Ухвала

12 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 761/9584/15-ц

провадження № 61-27597св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідач - публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, поданою його представником - ОСОБА_2, на рішення Апеляційного суду м. Києва у складі колегії суддів: Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р., від 12 вересня 2017 року, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва у складі судді Кондратенко О. О. від 28 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 12 вересня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра") про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушення строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позовна заява мотивована тим, що до 16 лютого 2009 року він працював у відкритому акціонерному товаристві "Комерційний банк "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра".

Письмовим розпорядженням банку від 25 грудня 2008 року № 549 "Про впровадження нового продукту та проведення семінарів для співробітників банку" було передбачено впровадження нового продукту "Від тисячі до мільйону" і проведення у зв'язку з цим з 27 по 30 грудня 2008 року семінарів з даного продукту для співробітників банку Департаментом управління персоналом та Департаментом змін та інновацій роздрібної мережі.

У період з 27 по 30 грудня 2008 року та з 12 по 28 січня 2009 року неробочими днями були: 27 грудня 2008 року, 28 грудня 2008 року, 17 січня 2009 року, 18 січня 2009 року, 24 січня 2009 року, 25 січня 2009 року, проте саме у вказані дні він виконував трудові обов'язки по участі у проведенні семінарів у Харківському регіональному управлінні відповідача.

Вважаючи, що банк у порушення трудового законодавства не здійснив оплату за роботу у вихідні дні в подвійному розмірі, не надав інших днів відпочинку та під час звільнення з роботи не виплатив відповідної компенсації, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ПАТ "КБ "Надра" на його користь: компенсацію за роботу у вихідні дні у розмірі 3 443,88 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у розмірі 1 932,84 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 451 148,27 грн.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ПАТ "КБ "Надра" на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за роботу у вихідні дні в грудні 2008 року - січні 2009 року у розмірі 3 443,88 грн, суму компенсації (індексації) втрати частини заробітної плати у розмірі 1 932,66 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 451
148,27 грн, а всього 456 524,21 грн, які визначені судом без утримання податку з доходів фізичних осіб й інших обов'язкових платежів.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що мало місце залучення позивача до виконання робіт у вихідні дні - 27,28 грудня 2008 року, 17,18,24,25 січня 2009 року та виконання ним робіт відповідно до розпоряджень від 25 грудня 2008 року № 549 та від 06 січня 2009 року № 33. Оплата за виконану ОСОБА_1 роботу у вихідні дні відповідачем проведена не була, тому відповідач зобов'язаний виплатити ОСОБА_1 відповідно до статті 72 КЗпП України компенсацію за роботу у вихідні дні за правилами статті 72 КЗпП України, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтями 116, 117 КЗпП України. При цьому, визначивши середньоденну заробітну плату, стягнув середній заробіток за період з 17 лютого 2009 року (наступний день після звільнення) до 28 травня 2013 року (день ухвалення судом рішення у справі)

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року касаційні скарги ПАТ "КБ "Надра" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ
"КБ "Надра" ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 серпня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Останнім рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 вересня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "КБ "Надра" задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненніу розмірі 451 148,27 грн змінено.

Зменшено розмір стягнутого з ПАТ "КБ "Надра" на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненніз 451 148,27 грн до 251
830,81 грн.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року в частині зазначення загальної суми, яка підлягає стягненню з ПАТ "КБ "Надра" на користь ОСОБА_1, змінено з 456 524,21 грн на 257 206,75 грн.

У решті - рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, виходив із того, що позивач звільнився з роботи 16 лютого 2009 року та, знаючи про своє порушене право, звернувся з позовом до суду лише у квітні 2015 року, тобто більше ніж через шість років. При цьому суд врахував, що розмір середньої заробітної плати позивача становив 6 170,44 грн, а сума заборгованості - 3 443,88 грн, що становить 55,82 % від середньої заробітної плати за два останніх місяці перед звільненням, тому застосувавши принцип справедливості та співмірності, зменшив розмір стягнутого на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 451 148,27 грн до 251 830,81 грн (55,82 % від суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні). При цьому апеляційний суд послався на правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 27 квітня 2016 року № 6-113цс16.

Залишаючи у решті рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд, погодився з висновком районного суду, зазначивши також, що відповідач, порушивши вимоги трудового законодавства, не здійснив ОСОБА_1 виплату заробітної плати за роботу у вихідні дні у розмірі 3 443,88 грн. Несвоєчасно виплачена працівнику сума заробітної плати за роботу у вихідні дні підлягає індексації у встановленому законодавством порядку (частина 6 статті 95 КЗпП України).

У вересні 2017 року ОСОБА_1 в особі представника - ОСОБА_2, подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції порушено та неправильно застосовано положення статей 47, 116, 117 КЗпП України.

Вимоги про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні були заявлені у розмірі 3 443,88 грн. Суд першої інстанції задовольнив їх у повному обсязі, тобто 100 %. Зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційнії суд не врахував, що вимоги в частині стягнення оплати праці за роботу у вихідні були задоволені в повному обсязі, а не частково. Тому стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку не підлягав пропорційному зменшенню на частину незадоволених позовних вимог, оскільки таких не було.

Заперечень проти наданого ним розрахунку суми оплати праці за роботу у вихідні дні та суми компенсації втрати заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати відповідач не надав, розрахунок не спростовував й не заперечував.

Апеляційний суд проігнорував те, що трудове законодавство містить імперативні вимоги, згідно з якими саме на відповідача, як роботодавця, незалежно від наявності відповідного звернення працівника про виплату належних йому сум, покладено обов'язок здійснювати облік виконуваної працівником роботи, виплачувати належні працівнику грошові кошти, у тому числі при звільненні.

Апеляційний суд не врахував, що виходячи зі змісту імперативних вимог частини 1 статті 21, статті 47, частини 2 статті 65, статей 116, 117 КЗпП України, статті 30 Закону України "Про оплату праці", саме на роботодавця, а не на працівника, покладається обов'язок обов'язок доведення того, що він здійснив усі належні працівникові виплати, у тому числі при звільненні працівника, без будь-яких звернень на те працівника.

Апеляційний суд не врахував, що невиконання вимог щодо обліку виконаних робіт та ненарахування оплати праці за виконані роботи, фактично позбавляло його можливості бути обізнаним про нараховані та невиплачені працівнику кошти, а відповідно і можливості заявити про це при звільненні. Адже, якщо роботи не були обліковані, а оплата праці не була нарахована, а тим більше за умов невиконання відповідачем вимог статті 116 КЗпП України повідомити праціваника про всі належні йому при звільненні суми, він був обмежений у можливості перевірити правильність здійсненого з ним розрахунку і не міг знати про наявність невиплачених роботодавцем сум, у тому числі на день звільнення. Суд не врахував, що саме внаслідок порушень, допущених відповідачем, він був обмежений у тому, щоб повідомляти роботодавцю про порушення його трудових прав.

Також апеляційний суд не врахував, що згідно зі статтею 117 КЗпП України при вирішенні справи юридично значимими могли бути лише такі обставини, як: невиплата належних працівникові сум при звільненні; фактичний та остаточний розрахунок з позивачем в частині оплати праці за роботу у вихідні дні, що відповідачем не проведено.

Крім того, згідно зі статтею 221 КЗпП України, статтями 8, 55 Конституції України працівнику гарантовано право на безпосереднє звернення до суду, як до органу, який розглядає трудовий спір. При цьому вимогами частини 1 статті 21, статті 47, частини 2 статті 65, статей 116, 117 КЗпП України, статті 30 Закону України "Про оплату праці" на працівника не покладеного обов'язку звертатись до роботодавця із досудовими заявами та повідомленнями, на які вказав апеляційний суд, зменшуючи стягнутий на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Апеляційний суд також не врахував висновки Верховного Суду України з питань застосування положень статті 117 КЗпП України у тотожних справах за позовами інших працівників ПАТ "КБ "Надра", тобто до того ж відповідача та з приводу тих самих обставин, а саме:

ухвала Верховного Суду України від 11 липня 2016 року № 6-1434ц16 у справі за позовом ОСОБА_4 до ПАТ "КБ "Надра" про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року;

ухвала Верховного Суду України від 11 липня 2016 року № 6-1430цс16 у справі за позовом ОСОБА_5 до ПАТ "КБ "Надра" про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року;

ухвала Верховного Суду України від 11 липня 2016 року № 6-1440ц16 у справі за позовом ОСОБА_6 до ПАТ "КБ "Надра" про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року;

постанова Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року № 6-1442цс16 у справі за позовом ОСОБА_7 до ПАТ "КБ "Надра" про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року;

постанова Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року № 6-1438цс16 у справі за позовомОСОБА_8 до ПАТ "КБ "Надра" про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року;

постанова Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року № 6-1437цс16 у справі за позовомОСОБА_9 до ПАТ "КБ "Надра" про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року;

ухвала Верховного Суду України від 15 вересня 2016 року № 6-1779ц16 у справі за позовом ОСОБА_10 до ПАТ "КБ "Надра" про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року.

У жовтні 2017 року ПАТ "КБ "Надра" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до табелю виходу на роботу працівників за грудень 2008 року-січень 2009 року відсутні відомості щодо роботи ОСОБА_1 у вказані ним вихідні дні, за які оскаржуваними рішеннями безпідставно стягнуто компенсацію за роботу у вихідні дні.

Стаття 72 КЗпП України передбачає компенсацію саме роботи у вихідний день, тобто безпосереднього виконання своїх трудових обов'язків працівником, а не факту видання внутрішнього документа про можливість залучення до такої роботи.

При цьому у разі направлення працівника у відрядження, на нього поширюється режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів відпочинку, не використаних за час відрядження, інші дні відпочинку після повернення з відрядження не надаються (пункт 9 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59).

У разі зазначення банком в розпорядженні про відрядження певного періоду часу, на який працівник направляється у відрядження, працівник працює тільки в робочі дні, при цьому відповідні вихідні дні є днями для відпочинку.

Таким чином, сам факт наявності розпоряджень банку від 25 грудня 2008 року № 549 та від 06 січня 2009 року № 3 не створює для відповідача наслідків порушення статей 71, 72 КЗпП України, оскільки докази про перебування у відрядженні та про фактичну роботу у вихідні дні матеріали спрви не містять.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-176цс15 в аналогічній справі. Зокрема, Верховний Суд України зазначив в своїй постанові, що наявність розпоряджень банку від 25 грудня 2008 № 549 та від 06 січня 2009 року № 3 про направлення на семінари не дає підстави стверджувати про порушення прав позивача щодо невиплати грошової компенсації за роботу у вихідні дні, тому відсутні підстави для задоволення позову в частині стягнення компенсації за роботу у вихідні дні.

Крім того, судами при ухваленні оскаржуваних рішень не застосовано до спірних правовідносин положення статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", яка підлягає застосуванню.

На виконання постанови Правління Національного банку України від 05 лютого 2015 року № 83 "Про віднесення ПАТ "КБ "Надра" до категорії неплатоспроможних", керуючись пунктом 2 частини 5 статті 12, статтею 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 лютого 2015 року № 26 в ПАТ "КБ "Надра" з 06 лютого 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 23 квітня 2015 року № 85 було продовжено здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Надра" та повноваження Уповноваженої особи Фонду до 05 червня 2015 року включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 28 квітня 2016 року № 616 було продовжено здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Надра" та повноваження Уповноваженої особи Фонду до 04 чеврня 2018 року включно.

Відповідно до пункту 3 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється: нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також зобов'язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов'язань банку.

Таким чином, незастосування судом статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" призвело до ухвалення незаконних рішень, які підлягають скасуванню.

У грудні 2018 року ОСОБА_1 в особі представника - ОСОБА_2, надав Верховному Суду пояснення на касаційну скаргу ПАТ "КБ "Надра" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра", зазначивши, що скарга є необгрунтованою, доводи скарги переважно зводяться до переоцінки доказів. Наведені мотиви, які по суті співпадають з доводами поданої від імені позивача касаційної скарги.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

18 травня 2018 року справа передана з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційних скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку по необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Колегія суддів вважає, що обставини цієї справи дають підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ця справа містить виключну правову проблему й передача справи на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики.

Установлено, що предметом спору є, зокрема, застосування положень статті 117 КЗпП України щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та застосування принципу співмірності та зменшення його розміру, при відсутності спору про розмір належних до виплати сум після звільнення працівника і задоволенні таких позовних вимог у повному обсязі.

Так, у судових рішеннях Верховного Суду України: від 11 липня 2016 року № 6-1434ц16, від 11 липня 2016 року № 6-1430цс16, від 11 липня 2016 року № 6-1440ц16, від 14 вересня 2016 року № 6-1442цс16, від 14 вересня 2016 року № 6-1438цс16, від 14 вересня 2016 року № 6-1437цс16, від 15 вересня 2016 року № 6-1779ц16 у справах за позовами звільнених працівників ПАТ "КБ "Надра" до останнього про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року- січні 2009 року, висловлена правова позиція, що в разі невиплати працівникові компенсації за роботу у вихідний день у грошовій формі в подвійному розмірі або ненадання іншого дня відпочинку та невиплати звільненому працівникові з вини власника або уповноваженого ним органу зазначеної компенсації за роботу у вихідний день з роботодавця підлягають стягненню компенсація за роботу у вихідні дні, компенсація втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні стягнуто за весь період його затримки.

Крім того, при розгляді аналогічних справ щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у судових рішеннях Верховного Суду України: від 08 вересня 2010 року № 6-25953св09, від 03 липня 2013 року № 6-60цс13, від 20 листопада 2013 року № 6-114цс13, від 21 січня 2015 року № 6-195цс14, від 05 жовтня 2016 року № 6-2405цс16, від 14 грудня 2016 року № 6-788цс16, суд дійшов висновку про те що у разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Разом з тим у постанові від 27 квітня 2016 року № 6-113цс16 Верховний Суд України у справі за позовом звільненого працівника до підприємства про про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, по суті відійшов від зазначеної вище правової позиції та дійшов висновку про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Разом із тим при розгляді цієї справи взяв до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати та, застосувавши принцип співмірності, зменшив за таких обставин розмір відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Ухвалюючи зазначене вище судове рішення, Верховний Суд України разом з тим не зазначив про відступлення від раніше прийнятої правової позиції (частина 1 статті 360-7 ЦПК України 2004 року).

Аналогічні висновки без відступлення від попередньої правової позиції, висловлені Верховним Судом України і у постанові від 23 грудня 2015 року № 6-837цс15.

Отже, правові висновки Верховного Суду України у наведених вище постановах при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах зводяться до протилежних висновків. Так, в одному випадку Верховний Суд України дійшов висновку, що у разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу, а в іншому випадку - теж погодився із зазначеним, але взяв до уваги такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати та, застосувавши принцип співмірності, зменшив розмір відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд погодився з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 27 квітня 2016 року № 6-113цс16, при тих самих фактичних і правових обставинах, побідних правовідносинах.

Крім того, у постанові від 13 березня 2017 року № 6-259цс17 Верховний Суд України зазначив ще й третю правову позицію, а саме, що застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.

Зазначене свідчить про виключну правову проблему, оскільки суди при однакових фактичних обставинах та при подібних правовідносинах ухвалюють протилежні судові рішення.

Колегія суддів звертає увагу й на те, що виключна правова проблема має оцінюватися з врахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний відбиває той факт, що вона наявна не в одній якійсь конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать наступні обставини: 1) касаційна скарга мотивована тим, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; 2) норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами нижчестоящих інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі.

Колегія суддів вважає, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

При цьому однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити й іншу підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року № 6-113цс16, виходячи з такого.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 117 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що у разі стягненняналежних звільненому працівникові сум у повному розмірі підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки підлягає пропорційному зменшенню на частину незадоволених вимог.

У справі, що переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум судом задоволено в повному обсязі, тому й підстав для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у суду не було.

З урахуванням наведеного є підстави для передачі справи на розгляд Великій Палаті Верховного Суду згідно з частиною 5 статті 403 ЦК України.

Керуючись статтями 402, 403, 404 ЦПК України, пунктом 7 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 761/9584/15-ц за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушення строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою його представником - ОСОБА_2, на рішення Апеляційного суду м.

Києва від 12 вересня 2017 року, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 12 вересня 2017 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк