УХВАЛА

8 квітня 2020 року

м. Київ

Справа № 751/2322/17

Провадження № 14-52цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк", банк) про розірвання договору та стягнення вкладу за договором банківського вкладу

за касаційною скаргою Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк") на рішення Новозаводського районного суду м.

Чернігова від 05 липня 2018 року, додаткове рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 31 липня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, та

за касаційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на додаткове рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 31 липня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом до ПАТ КБ "Приватбанк ", правонаступником якого є АТ КБ "Приватбанк", посилаючись на те, що 20 травня 2013 року між ним та ПАТ КБ "Приватбанк" укладено договір вкладу "Депозит Плюс на 12 місяців" від 20 травня 2013 року № SАMDN25000735289172 (далі - Договір), відповідно до умов якого він передав банку грошові кошти для розміщення їх на депозитному рахунку. Станом на 24 червня 2015 року залишок вкладу становив 6 012 193,69 грн. За змістом Договору на суму вкладу нараховуються проценти за ставкою 23,0% річних. Строк вкладу - 366 днів до 23 травня 2016 року включно. У пункті 6 Договору сторони погодили, що по закінченню терміну вкладу банк перераховує кошти з депозиту на вклад позивача "до запитання". Згідно з пунктом 7 Договору вкладу, якщо після закінчення 3 календарних днів після надходження грошей на вклад "до запитання" вкладник не затребував суму вкладу або його частину, останній доручає банку перерахувати всю суму коштів з вкладу "до запитання" на цей депозит. Продовження вкладу здійснюється без оформлення додаткових угод до Договору. Новий термін вкладу обчислюється від дати надходження грошей на депозит з вкладу "до запитання".

Додатково на новий термін вкладу банк збільшує процентну ставку за вкладом (далі - надбавка). Розмір надбавки вказаний в Умовах та правилах надання банківських послуг, розміщених на сайті pb. ua.

Проте, надалі між сторонами у справі виник спір щодо відсутності коштів на особовому рахунку вкладника у розмірі 6 012 19,69 грн, відкритому банком на підставі Договору, та незарахування відповідачем позивачеві процентів на цей вклад. На момент звернення до суду Договір є чинним в силу його автоматичної пролонгації. Він як позичальник виконав у повному обсязі зобов'язання за кредитним договором, укладеним між ним і ПАТ КБ "Приватбанк", а тому відсутні підстави для повідомлення банком позивача про розірвання Договору з 26 серпня 2015 року та про направлення грошових коштів вкладу та нарахованих на нього процентів на врегулювання простроченої заборгованості ОСОБА_1. Позивач зазначав, що 26 серпня 2015 року мало місце неправомірне списання суми вкладу відповідачем з його особового рахунку. Таким чином, відповідачем допущені істотні порушення договору вкладу, що є підставою для розірвання цього договору.

З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив розірвати Договір, стягнути з відповідача суму вкладу в розмірі 6 012 193,69 грн, процентів на вклад в розмірі 2 558 147,24 грн, пеню на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" в розмірі 109 121 315,47 грн, а також 3% річних в розмірі 298 962,51 грн та втрати від інфляції в розмірі 1 270 516,54 грн, передбачені статтею 625 ЦК України.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 5 липня 2018 року позов задоволено частково. Розірвано Договір. Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь ОСОБА_1 суму вкладу за Договором у розмірі 5 585 020,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь держави судовий збір у розмірі 56 490,20 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач двічі направляв позивачеві повідомлення про розірвання Договору - 26 серпня 2016 року та 17 січня 2017 року, в той час як ОСОБА_1 ще 26 травня 2016 року направив відповідачеві повідомлення про небажання продовжувати строк дії Договору. Крім того, судом першої інстанції зауважено, що відповідач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у ОСОБА_1 простроченої заборгованості за кредитним договором станом на 14 серпня 2015 року та правомірності дій банку щодо списанню коштів за договором вкладу. В частині стягнення суми вкладу, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було належним чином підтверджено факт внесення ним 5 585 020,00 грн як депозитного вкладу, тому саме таку суму стягнуто з відповідача на користь позивача.

Додатковим рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 31 липня 2018 року стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь ОСОБА_1 5 585 020,00 грн пені в розмірі 3 % вартості послуги на підставі Закону України "Про захист прав споживачів", 149 188,89 грн - 3% річних та 680 255,44 грн втрат від інфляції на підставі статті 625 ЦК України, а всього 6 414 464,33 грн. Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь держави судовий збір в розмірі 64 144,64 грн.

Додаткове рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь позивача пені мотивовано тим, що відповідач не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 10 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме сплати пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення, проте нарахування такої пені слід проводити з документально підтвердженої суми вкладу 5 585 020,00 грн та з 31 травня 2016 року в межах одного року, що передувало зверненню до суду з цим позовом, врахувавши при цьому положення частини 3 статті 551 ЦК України.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 5 липня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за період з 24 червня 2015 року по 21 квітня 2017 року скасовано, позовні вимоги в цій частині задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь ОСОБА_1 1 338
147,21 грн процентів на банківський вклад. Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 5 липня 2018 року в частині стягнення судових витрат з АТ
КБ "Приватбанк" змінено. Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь держави судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в сумі 1 122,40 грн. В іншій частині рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 5 липня 2018 року залишено без змін.

Додаткове рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 31 липня 2018 року: змінено в частині стягнення пені в розмірі 3 % вартості послуги - зменшено суму, визначену судом першої інстанції до стягнення, з 5 585 020,00 грн до 40
212,14 грн; в частині стягнення судових витрат з АТ КБ "Приватбанк" скасовано. В іншій частині додаткове рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 31 липня 2018 року залишено без змін.

Компенсовано АТ КБ "Приватбанк" в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в сумі 4
207,20 грн.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог щодо розірвання Договору та стягнення з відповідача на користь позивача самого вкладу в розмірі 5 585 020,00
грн. Водночас апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції в частині відмови у стягненні з відповідача на користь позивача процентів, нарахованих на вклад за період з 24 травня 2016 року до 21 квітня 2017 року через відсутність доказів на підтвердження розміру процентної ставки, яка діяла у цей період, та зауважив, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягають проценти за Договором за вказаний період в розмірі 1 338 147,21 грн.

Разом з цим, апеляційний суд змінив додаткове рішення в частині стягнення пені в розмірі 3% вартості послуги та взяв до уваги власний розрахунок, наведений у рішенні, відповідно до якого з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пеня в розмірі 3% вартості послуг за кожен день прострочення за період з 26 серпня 2015 року до 21 квітня 2017 року в сумі 40 212,14 грн.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про стягнення 3% річних та втрат від інфляції, нарахованих за порушення відповідачем зобов'язань за Договором.

У грудні 2018 року АТ КБ "Приватбанк" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору не надали належної оцінки протоколу переговорів від 26 квітня 2013 року, згідно з яким сторони погодили внесення позивачем в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 3 червня 2008 року № K4VIGE0000005 платежу в розмірі 5 585 020,00 грн, що й стало підставою для внесення змін до умов кредитного договору. Після сплати позичальником 20 травня 2013 року такої суми, між сторонами було укладено додаткову угоду № 3 до кредитного договору, за умовами якої був погоджений графік платежів на суму 27 916 600,00 грн: платіж в розмірі 5 585 018,37 грн мав бути внесений до 31 травня 2014 року, платежі у такому ж розмірі мали бути внесені до 31 травня 2015 року, до 31 травня 2016 року, до 31 травня 2017 року. До 31 травня 2018 року позичальник повинен був перерахувати грошові кошти в розмірі 5 678 788,61 грн. Оскільки позичальник ОСОБА_1 порушив умови додаткової угоди № 3 та своєчасно не перерахував до 31 травня 2014 року платіж в розмірі 5 585 018,37 грн, з його депозитного рахунку списано необхідну суму заборгованості, як передбачено пунктом 12 Договору.

Крім того, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції розірвав оспорюваний Договір, який вже був розірваний відповідно до листа ПАТ КБ "Приватбанк" від 14 серпня 2015 року. На думку заявника, незрозумілими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних та інфляційних втрат, адже сам позивач зазначав, що він не звертався до відповідача з вимогою про розірвання Договору та повернення коштів за ним. Суд першої інстанції зазначив, що позивач звернувся з заявою про повернення вкладу 26 травня 2016 року, тому нарахування проводив з 31 травня 2016 року, а розірвано Договір лише основним рішенням від 5 липня 2018 року. Ця обставина має важливе значення при вирішенні позовної вимоги про стягнення 3% річних та інфляційний витрат, передбачених статтею 625 ЦК України.

ПАТ КБ "Приватбанк" звертає увагу касаційного суду на те, що директор філії "КиївСіті" ПАТ КБ "Приватбанк" ОСОБА_3, укладаючи з ОСОБА_1 від імені банку додаткову угоду № 3, не мав повноважень на укладення будь-яких кредитних договорів (угод) та додаткових договорів (угод) до кредитних договорів (угод), як наслідок додаткова угода № 3 від 20 травня 2013 року є недійсною.

Також у касаційній скарзі містяться доводи про те, що суд першої інстанції, ухвалюючи додаткове рішення, фактично змінив своє рішення від 5 липня 2018 року - в частині, в якій раніше відмовив, задовольнив додатково на суму 6 414 464,33

грн.

Щодо стягнення пені в розмірі 3% вартості послуги згідно з Законом України "Про захист прав споживачів", заявник зазначає, що суд першої інстанції помилково не прийняв заяву про застосування позовної давності, оскільки в частині вимог щодо стягнення пені в період з 26 травня 2015 року до 30 травня 2016 року відмовлено за необґрунтованістю. Проте це жодним чином не змінює та не виключає, що позивач дізнався про порушення свого права 31 серпня 2015 року. Апеляційний суд стягнув з відповідача на користь позивача пеню за період з 25 серпня 2015 року, в той час як позивач просив з 26 серпня 2015 року до 21 квітня 2017 року, тобто за 606 днів.

Заявник у касаційній скарзі наголошує, що неправильними є висновки судів в частині розподілу судових витрат.

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, просить скасувати додаткове рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені, передбаченої статтею 10 Закону України "Про захист прав споживачів" та постанову апеляційної інстанцій в частині зміни додаткового рішення суду першої інстанції щодо зменшення суми пені в розмірі 3 % вартості послуги, визначеної судом першої інстанції до стягнення, з 5 585 020,00 грн до 40 212,14 грн, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з АТ КБ "Приватбанк" на його користь пеню в розмірі 3 % вартості послуги, згідно зі статтею 10 Закону України "Про захист прав споживачів" в сумі 24 327 516,27 грн.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивовано тим, що суд першої інстанції безпідставно застосував до вимог про стягнення пені положення частини 3 статті 551 ЦК України та зменшив розмір пені. Заявник у касаційній скарзі наводить власний розрахунок пені в розмірі 3 % за кожен день прострочення відповідно до статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", який становить 24 327 516,27 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі.

У березні 2019 року АТ КБ "Приватбанк" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому вважає її необґрунтованою, безпідставною, доводи, якої ґрунтуються на особистому тлумаченні норм права, які не узгоджуються з чинним законодавством України.

У травні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду пояснення по справі, у яких підтримав доводи своєї касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із обґрунтуванням підстави, визначеної у частини 5 статті 403 ЦПК України (частини 5 статті 403 ЦПК України).

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 4 березня 2020 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 5 статті 403 ЦПК України, оскільки вважає, що існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про повернення грошових коштів, розміщених за договором банківського вкладу щодо нарахування пені за несвоєчасне повернення цих грошових коштів вкладникові.

Ухвалу мотивовано тим, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Проте у цій постанові Велика Палата Верховного Суду не наводить визначення терміну "вартості послуги", не роз'яснює, що саме входить до її складової. А також не зазначає чи слід враховувати до вартості послуг як розмір банківського вкладу, так і розмір процентів за його розміщення чи необхідно виходити лише з розміру процентів за депозитом.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 лютого 2018 року з урахуванням ухвали цього ж суду від 31 липня 2018 року у справі № 759/13827/15-ц (провадження № 61-5543св18) навів принцип обчислення розміру пені відповідно до положень частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" та зауважив, що за змістом частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" та частини 1 статті 1061 ЦК України, якою передбачено виплату банком вкладнику процентів на суму вкладу в розмірі, встановленому договором, вартість послуги за договором банківського вкладу - це розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника.

Разом з тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19) у постанові від 29 січня 2020 року виходив з того, що розрахунок розміру пені, викладений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 759/13827/15-ц є помилковим, оскільки відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

При цьому Верховний Суд у цій постанові послався на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), та зауважив, що висновок судів про те, що вартість послуги за договором банківського вкладу - це лише розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника, не відповідає вимогам наведених вище норм законодавства, а також пункту 17 частини 1 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів", яким визначено, що послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага.

Таким благом є видача (повернення) вкладнику його коштів.

Тлумачення частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, її сплата та розмір визначені Законом України "Про захист прав споживачів" за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, тому нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегій суддів судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 5 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19).

Тому колегія суддів вважає, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про повернення грошових коштів, розміщених за договором банківського вкладу щодо нарахування пені за несвоєчасне повернення цих грошових коштів вкладникові, зокрема, чи слід враховувати до вартості послуг як розмір банківського вкладу, так і розмір процентів за його розміщення, чи необхідно виходити лише з розміру процентів за депозитом.

Крім того, Касаційний цивільний суду у складі Верховного Суду у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 470/493/17 при вирішенні спору щодо стягнення пені внаслідок неналежного виконання банком умов договору банківського рахунку, виходив з положень Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні". Зауважив, що чинним законодавством передбачено правовий механізм та вид відповідальності у разі порушень прав контрагента за договором банківського рахунку, тому суди помилково застосували до спірних правовідносин частину 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Застосування цієї норми можливе при вирішенні подібного спору за умови укладення між сторонами договору банківського вкладу, а не банківського рахунку.

Тобто, якщо відбулась трансформація правовідносин, що виникли між сторонами за договором банківського вкладу у правовідносини банківського рахунку відповідно до частини 3 статті 1058 ЦК України, при нарахуванні пені внаслідок неналежного виконання банком умов договору банківського рахунку, чи слід застосовувати до таких правовідносин положення частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", чи необхідно виходити з положень Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", яким врегулювано правовідносини щодо банківського переказу.

Вивчивши матеріали касаційних скарг, мотиви на підставі яких постановлено ухвалу Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 березня 2020 року, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для прийняття справи до свого розгляду згідно із частиною 5 статті 403 ЦПК України з огляду на відсутність виключної правової проблеми.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) викладено правовий висновок згідно з яким до правовідносин між клієнтом банку та банком щодо несвоєчасного повернення банківського вкладу підлягають застосуванню положення частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується такими послугами.

Зазначено, що відповідно до частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" уразі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.

Оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Таким чином, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновками судів попередніх інстанцій щодо стягнення з банку пені на підставі частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" за прострочення зобов'язання з видачі клієнтові належних йому за договором банківського рахунку сум, яка була обрахована судами від суми утримуваних банком коштів, проте зменшила її розмір на підставі частини 3 статті 551 ЦК України, що відповідає принципу пропорційності у цивільному судочинстві.

Аналогічні висновки про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі викладено в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 5 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19), про що зазначає Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 4 березня 2020 року.

Постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), як і всі зазначені постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 5 червня 2019 року у справі було прийнято після прийняття постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року у справі № 759/13827/15-ц (провадження № 61-5543св18). При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 757/53464/18 (провадження № 61 14248св19) у постанові від 29 січня 2020 року зазначив, що розрахунок розміру пені, викладений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 759/13827/15-ц є помилковим.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з врахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний відбиває той факт, що вона наявна не в одній якійсь конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання щодо якого постає проблема невизначеності.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод враховується: 1) наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запроваджений і, якщо так, то чи були вони ефективні.

Висновки, викладені в постановах, наведених в ухвалі Колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 березня 2020 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не свідчать про наявність виключної правової проблеми із зазначеного питання з врахуванням кількісного та якісного вимірів, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці. Так, в усіх зазначених постановах Верховного Суду у складі колегій Касаційного цивільного суду (крім єдиної, прийнятої раніше) зроблено висновки, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці при вирішенні спорів про повернення грошових коштів, розміщених за договором банківського вкладу щодо нарахування пені за несвоєчасне повернення цих грошових коштів вкладникові.

Відтак висновок Колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 4 березня 2020 року про те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не знайшов підтвердження.

Посилання колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на постанову від 11 липня 2018 року у справі № 470/493/17 як на приклад неоднакового застосування частини 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" Велика Палата Верховного Суду вважає недоречним, оскільки спірні правовідносин у цій справі стосуються виключно зобов'язань за договором банківського рахунку і не пов'язані з договором банківського вкладу.

Навіть у самій постанові у справі № 470/493/17 зазначено про таке.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суд першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що чинним законодавством передбачено правовий механізм та вид відповідальності у разі порушень прав контрагента за договором банківського рахунку, не з'ясували правової природи укладеного між сторонами договору та умови, які становлять його зміст, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про необхідність застосування приписів пункту 5 частини 1 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Застосування цієї норми закону можливе при вирішення подібного спору за умови укладення між сторонами договору банківського вкладу, а не договору банківського рахунку. Посилання судів попередніх інстанцій на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року у справі № 6-2558цс15 є безпідставними, оскільки правовідносини у зазначеній справі виникли між сторонами саме у зв'язку з неналежним виконанням банком зобов'язань за договором банківського вкладу, що передбачає відповідальність, встановлену частиною 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, тоді як у справі, рішення в якій є предметом перегляду, наявні інші фактичні обставини, спірні правовідносини виникли з іншого договору - договору банківського рахунку, який за своєю правовою природою є відмінним від договору банківського вкладу.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав, визначених частиною 5 статті 403 ЦПК України, для передачі цієї справи на її розгляд.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 4 березня 2020 року посилається на те, що усі подальші висновки колегій суддів Першої, Другої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постановах при вирішенні спорів про повернення грошових коштів, розміщених за договором банківського вкладу щодо нарахування пені за несвоєчасне повернення цих грошових коштів вкладникові, відрізняються від висновків колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду, викладених у постанові, яку було прийнято раніше.

Звертаємо увагу на те, що відповідно до частин 1 та 2 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, може передати справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, може передати справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.

Відповідно до частини 6 статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об'єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об'єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

Керуючись статтею 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Повернути справу запозовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" про розірвання договору та стягнення вкладу за договором банківського вкладуна розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І.

Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж.

М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська