Ухвала

21 березня 2018 року

м. Київ

справа № 569/15844/14-ц

провадження № 61-5481 зп 18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С. (суддя-доповідач),

Пророка В. В., Фаловської І. М.

розглянув заяву ОСОБА_4 про перегляд рішення апеляційного суду Рівненської області від 22 червня 2016 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Максимчук З. М., Григоренка М. П. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 19 жовтня 2017 року у складі колегії суддів:

ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у справі за позовом ОСОБА_4, яка є правонаступником ОСОБА_8, до ОСОБА_9, третя особа - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_10, про визнання недійсним пункту договору купівлі-продажу квартири, розірвання договору купівлі-продажу квартири, припинення права власності на квартиру та визнання права власності на квартиру,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2014 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним пункт 4 договору купівлі-продажу квартири від 01 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу, в наступній частині: "Сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру" з підстав, передбачених статтями 229 230 ЦК України; розірвати цей договір купівлі-продажу квартири з підстав, визначених статтями 651 692 ЦК України; припинити право власності ОСОБА_9 на квартиру АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_8 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що кошти від відповідача за продаж квартири не отримала.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 06 жовтня 2015 року у складі судді Ковальчук Н. М., позов ОСОБА_8 задоволено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 22 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2017 року рішення апеляційного суду Рівненської області від 22 червня 2016 року залишено без змін.

14 грудня 2017 року ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду України з заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 19 жовтня

2017 року з передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 355 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, постановленої у наведеній вище справі.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-8 "Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року заяву ОСОБА_4 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 5 лютого 2018 року заява ОСОБА_4 була залишена без руху для усунення вказаних судом недоліків.

Заявником вимоги ухвали Верховного Суду від 5 лютого 2018 року виконано.

У підпункті 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

Перевіривши доводи заяви та додані до неї матеріали, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що у допуску справи до провадження слід відмовити.

За положеннями пункту 1 та пункту 4 частини 1 статті 355 ЦПК України 2004 року підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка є предметом перегляду, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири вчинено з порушенням вимог частини 1 статті 203, частини 3 статті 1087, статей 229 230 ЦК України, постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року №210 "Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою", що тягне за собою визнання його недійсним згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивача введено в оману, оскільки ОСОБА_11 запропонувала останній переоформити спірну квартиру на ОСОБА_9, а отримані кошти передати в інвестиційні фонди для заробітку, разом з тим, кошти і ці фонди не були перераховані. Крім того, при вчиненні договору купівлі-продажу допущено порушення статті 1087 ЦК України та постанови Правління національного банку України

від 06 червня 2013 року № 210 "Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою" зареєстрованої в Міністерстві юстиції України

02 липня 2013 року за № 1109/23641, щодо обмеження розрахунків між фізичними особами у безготівковій формі до 150 000 грн.

Ухвалюючи рішення в частині розірвання договору купівлі-продажу, суд першої інстанції виходив з того, що покупець - ОСОБА_9 не оплатив вартість придбаної квартири, ОСОБА_8 значною мірою позбавлялася того, на що спрямовується укладення договору купівлі-продажу - отримання коштів за проданий товар, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для розірвання договору купівлі-продажу квартири, припинення права власності на спірну квартиру за відповідачем та визнання права власності на квартиру за позивачем.

Суд апеляційної інстанції не погодився з такими висновками місцевого суду та, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову виходив з того, що позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, які відповідно до вимог статей 229 230 ЦК України є підставою для визнання правочинів недійними.

Задовольняючи позовну вимогу про визнання недійсною з підстав обману умову договору "Сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру", суд першої інстанції в своєму висновку не зазначив в яких діях покупця при укладенні договору мав місце обман, якщо позивач не оспорювала того факту, що 357 035 грн вона одержала від покупця до підписання цього договору.

Згідно висновків суду апеляційної інстанції позивач та її правонаступник не довели, якими саме умисними діями відповідача порушені права покупця при укладенні договору, і в який спосіб порушені права підлягають захисту.

Апеляційний суд вважав, що докази, покладені в основу рішення суду першої інстанції, зокрема висновок спеціаліста ОСОБА_12 від 10 серпня 2015 року та наявність електронної переписки між ОСОБА_8 та ОСОБА_11 не відповідають вимогам щодо їх належності та допустимості, у вказаних документах дана оцінка поведінки ОСОБА_11, яка не є стороною спірного договору. Позивач у позовній заяві посилалась на те, що в оману при укладенні договору ввела її

ОСОБА_11. У подальшому обґрунтовуючи вимоги, зазначила, що обман мав місце в діях ОСОБА_9, а договір купівлі-продажу квартири вчинений без грошового розрахунку.

