відповідачів:

- виконувати умови договору (депозитний договір від 04 червня 2014 року № 5/CY031Т), укладеного з компанією "Камерін Інвестментс ЛЛП" (Camerin Investments LLP), у здійсненні нею прав користування, володіння та розпорядження грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, поточних, карткових, депозитних (вкладних) чи будь-яких інших рахунках у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", зокрема, але не виключно, грошовими коштами, розміщеними на рахунку № НОМЕР_1;

- виконувати умови всіх договорів (депозитні договори від 03 квітня 2012 року № 1/CY0424 та від 20 квітня 2012 року № 2/CY0424), укладених з компанією "Саннекс Інвестментс ЛЛП" (Sunnex Investments LLP), у здійсненні нею прав користування, володіння та розпорядження грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, поточних, карткових, депозитних (вкладних) чи будь-яких інших рахунках у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", зокрема, але не виключно, грошовими коштами, розміщеними на рахунках № НОМЕР_2, № НОМЕР_3;

- виконувати умови всіх договорів (депозитні договори від 03 квітня 2012 року № 1/CY042K та від 20 квітня 2012 року № 2/CY042K), укладених з компанією "Таплемон Інвестментс ЛЛП" (Tamplemon Investments LLP), у здійсненні нею прав користування, володіння та розпорядження грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, поточних, карткових, депозитних (вкладних) чи будь-яких інших рахунках у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або в Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", зокрема, але не виключно, грошовими коштами, розміщеними на рахунках № НОМЕР_4, № НОМЕР_5;

- виконувати умови договору (депозитний договір від 05 травня 2014 року № 3/CY06HR), укладеного з компанією "Берліні Комершіал ЛЛП" (Berlinі Commercial LLP), у здійсненні нею прав користування, володіння та розпорядження грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, поточних, карткових, депозитних (вкладних) чи будь-яких інших рахунках у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", зокрема, але не виключно, грошовими коштами, розміщеними на рахунку № НОМЕР_6;

- виконувати умови договору (депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY00MX), укладеного з компанією "Луміл Інвестментс ЛЛП" (Lumil Investments LLP), у здійсненні нею прав користування, володіння та розпорядження грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, поточних, карткових, депозитних (вкладних) чи будь-яких інших рахунках у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", зокрема, але не виключно, грошовими коштами, розміщеними на рахунку № НОМЕР_7;

- виконувати умови договору (депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY03J5), укладеного з компанією "Софінам Інвестментс ЛЛП" (Sofinam Investments LLP), у здійсненні нею прав користування, володіння та розпорядження грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, поточних, карткових, депозитних (вкладних) чи будь-яких інших рахунках у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", зокрема, але не виключно, грошовими коштами, розміщеними на рахунку № НОМЕР_8.

Позивачі в обґрунтування позову зазначили, що ПАТ "КБ "Приватбанк" як банківська установа, Міністерство фінансів України як власник істотної частки (100 %) ПАТ
"КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1 як голова правління ПАТ "КБ "Приватбанк" мають зобов'язання про належне виконання умов усіх депозитних договорів, які були укладені з ними.

У лютому 2017 року позивачі подали спільну заяву про забезпечення їх позову, обґрунтовану існуванням ризиків списання та втрати грошових коштів, розміщених на їхніх депозитних рахунках, у якій вони просили забезпечити позов, а саме:

- встановити обов'язок, у тому числі, але не виключно, ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" щодо належного виконання умов договорів (зокрема, але не виключно: депозитний договір від 04 червня 2014 року № 5/CY031Т, депозитний договір від 03 квітня 2012 року № 1/CY0424, депозитний договір від 20 квітня 2012 року № 2/CY0424, депозитний договір від 03 квітня 2012 року № 1/CY042K, депозитний договір від 20 квітня 2012 року № 2/CY042K, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 3/CY06HR, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY00MX, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY03J5), які укладені з Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP), у тому числі, але не виключно, у частині виконання зобов'язань щодо нарахування та виплати відсотків (процентів) за депозитними (вкладними) рахунками цих осіб, а також користування/розпорядження/повернення/виплати грошових коштів, розміщених на кореспондентських, депозитних, поточних, карткових чи будь-яких інших рахунках цих осіб у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або в Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" до вирішення спору по суті;

- заборонити ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" вчиняти будь-які дії щодо зупинення/блокування/припинення готівкових та/або безготівкових операцій та/або невиконання платіжних доручень/розпоряджень (документів) чи щодо будь-якого іншого обмеження користування/володіння/розпорядження грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, депозитних, поточних, карткових рахунках Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP), відкритих у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", до вирішення спору по суті;

- заборонити ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" без окремої письмової згоди, платіжного доручення (документа) Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP) здійснювати списання/перерахування грошових коштів чи вчиняти будь-які інші операції з грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, депозитних, поточних, карткових чи будь-яких інших рахунках у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або в Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", у тому числі, але не виключно, дії щодо їх списання, обміну, зарахування, переказу, перерахування, а також внесення змін щодо їх обліку, приймати (використовувати) зазначені кошти як засіб платежу за цінні папери (акції), розпоряджатися ними в будь-який інший спосіб до вирішення спору по суті;

- заборонити ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" утримуватися від виконання договорів (зокрема, але не виключно: депозитний договір від 04 червня 2014 року № 5/CY031Т, депозитний договір від 03 квітня 2012 року № 1/CY0424, депозитний договір від 20 квітня 2012 року № 2/CY0424, депозитний договір від 03 квітня 2012 року № 1/CY042K, депозитний договір від 20 квітня 2012 року № 2/CY042K, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 3/CY06HR, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY00MX, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY03J5), укладених з Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP), до вирішення спору по суті.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

09 лютого 2017 року ухвалою Печерського районного суду міста Києва заяву позивачів про забезпечення позову задоволено.

Установлено обов'язок, у тому числі, але не виключно, ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" щодо належного виконання умов договорів (зокрема, але не виключно: депозитний договір від 04 червня 2014 року № 5/CY031Т, депозитний договір від 03 квітня 2012 року № 1/CY0424, депозитний договір від 20 квітня 2012 року № 2/CY0424, депозитний договір від 03 квітня 2012 року № 1/CY042K, депозитний договір від 20 квітня 2012 року № 2/CY042K, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 3/CY06HR, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY00MX, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY03J5), які укладені з позивачами, у тому числі, але не виключно, у частині виконання зобов'язань щодо нарахування та виплати відсотків (процентів) за депозитними (вкладними) рахунками цих осіб, а також користування/розпорядження/повернення/виплати грошових коштів, розміщених на кореспондентських, депозитних, поточних, карткових чи будь-яких інших рахунках цих осіб у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" до вирішення спору по суті.

Заборонено ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" вчиняти будь-які дії щодо зупинення/блокування/припинення готівкових та/або безготівкових операцій та/або невиконання платіжних доручень/розпоряджень (документів) чи щодо будь-якого іншого обмеження користування/володіння/розпорядження грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, депозитних, поточних, карткових рахунках позивачів, відкритих у ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", до вирішення спору по суті.

Заборонено ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" без окремої письмової згоди, платіжного доручення (документа) позивачів здійснювати списання/перерахування грошових коштів чи вчиняти будь-які інші операції з грошовими коштами, розміщеними на кореспондентських, депозитних, поточних, карткових чи будь-яких інших рахунках в ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або у Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк", у тому числі, але не виключно, дії щодо їх списання, обміну, зарахування, переказу, перерахування, а також внесення змін щодо їх обліку, приймати (використовувати) вказані кошті як засіб платежу за цінні папери (акції), розпоряджатися ними в будь-який інший спосіб до вирішення спору по суті.

Заборонено ПАТ "КБ "Приватбанк" та/або Кіпрській філії ПАТ "КБ "Приватбанк" утримуватися від виконання договорів (зокрема, але не виключно: депозитний договір від 04 червня 2014 року № 5/CY031Т, депозитний договір від 03 квітня 2012 року № 1/CY0424, депозитний договір від 20 квітня 2012 року № 2/CY0424, депозитний договір від 03 квітня 2012 року № 1/CY042K, депозитний договір від 20 квітня 2012 року № 2/CY042K, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 3/CY06HR, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY00MX, депозитний договір від 05 травня 2014 року № 4/CY03J5), укладених з позивачами до вирішення спору по суті.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що в спірних правовідносинах існує ризик утруднення та унеможливлення виконання рішення суду про задоволення позову, оскільки позивачі згідно заявлених вимог просять зобов'язати відповідачів забезпечити виконання умов укладених депозитних договорів, зокрема, в частині повернення грошових коштів, що буде неможливо зробити у разі здійснення операцій з їх списання.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

20 квітня 2017 року ухвалою Апеляційного суду міста Києва апеляційну скаргу ПАТ
"КБ "Приватбанк" відхилено, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року залишено без змін.

Постановляючи вказану ухвалу апеляційний суд керувався тим, що пунктом 2 частини 1 статті 152 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлена можливість забезпечувати позов забороною вчиняти певні дії. Однією з підстав для задоволення заяви про забезпечення позову є спроможна вірогідність повідомлених обставин, що можуть перешкодити виконанню судового рішення у разі задоволення позову. Відсутні підстави, передбачені статтею 1074 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частинами 1 -2 статті 59 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки та банківську діяльність" (далі - ~law117~) для обмеження права позивачів розпоряджатися грошовими коштами, що перебувають на їх рахунках. А відтак зупинення обслуговування рахунків позивачів в односторонньому порядку, про що ними подано належні докази, долучені до справи, дають позивачам підстави для припущення щодо неможливості виконання судового рішення у разі задоволення їх позову. Позов та заява про його забезпечення направлені на захист матеріальних інтересів позивачів, їх права власності, тому суд першої інстанції обґрунтовано забезпечив позов у спосіб обраний позивачами.

13 квітня 2020 року ухвалою Київського апеляційного суду, при розгляді апеляційних скарг на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 25 лютого 2020 року про роз'яснення ухвали Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року, клопотання Міністерства фінансів України задоволено частково, залучено Кабінет Міністрів України як третю особу до розгляду цієї цивільної справи з посиланням на ~law118~ та статтю 41-1 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - ~law120~).

В ухвалі вказано, що єдиним акціонером державного банку є держава, функції з управління корпоративними правами якої здійснює Кабінет Міністрів України. АТ
"КБ "Приватбанк" є банком, 100 відсотків статутного капіталу якого належить державі, тому рішення суду в даній справі може вплинути на права та обов'язки Кабінету Міністрів України.

21 квітня 2020 року заступником директора Департаменту з питань судової роботи Міністерства юстиції України Божком В. Г. від імені Кабінету Міністрів України подано апеляційну скаргу на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року.

10 червня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України відхилено, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що встановлення судом першої інстанції обов'язку щодо виконання умов договорів за своїм змістом не конкретизовано та в цілому з іншими заходами свідчить про намір суду забезпечити ймовірне виконання судового рішення про задоволення позову. Застосування судом зобов'язання банку вчинити певні дії, як виду забезпечення позову не було заборонено процесуальним законодавством, яке діяло на день постановлення ухвали суду.

Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог

18 червня 2020 року АТ "КБ "Приватбанк", яке є правонаступником ПАТ "КБ "Приватбанк", звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року, відмовити в задоволенні заяви про забезпечення позову з посиланням на те, що банк як учасник справи, наділений правом на касаційне оскарження ухвали про забезпечення позову та постанови суду апеляційної інстанції, прийнятої за результатами перегляду такої ухвали.

08 липня 2020 року Департамент з питань судової роботи Міністерства юстиції України, одним з основних завдань якого є забезпечення самопредставництва інтересів Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України та їх посадових осіб в судах України, діючи відповідно до Положення про Департамент з питань судової роботи, затвердженого наказом Міністра юстиції від 06 грудня 2019 року № 3597/к, від імені Кабінету Міністрів України звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги, просив скасувати ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року, у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга АТ "КБ "Приватбанк" обґрунтована відсутністю належних доказів, які б свідчили про необхідність застосування заходів забезпечення позову та наявності зобов'язань у сторін під час розгляду справи. Судами порушено норми процесуального права, оскільки застосовані заходи забезпечення за змістом є тотожними заявленим вимогам позову та вирішують спір по суті чим порушено частину 3 статті 151, частину 3 статті 152 ЦПК України в редакції на 09 лютого 2017 року та частину 10 статті 150 ЦПК України після 15 грудня 2017 року). Незастосування апеляційним судом частини 10 статті 150 ЦПК України є порушенням підпункту 9 пункту 1 Перехідних положень ЦПК України. Також порушено приписи статей 263, 264, 367, 382 ЦПК України. Судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме застосовано частину 1 статті 1058, частину 2 та 3 статті 1060 ЦК України, які не підлягали застосуванню та не застосовано матеріальне право Республіки Кіпр, чим порушено статті 5, 6, 8, 47 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право".

АТ "КБ "Приватбанк" вказувало на відсутність такого способу забезпечення позову як зобов'язання вчинити дії, а також на те, що встановлення обов'язку належного виконання договорів є фактично задоволенням позовних вимог.

Крім того, обов'язки банку за депозитними договорами є виконаними і припиненими бо відповідно до ~law122~ між кожним з позивачів та ПАТ "КБ "Приватбанк" від імені якого діяв Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у процесі ліквідації банку і його націоналізації укладено договори про придбання акцій за умовами яких придбано акції додаткової емісії АТ "КБ "Приватбанк" в обмін на грошові зобов'язання емітента перед набувачами й договори про придбання цих акцій є чинними.

Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована неспівмірністю заходів забезпечення позову та відсутністю підстав для їх застосування.

Судами не враховано, що зобов'язання виконати обов'язок у договірних правовідносинах є вирішенням справи по суті, а також те, що на час перегляду ухвали судом апеляційної інстанції було заборонено забезпечувати позов шляхом встановлення обов'язку вчиняти певні дії.

Вказувало, що зобов'язання за депозитними договорами припинилися шляхом придбання акцій АТ "КБ "Приватбанк" й договори про придбання акцій не визнано нечинними. Проте висновок судів про адекватність заходів забезпечення позову презюмує недійсність договорів придбання акцій.

Рух справи у суді касаційної інстанції

20 липня 2020 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ "КБ "Приватбанк", а 08 вересня 2020 року - за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України та зупинено виконання ухвали Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року, залишеної без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року, до закінчення касаційного провадження у справі.

04 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

14 квітня 2021 року колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судупостановлено ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину 5 статті 403 ЦПК України з підстав існування виключної правової проблеми, необхідності розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів надала оцінку аргументамклопотань позивачів про закриття касаційного провадження та вказала, що у питанні застосування процесуального закону в часі відсутня невирішена виключна правова проблема, тлумачення статті 3 ЦПК України щодо дії процесуального закону в часі є однозначним та зрозумілим. Крім цього, розв'язання цього правового питання здійснено Верховним Судом України у постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 6-1697цс16, яким зроблено правовий висновок про те, що право на оскарження судового рішення має визначатися не згідно з законом, чинним на час ухвалення відповідного рішення судом першої (апеляційної) інстанції, а на час подання певної скарги на таке судове рішення.

Також надаючи оцінку доводам клопотань заявників про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку наявністю виключної правової проблеми застосування такого виду забезпечення позову, як встановлення обов'язку вчинити певні дії, можливості застосування судами в порядку забезпечення позову способів захисту порушеного права, фактичне стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів в порядку забезпечення позову, колегія суддів вказала, що ці доводи не підтверджують наявність виключної правової проблеми. Врахувала, що питання застосування такого виду забезпечення позову, як встановлення обов'язку вчинити певні дії, можливості застосування судами в порядку забезпечення позову способів захисту порушеного права, у тому числі фактичне вирішення спору в порядку забезпечення позову, досліджувалося Верховним Судом, що свідчить про відсутність виключної правової проблеми в цих питаннях, а тому відсутні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких міркувань заявників (постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 466/3327/15-ц, від 10 січня 2019 року у справі № 910/11906/18).

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду обґрунтовувала підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду наступним.

Перша виключна правова проблема, на переконання колегії суддів, пов'язана із застосуванням новели процесуального законодавства, викладеної у пункті 1 частини 1 статті 365 ЦПК України (у редакції Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з'ясовує питання про склад учасників судового процесу. У разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Таким чином, у разі з'ясування, що судове рішення суду першої інстанції може вплинути на права та інтереси особи, апеляційний суд, застосовуючи правило пункту 1 частини 1 статті 365 ЦПК України, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Відповідно третя особа, залучена апеляційним судом до участі у справі, набуває статусу учасника справи, проте автоматично ця особа не набуває право оскаржувати всі ті судові рішення, що постановлені у справі до моменту залучення її до участі в розгляді справи, ураховуючи, що таке залучення нового учасника справи є можливим у разі, якщо суд дійде висновку, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов'язки особи, яка не є учасником справи.

За загальним правилом, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення рішення у справі у разі, якщо рішення суду може вплинути на її права та (або) обов'язки щодо однієї зі сторін. Така третя особа може бути залучена до участі у справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи суду.

Суть інституту третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, полягає в тому, що його застосування слугує процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом третя особа залучається чи вступає у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов'язують її з однією зі сторін у процесі.

Таким чином, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - це особа, яка вступає в розпочатий судовий процес для охорони своїх суб'єктивних прав, свобод чи інтересів, відмінних від прав, свобод та інтересів сторін у справі.

Отже, підставою залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, як судом першої інстанції, так і апеляційним судом повинно бути існування матеріально-правового зв'язку зі стороною, на боці якої виступає третя особа.

За правилами здійснення судового процесу, якому притаманний принцип стадійності, процесуальні права залученої апеляційним судом третьої особи, зокрема й права на оскарження судових рішень, поширюються на майбутнє (проспективно), а не на минуле (ретроспективно).

Відповідно, на переконання колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме лише залучення нового учасника справи на стадії апеляційного розгляду в процесуальному статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не створює безумовних процесуальних підстав та не наділяє таку особу правом на оскарження всіх судових рішень, постановлених у справі до моменту її залучення як нового учасника справи.

Колегія суддів звернула увагу на необхідність враховувати, що процесуальну процедуру залучення третьої особи на стадії апеляційного розгляду справи треба відрізняти від іншої процесуальної процедури - надання права на апеляційне оскарження особі, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки.

Так, за правилами частини 2 статті 352 ЦПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених частини 2 статті 352 ЦПК України.

Вирішуючи питання про те, чи стосується прав та інтересів заявника оскаржуване судове рішення, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що необхідною умовою для набуття особою, яка не брала участі у справі, права касаційного оскарження судового рішення є вирішення цим судовим актом питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків. Питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватися виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту судового рішення (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц).

Отже, якщо суд першої інстанції вирішив питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, то в такому разі за процесуальним законом така особа має право на апеляційне оскарження судового рішення суду першої інстанції в порядку частини 2 статті 352 ЦПК України.

Таким чином, залучення третьої особи на стадії апеляційного розгляду та надання права на апеляційне оскарження особі, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, є відмінними процесуальними процедурами.

З огляду на викладене, колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду питання про наділення чи ненаділення нового учасника справи (третьої особи, залученої до участі у справі апеляційним судом) ретроспективним правом на оскарження судових рішень вважала новою актуальною правовою проблемою для права України, яка не була раніше відома ані практиці, ані науці цивільного процесу, та викликана саме запровадженням законодавчих змін до ЦПК України в січні 2020 року.

На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду одна правова проблема, яка має виключний та актуальний характер і підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду полягає в розмежуванні застосування правил, закріплених у частині 2 статті 352 ЦПК України та у пункті 1 частини 1 статті 365 ЦПК України щодо ретроспективного та проспективного права на оскарження судових рішень.

Іншою виключною правовою проблемою колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду визначила питання про участь Кабінету Міністрів України як учасника цивільного процесу.

Колегія суддів вказала, що у справі, яка переглядається, ухвалою Київського апеляційного суду від 13 квітня 2020 року Кабінет Міністрів України залучено як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Відповідно до частини 1 статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Як зазначалося, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - це особа, чиї права та інтереси опосередковано охороняються завдяки специфічній участі у процесі.

Визначення фізичних та юридичних осіб міститься в ЦК України (розділ ІІ книги першої ЦК України).

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду переконана, що третьою особою може бути залучено виключно учасників цивільних відносин, якими є фізичні та юридичні особи, а також держава.

За загальним правилом залучення органів державної влади, які не мають статусу юридичної особи, до участі в розгляді цивільних справ не допускається. В окремих випадках, прямо передбачених процесуальним законом, допускається участь у цивільному процесі окремих посадових осіб, як то прокурор та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (стаття 56 ЦПК України). Зазвичай держава бере участь у цивільних відносинах через створювані нею органи, які мають статус юридичної особи.

Водночас за правилами частин 2 та 4 статті 46 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено КАС України.

Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, на відміну від правил адміністративного судочинства, цивільний процес не допускає залучення до участі у справі таких суб'єктів, які не є фізичними чи юридичними особами, або державою, а є органами державної влади без статусу юридичної особи.

Згідно із частиною 1 статті 1 Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VII "Про Кабінет Міністрів України" (далі - ~law125~) Кабінет Міністрів України (уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України не має статусу юридичної особи, є колегіальним органом, який здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на засіданнях (пункт 2 параграфу 1 розділу І Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 липня 2009 року № 712).

Водночас за правилом ~law126~ Кабінет Міністрів України може бути позивачем та відповідачем у судах, зокрема звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення його повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Аналіз наведеної норми права свідчить, що ця норма є бланкетною, не встановлює певних правил поведінки, а передбачає існування інших норм, розміщених в інших нормативних актах, у яких сформульовані конкретні правила поведінки.

Таким нормативним актом (з урахуванням правила частини 1 статті 3 ЦПК України) є, зокрема і ЦПК України, яким не передбачено спеціальне право Кабінету Міністрів України брати участь у розгляді справи як самостійний учасник, на відміну від правил, зокрема, КАС України.

Отже, іншою виключною правовою проблемою, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду є питання, чи вправі Кабінет Міністрів України як суб'єкт владних повноважень брати участь у судовому розгляді як самостійний учасник цивільного процесу, не маючи статусу юридичної особи, з огляду на вимоги статей 48, 52 ЦПК України у їх співвідношенні з правилами ~law127~, а також щодо наявності правових підстав залучення уряду України до участі у цивільних справах, де стороною є АТ "КБ "Приватбанк".

Підсумувавши, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, щоу зв'язку із запровадженням законодавцем у процесуальному законі новел виключна проблема полягає в розв'язанні таких питань: щодо можливості залучення апеляційним судом третіх осіб до участі у справі, що свідчить про існування виключної правової проблеми щодо прав таких нових учасників справи на оскарження судових рішень, ухвалених у справі до моменту їх залучення; та щодо можливості залучення до участі в цивільному процесі органу, який не має статусу юридичної особи, що необхідно для визначення чіткого кола осіб (суб'єктів), які можуть бути учасниками справи у цивільному процесі.

16 червня 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами у порядку письмового провадження.

Обґрунтування позиції Великої Палати Верховного Суду

Частиною 5 статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, у тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, і перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні правові позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) дотримання принципу правової визначеності пов'язує із забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), враховується: 1) наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні.

Однак в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Не наведено колегією суддів і конкретних постанов Великої Палати Верховного Суду, інших касаційних судів у складі Верховного Суду, у яких суди по-різному підходили до аналізу норм процесуального права у подібних правовідносинах.

Оскільки відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення спорів у подібних правовідносинах, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні порушених колегією суддів перед Великою Палатою Верховного Суду правових питань, то підстави для розгляду Великою Палатою Верховного Суду указаної справи згідно із частиною 5 статті 403 ЦПК України відсутні.

Крім того, з аналізу питань, які поставлені колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вбачається, що й по суті вони не містять виключної правової проблеми.

1. Щодо обсягу прав третьої особи, залученої до участі у справі на стадії апеляційного провадження на оскарження судових рішень, ухвалених до вирішення судом питання про її залучення як третьої особи

Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказане питання не є таким, що не містить правового врегулювання у ЦПК України.

Право на ефективний судовий захист закріплено у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та у статті 13 Конвенції.

У пункті 37 рішення від 18 листопада 2010 року у справі "Мушта проти України" ЄСПЛ наголошено, що право на суд, одним із аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено.

У пункті 36 рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що ступінь доступу, передбачений національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення "права людини на суд", беручи до уваги принцип верховенства права в демократичному суспільстві.

У статті 55 Конституції України передбачене право на судовий захист. Це право не обмежується лише правом особи на звернення до суду з позовом, але й передбачає право на апеляційний перегляд, а також у випадках, встановлених законом, - на касаційне оскарження судового рішення, гарантоване у статті 129 Конституції України.

Згідно з пунктом 8 частини 3 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Цей принцип відтворено у статті 14 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів"

Конституційний Суд України в Рішенні № 11-рп/2007 від 11 грудня 2007 року у справі № 1-33/2007 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України, частини 2 статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано у ЦПК України.

Разом з тим постає питання про можливість оскарження судового рішення, ухваленого до залучення особи до участі у справі, та про те, яка редакція ЦПК України має бути застосована у разі, якщо вказане судове рішення було ухвалене за дії попередньої редакції ЦПК України.

У частинах 3 та 4 статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваних ухвал судів першої та апеляційної інстанцій, передбачалося, щопровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Аналогічні вимоги містять і частини 3 та 4 статті 3 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року щодо того, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Отже, цивільне процесуальне законодавство послідовно й аналогічно урегульовує питання щодо дії процесуальних норм у часі.

У будь-якому випадку застосовується та норма, яка є чинною на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду справи, що включає і її апеляційний та касаційний перегляд.

Право на апеляційний та касаційний перегляд передбачалося цивільним процесуальним законодавством як у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення оскаржуваних ухвал, особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених частини 1 статті 13 ЦПК України.

Частиною 3 статті 2 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року встановлено, що однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом.

Стаття 17 ЦПК України у вказаній редакції передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

У доктрині цивільного процесуального права процесуальними розуміють дії, спрямовані на виконання завдань цивільного провадження на різних стадіях цивільного процесу, проведення яких забезпечується на підставах і в порядку, передбачених цивільним процесуальним законодавством.

Тобто звернення з апеляційною чи касаційною скаргою є вчиненням процесуальної дії в розумінні ЦПК України.

У постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 6-1697цс16 зроблено висновок про те, що виходячи зі сформульованого в частині 3 статті 2 ЦПК України загального правила дії процесуальних норм у часі, апеляційний суд, вирішуючи питання про відкриття апеляційного провадження, повинен був застосувати процесуальні норми, які були чинними на час вчинення зазначеної процесуальної дії, тобто на час подання апеляційної скарги та розгляду справи в апеляційній інстанції, а не на час ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення.

Дійсно, у період від постановлення оскаржуваних ухвал та до залучення Кабінету Міністрів України до участі у справі як третьої особи змінилося цивільне процесуальне законодавство.

Разом з тим у розділі XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено особливості введення змін до ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, а саме у пунктах 4,13 та 14 зазначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу; судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу; судові рішення, ухвалені судами апеляційної інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Тобто жодних обмежень щодо можливості апеляційного чи касаційного оскарження, крім тих, що передбачені ЦПК України та з дотриманням порядку, встановленого ЦПК України, у Перехідних положеннях не передбачено. Тому судові рішення, ухвалені до набрання чинності ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, могли бути оскаржені за правилами статті 14 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів".

ЦПК України не містить норм, які б встановлювали обмеження чи інші особливості касаційного оскарження ухвал суду, в тому числі й ухвал про забезпечення позову, які постановлені за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року.

При цьому в разі пропуску строку на оскарження питання мало вирішуватися відповідно до вимог статей 354 та 390 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.

У пункті 2 частини 1 статті 293 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення оскаржуваних ухвал, передбачалося, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову.

Разом з тим згідно з пункті 2 частини 1 статті 293 ЦПК України касаційному перегляду підлягали лише ухвали суду першої інстанції, вказані у пункті 2 частини 1 статті 293 ЦПК України, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Тобто за правилами пункту 2 частини 1 статті 324 ЦПК України, який був чинним на момент постановлення ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, не мали права на касаційне оскарження ухвали суду про забезпечення позову.

За дії попередньої редакції Кодексу ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову набувала статусу остаточної після її апеляційного перегляду, оскільки ЦПК України 2004 року не було передбачено права на касаційне оскарження ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову.

Однак Кабінет Міністрів України, залучений до участі у справі за дії ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, звернувся з апеляційною та касаційною скаргами на оскаржувану ухвалу, тому підлягає застосуванню процесуальний закон на час вчинення ним відповідних дій зі звернення з апеляційною та в подальшому з касаційною скаргами відповідно до вимог ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, що прямо передбачено ЦПК України норми якого не допускають іншого тлумачення.

Відповідно до ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову.

У пункті 2 частини 1 статті 389 ЦПК України у названій редакції у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції, вказані у пункті 2 частини 1 статті 389 ЦПК України, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Тобто ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову та ухвала і постанова суду апеляційної інстанції, який переглянув таку ухвалу суду першої інстанції, підлягають касаційному оскарженню без будь-яких інших обмежень щодо часу ухвалення вказаних судових рішень, крім встановлених у ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.

Наявність права на касаційне оскарження судового рішення має вирішуватися відповідно до змісту процесуального закону, чинного на момент подання особою касаційної скарги, оскільки тлумачення статті 3 ЦПК України щодо дії процесуального закону в часі в контексті розвитку та зміни процесуального законодавства є сталим, однозначним та зрозумілим, а тому не становить проблему в її застосуванні.

У статті 2 ЦПК України зазначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

А в пункті 3 частини третьої цієї статті змагальність сторін указана як основна засада (принцип) цивільного судочинства.

Зміст цього принципу розкрито у статті 12 ЦПК України, у частині другій якої зазначено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Згідно із частиною 1 статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Права та обов'язки учасників справи передбачені у частині 1 статті 43 ЦПК України, у якій вказано, що учасники справи мають право: 1) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; 2) подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; 3) подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 4) ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти; 5) оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках; 6) користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.

У частині 1 статті 53 ЦПК України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Разом з тим якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов'язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (частина 3 статті 53 ЦПК України).

Частиною 6 статті 53 ЦПК України встановлено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов'язки, встановлені Частиною 6 статті 53 ЦПК України.

Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не зумовлює розгляду справи спочатку (частина 7 статті 53 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з'ясовує питання про склад учасників судового процесу. У разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Призначенням зазначеної норми є упорядкування складу учасників справи, та спрямована вона на забезпечення прав указаних осіб у цивільному судочинстві.

Вступ у справу третіх осіб не спричиняє розгляду справи спочатку, тобто вказані особи діють як учасники справи в тому обсязі встановлених обставин, наданих та досліджених доказів та процесуальних дій суду, які було вчинено до їх вступу у справу як учасників справи.

У пункті 5 частини 1 статті 43 ЦПК України передбачено право учасника справи оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках.

Як право на апеляційне, так і право на касаційне оскарження судових рішень безвідносно до набуття статусу учасника справи мають особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки (частина 1 статті 352 та частина 1 статті 389 ЦПК України).

Тобто незалежно від участі у справі будь-яка особа має право на оскарження судового рішення в порядку, встановленому ЦПК України.

Єдиним обмеженням такого права на касаційне оскарження для особи, яка не є учасником справи, є необхідність спочатку звернутися з апеляційною скаргою від власного імені на оскаржуване судове рішення.

Така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи (частина 4 статті 389 ЦПК України).

Як Верховним Судом України, так і Великою Палатою Верховного Суду зверталася увага на те, що право на оскарження судових рішень для особи, яка не брала участі у справі на момент постановлення оскаржуваного рішення (навіть у разі, якщо ця особа в подальшому була залучена до участі у справі), залежить виключно від того, чи вирішив суд саме в оскаржуваному судовому рішенні питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи (див. постанови Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 2-486/11, від 06 вересня 2017 року у справах № 2-1524/10 та 686/15607/15-ц, ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц).

Оскільки після вступу у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, усі процесуальні дії та рішення суду є обов'язковими, адже розгляд справи не починається спочатку, така третя особа має право не лише надавати пояснення, докази, навіть після закінчення відповідної стадії, але й на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, ухвалених до її залучення до участі у справі, що відповідає спрямуванню змісту ЦПК України щодо рівності процесуальних прав учасників справи та іншого висновку не передбачає.

Інакше жодного сенсу в залученні третьої особи до участі у справі немає, оскільки за іншого тлумачення особа, яка не залучена до участі у справі, однак якщо рішення суду першої інстанції може вплинути на її права та обов'язки, буде мати більший обсяг прав, ніж особа, яка залучена до участі у справі як третя особа, бо це прямо суперечить принципу змагальності цивільного судочинства.

Тому право третьої особи на оскарження судових рішень - як ухвалених до їх вступу у справу, так і після набуття статусу учасника справи - врегульовано в ЦПК України, і застосування вказаних вище норм не становить виключної правової проблеми.

2. Щодо можливості участі у цивільному провадженні Кабінету Міністрів України

З матеріалів справи вбачається, що 13 квітня 2020 року Київський апеляційний суд постановив ухвалу про залучення Кабінету Міністрів України як третьої особи до розгляду в цій справі, оскільки рішення суду в цій справі може вплинути на його права та обов'язки з тих підстав, що АТ "КБ "Приватбанк" - це банк, 100 % статутного капіталу якого належить державі, а функції з управління корпоративними правами держави у державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України, що прямо передбачено у частині 2 статті 19 Конституції України.

Згідно зі статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

У ~law130~ вказано, що Кабінет Міністрів України (уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до ~law131~ Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, ~law132~, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.

Згідно із ~law133~ Кабінет Міністрів України може бути позивачем та відповідачем у судах, зокрема звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення його повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Інтереси Кабінету Міністрів України у судах представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами України або актами Кабінету Міністрів України.

Департамент з питань судової роботи Міністерства юстиції України як уповноважений орган із забезпечення самопредставництва інтересів Кабінету Міністрів України та їх посадових осіб у судах України здійснює свої повноваження на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Положенням про Департамент з питань судової роботи, затвердженим наказами Міністерства юстиції України від 06 грудня 2019 року № 3597/к, та від 31 серпня 2020 року № 2959/5.

У справі відповідачем є державний банк - АТ "КБ "Приватбанк".

Відповідно до ~law134~ єдиним акціонером державного банку є держава. Функції з управління корпоративними правами держави у державному банку здійснює Кабінет Міністрів України. Орган, що здійснює управління корпоративними правами держави у державному банку, також виконує функції вищого органу управління державного банку.

Згідно зі статтею 14 цього ж Закону учасниками банку можуть бути учасники цивільних відносин. Держава Україна може бути учасником банку в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.

Ці норми кореспондуються із частиною 1 статті 167 ЦК України про те, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Відповідно до частини 2 статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Разом з тим ні у статті 52, ні у статті 53 ЦПК України не передбачено, що держава не може бути залучена до участі у справі як третя особа, з урахуванням того, що держава може у цивільних правовідносинах бути стороною, а відтак і особою, прав та обов'язків якої стосується рішення суду, однак вона через жоден орган участі у справі не брала.

Тому залучення держави в особі Кабінету Міністрів України до участі у справі відповідає вимогам ЦПК України.

Висновки про можливість участі держави в особі Кабінету Міністрів України неодноразово висловлювалися при розгляді справ, у тому числі й цивільних, до того ж Кабінет Міністрів України був учасником значної кількості цивільних справ.

Так, у постанові від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і в адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадку, коли держава вступає в адміністративні правовідносини, вона діє через свої органи як суб'єкт владних повноважень.

Отже, поведінка органів, через які діє держава у цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави у цивільних або адміністративних відносинах. Таким чином, як у цивільних, так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах.

У постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Згідно із частиною 3 статті 46 КАС України відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено частиною 3 статті 46 КАС України. Цей припис слід застосовувати з урахуванням частини 4 статті 55 КАС України. Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник (частина 4 статті 58 ЦПК України; частина 4 статті 55 КАС України).

Отже, як у цивільному, так і в адміністративному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.

Подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19,4.20) та від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункти 26-28).

Тобто Велика Палата Верховного Суду висловилася з приводу можливості держави в особі її уповноважених органів бути учасником, зокрема, цивільного процесу.

Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду розглядав справи за позовами до Кабінету Міністрів України: справа № 757/43303/16-ц за позовом фізичної особи до Кабінету Міністрів України про відшкодування пенсії з урахуванням індексації (постанова від 06 червня 2018 року); справа № 186/85/17 за позовом фізичних осіб до Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України про стягнення відшкодування моральної шкоди, завданої смертю близького родича, який помер через хворобу, пов'язану з виконанням обов'язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (постанова від 20 грудня 2018 року); справа № 761/12225/14-ц за позовом фізичної особи до Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України, Українського центру оцінювання якості освіти про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова від 14 листопада 2018 року) та інших.

Посилання на відсутність державної реєстрації Кабінету Міністрів України як юридичної особи не впливають на можливість держави в його особі бути учасником цивільного процесу, що підтверджується і численними постановами самого Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, регулюються Конституцією України, Законом України від 15 травня 2003 року № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" у редакції від 16 березня 2020 року (далі - ~law136~) та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до ~law137~.

Згідно з ~law138~ державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об'єднання, професійної спілки, її організації або об'єднання, політичної партії, організації роботодавців, об'єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР), про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених ~law139~.

Відповідно до ~law140~ дія ~law141~ поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців.

Згідно із засадами державної реєстрації, визначеними ~law142~, державна реєстрація базується на таких принципах, зокрема як заявницький принцип, внесення відомостей до ЄДР виключно на підставі та відповідно до ~law143~.

Відомості про юридичну особу, громадське формування, що не має статусу юридичної особи, та фізичну особу - підприємця вносяться до ЄДР на підставі, зокрема, відповідних заяв про державну реєстрацію; документів, що подаються для проведення інших реєстраційних дій (~law144~).

Тобто відсутність державної реєстрації Кабінету Міністрів України як юридичної особи в ЄДР не свідчить про неможливість участі держави в цивільному процесі як учасника справи в особі Кабінету Міністрів України. Такий висновок фактично було зроблено як Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, так і Великою Палатою Верховного Суду у згаданих вище постановах, від якого колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не просить відступити, а відтак вважає його обґрунтованим і застосовним, що свідчить про відсутність будь-якої проблеми у застосуванні норм права при вирішенні вказаного питання.

З наведених мотивів Велика Палата Верховного Суду вважає висновки колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною 5 статті 403 ЦПК України помилковими, оскільки не вбачає наявності виключних правових проблем при вирішенні процесуального питання.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що порушення норм процесуального права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Такими повноваженнями наділена не лише Велика Палата Верховного Суду, але й Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відповідно до частини 1 статті 25 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об'єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала.

Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об'єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не обґрунтувала наявності підстави, передбаченої частиною 5 статті 403 ЦПК України, для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа до провадження Великої Палати Верховного Суду була прийнята помилково, тому усуває вказану помилку та повертає справу на розгляд відповідній колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Керуючись статтями 402, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Справу за позовом Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP) до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк", Міністерства фінансів України, ОСОБА_1, третя особа - Кабінет Міністрів України, про зобов'язання вчинити дії за заявою Камерін Інвестментс ЛЛП (Camerin Investments LLP), Саннекс Інвестментс ЛЛП (Sunnex Investments LLP), Таплемон Інвестментс ЛЛП (Tamplemon Investments LLP), Берліні Комершіал ЛЛП (Berlinі Commercial LLP), Луміл Інвестментс ЛЛП (Lumil Investments LLP), Софінам Інвестментс ЛЛП (Sofinam Investments LLP) про забезпечення позову за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року та за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Департамент з питань судової роботи Міністерства юстиції України, на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року - повернути на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв

В. В. Британчук Г. Р. Крет

Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко

І. В. Григор'єва К. М. Пільков

М. І. Гриців О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима В. В. Пророк

Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач

О. С. Золотніков В. М. Сімоненко

І. В. Ткач