Не погодився апеляційний суд з висновками суду щодо недійсності умови договору з підстав обману та з підстав порушення частини 3 статті 1087 ЦК України, постанови Правління Національного банку України

від 06 червня 2013 року №210 "Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою", оскільки норми чинного законодавства, якими врегульовано роботу нотаріусів України, не містять положень, які зобов'язували б нотаріусів при посвідченні договорів купівлі-продажу нерухомого майна витребовувати у сторін договору документи на підтвердження безготівковості розрахунку. Крім того, за недотримання норм щодо граничних сум розрахунків передбачена відповідальність статтею 163 КУпАП, де зазначено, що порушення порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), у тому числі перевищення граничних сум розрахунків готівкою тягне за собою накладення штрафу, що не є предметом спору у даній справі.

Крім наведеного, суд апеляційної інстанції послався на те, що недійсність правочину з підстав обману і недійсність правочину з підстав недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 -3 , 5 та 6 статті 203 ЦК України є окремими підставами визнання недійсним правочину. В суді апеляційної інстанції правонаступник позивача ОСОБА_4 та її представник просили застосувати дві підстави недійсності умови "Сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру" договору, наголошуючи при цьому, що договір є невиконаним, оскільки за квартиру не оплачені кошти.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що задовольняючи позов про розірвання договору купівлі-продажу квартири, суд першої інстанції невірно застосував норми статей 692 651 ЦК України, оскільки сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. За спірним договором проведена державна реєстрація права власності на квартиру за покупцем, тому у суду першої інстанції не було правових підстав розривати договір, припиняти у зв'язку з цим право власності на квартиру покупця та визнавати за позивачкою право власності на цю квартиру.

Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками апеляційного суду та залишив ухвалене ним рішення без змін, посилаючись на те, що висновки суду про відмову в задоволенні вимог про визнання недійсною вищевказаної умови договору є обґрунтованими, оскільки позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, які відповідно до вимог статей 229 230 ЦК України є підставою для визнання правочинів недійними. Також апеляційним судом правильно застосовано положення статей 651 692 ЦК України та як наслідок обґрунтовано відмовлено у задоволенні вимог ОСОБА_8 про розірвання договору купівлі-продажу від 01 серпня 2014 року.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

- 1 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, розглянувши справу № 156/692/15-ц за позовом про усунення перешкод в користуванні житловим будинком, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, про зобов'язання зняти з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку і договору купівлі-продажу земельної ділянки для обслуговування будинку, скасування державної реєстрації права власності та про повернення житлового будинку і земельної ділянки у власність, частково задовольнив касаційну скаргу, скасував рішення апеляційного суду з направленням справи до цього ж суду на новий розгляд. Вказана ухвла суду касаційної інстанції не містить правової позиції щодо спірних правовідносин та застосування норм матеріального права, а вказує на не з'ясування судом належним чином фактичних обставин справи для правильного вирішення спору. Підставою для скасування рішення апеляційного суду стало те, що апеляційний суд, не надавши належної оцінки обставинам, на які посилалися сторони, не визначившись з підставами зустрічного позову та нормою закону, яка підлягає застосуванню, не перевіривши висновки місцевого суду про наявність правових підстав для визнання правочину недійсним за статтею 229 ЦК України, відмовив у зустрічному позові, обмежившись посиланням на недоведеність факту укладення договору під впливом обману (стаття 230 ЦК України).

- від 14 червня 2017 року суд касаційної інстанції, розглянувши справу № 372/4359/15-ц за позовом про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності на земельну ділянку та витребування майна з чужого незаконного володіння, частково задовольнив касаційну скаргу, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи до місцевого суду на новий розгляд. Підставою скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд стало неповне з'ясування обставин справи і ненадання їм належної оцінки, зокрема не з'ясовано правову природу укладеного між сторонами договору, чи міг він вважатись правочином з дарування, не з'ясовано чи мав намір позивач безоплатно передавати майно у власність відповідача чи лише у володіння на час користування позикою, тобто чи мав позивач намір укладати договір дарування, чи відповідачі, зазначивши в договорі дарування вартості дару - земельної ділянки, яка є значно меншою її ринкової вартості, не ввели позивача в оману щодо вартості земельної ділянки.

- від 29 листопада 2017 року суд касаційної інстанції, розглянувши справу №759/17987/15-ц про стягнення заборгованості по кредитному договору та за зустрічним позовом про визнання кредитного договору та договору застави недійсними, відшкодування моральної шкоди, частково задовольнив касаційну скаргу, скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Підставою скасування судового рішення є неповне встановлення судом фактичних обставин справи, зокрема не перевірено вказаних позивачами за зустрічним позовом обставин щодо вчинення оспорюваних правочинів під впливом обману та не зазначення про мотиви їх неприйняття.

Зазначені вище ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 лютого 2016 року, від 14 червня

2017 року, від 29 листопада 2017 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у цих справах суд касаційної інстанції направив їх на новий розгляд до суду першої (апеляційної) інстанції у зв'язку з порушенням судами норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Порівняння наведених судових рішеннь із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву та у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння, не вбачається тотожності предмету спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставини справи, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних відносин.

Отже відсутня така ознака, передбачена вказаною вище нормою, як ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а необхідність з'ясування обставин, що мають значення для справи не є неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Саме по собі посилання заявника на неправильне застосування норм матеріального права, при відсутності рішень суду (судів) касаційної інстанції, в яких має місце неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, не може бути підставою для допуску справи до провадження Верховного Суду.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-75цс13) у справі про розірвання договору купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу, припинення права власності на квартиру, визнання права власності, міститься правовий висновок про те, що однією з підстав розірвання договору є істотне порушення стороною цього договору. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (абзац другий частини 2 статті 651 ЦК України). Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди; її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

У цій постанові, скасовуючи рішення суду касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд, Верховний Суд Украни виходив з того, що судом не було досліджено питання істотності порушення відповідачем умов договору купівлі-продажу та наскільки продавець позбавився того, на що він розраховував, з огляду на те, що судом першої інстанції у справі, яка переглядається, ураховано термін, на який укладався договір купівлі-продажу, - до 3 березня 2031 року, та зіставлено його з періодом заборгованості, яку допустила відповідач.

Вказана постанова Верховного Суду України не є прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки її ухвалено у справі з приводу спору про розірвання договору купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу, тобто не вбачається, що при розгляді вказаної справи встановлені судами фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спорів, є тотожними у порівнянні зі справою, в якій постановлена ухвала про перегляд якої подано заяву, а, відповідно, правовідносини між сторонами, які брали участь у розгляді справ подібні, і має місце невідповідність висновку викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (справа № 6-202цс15) у справі про визнання договору дарування недійсним та поновлення права власності, міститься правовий висновок про те, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як:вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року (справа № 6-93цс16) у справі про визнання договору дарування недісним та повернення сторін договору у первісний стан, викладено правовий висновок, який зводиться до того, що договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Наведені постанови Верховного суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15 та від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 не є прикладами невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у вказаних постановах викладено правові позиції, які стосуються недійсності договору дарування з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України (помилка) в силу невідповідності договору дарування положенням статей 203 717 ЦК України, що не свідчить про тотожність предмету спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставини справи, а також наявність однакового матеріально-правового регулювання відносин у справі, про перегляд рішень у якій ставиться питання.

Таким чином, відсутні підстави для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у побідних правовідносинах, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не можна вважати прикладами невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, про перегляд якої подано заяву, та у судових рішеннях, наданих на підтвердження пунктів 1, 4 частини 1 статі 355 ЦПК України, у редакції чинній на момент подачі заяви про перегляд, як підстав перегляду судового рішення, встановлені різні фактичні обставини справи, відсутня тотожність підстав позовів, а також наявність однакового матеріально-правового регулювання.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII"Перехідні положення" ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", статтями 355 360 ЦПК України в редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

У допуску до провадження Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_4, яка є правонаступником ОСОБА_8, до ОСОБА_9, третя особа - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_10, про визнання недійсним пункту договору купівлі-продажу квартири, розірвання договору купівлі-продажу квартири, припинення права власності на квартиру та визнання права власності на квартиру, за заявою ОСОБА_4 про перегляд рішення апеляційного суду Рівненської області від 22 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 19 жовтня 2017 року відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

В. В. Пророк

І. М. Фаловська