УХВАЛА

14 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/2603/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

розглядаючи у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.07.2017 (головуючий суддя - Пономаренко Є.Ю., судді: Руденко М.А., Дідиченко М.А.)

та на рішення Господарського суду міста Києва від 29.05.2017 (суддя Усатенко І.В.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна"

до Військової частини А3674

про стягнення 27 676,77 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Акціонерна страхова компанія "ІНГО Україна" звернувшись в суд з позовом, просило відшкодувати за рахунок відповідача 27676,77 грн. виплаченого страхового відшкодування.

Позовні вимоги обґрунтовані положеннями статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" з посиланням на та те, що позивач, виплативши страхове відшкодування страхувальнику за договором майнового страхування, отримав від останнього право вимоги до відповідача, водій якого внаслідок управління несправним транспортним засобом завдав пошкоджень автомобілю страхувальника.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.04.2017 у справі №910/2603/17 (з урахуванням ухвали від 15.05.2017 про виправлення описки) замінено первісного відповідача належним - Військовою частиною А3674.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.05.2017 у задоволенні позову відмовлено.

Місцевий господарський суд виходив з того, що в матеріалах справи відсутнє судове рішення, яким встановлена вина у заподіянні шкоди транспортному засобу марки Skoda, д. р. н. НОМЕР_1, внаслідок саме неправомірних дій ОСОБА_4, що керував автомобілем УАЗ, д. р. н. НОМЕР_2.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.07.2017 вказане рішення залишено без змін, однак з інших підстав.

Апеляційний суд визнав, що докази, наявні в матеріалах справи, свідчать про те, що дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) сталася внаслідок управління ОСОБА_4 несправним транспортним засобом, який належить Військовій частині А3674, а відсутність у матеріалах даної справи судового рішення, яким названий вище громадянин був би притягнутий до відповідальності за скоєння ДТП, не може бути достатньою підставою для відмови в позові, оскільки в силу приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України таке рішення є обов'язковим для суду, проте, не єдиним доказом наявності вини заподіювача шкоди.

Поряд з цим, суд за заявою відповідача застосував до даних правовідносин наслідки спливу позовної давності оскільки визнав, що обчислення цього трирічного строку для позивача має здійснюватись від дати скоєння ДТП, тобто з
14.02.2014.

У касаційній скарзі позивач просить рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Скарга мотивована тим, що позивач належним чином довів вину водія ОСОБА_4 у скоєнні ДТП, однак у зв'язку з порушенням апеляційним судом статті 253 Цивільного кодексу України, у задоволені позову відмовлено помилково, позаяк перебіг строку позовної давності починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому скаржник виходив із того, що строк позовної давності має обраховуватися із моменту ДТП.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить рішення суду першої інстанції залишити в силі, а скаргу залишити без задоволення, оскільки вважає, що надані позивачем матеріали містять чимало розбіжностей та суттєвих недоліків, не містять належних і допустимих доказів, які підтверджують неправомірність поведінки ОСОБА_4 у настанні ДТП, а також внаслідок вчинення якого саме порушення сталося ДТП.

Переглядаючи у касаційному порядку оскаржені судові рішення колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України від 17.02.2016 зі справи № 6-2471цс15, від 18.05.2016 зі справи №6-2809цс15, від
25.12.2013 зі справи №6-112цс13.

Так, відповідно до приписів статті 300 частини 4 Господарського процесуального кодексу України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами пункту 7 частини 1 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Розглядаючи спір у справі, що переглядається у касаційному порядку, суди виходили із того, що дані правовідносини регулюються саме положеннями статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" і у колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду нема підстав не погодитися із цими висновками судів.

Також колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що відсутність у матеріалах даної справи судового рішення, яким названий вище громадянин був би притягнутий до відповідальності за скоєння ДТП, не може бути достатньою підставою для відмови в позові, оскільки в силу приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України таке рішення є обов'язковим для суду, проте, не єдиним доказом наявності вини заподіювача шкоди.

Переглядаючи судові рішення у подібних правовідносинах за однакового матеріально-правового регулювання Верховний Суд України у своїх постановах від
25.12.2013 зі справи №6-112цс13, від 17.02.2016 зі справи № 6-2471цс15, від
18.05.2016 зі справи №6-2809цс15, виходив із того, що вирішуючи спір про стягнення на користь страхової компанії, яка виплатила страхове відшкодування за договором добровільного страхування, і до якої на підставі статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" перейшло право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки, строк позовної давності має обраховуватися із моменту настання страхового випадку, зокрема ДТП.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20.09.2011 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", та від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність встановлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист упродовж встановленого строку.

Згідно з частиною 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною 1 статті 261 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" вказує на форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов'язане з порушенням матеріального цивільного права.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення матеріального цивільного права, тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

За приписами статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Отже вказаними нормами законодавець передбачив, що страховик отримує право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки, лише після виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування у межах фактичних витрат.

З наведеного слідує, що до здійснення такої виплати страхового відшкодування до страхувальника це право не переходить.

При цьому слід зазначити, що після виникнення події, яка за результатами проведення відповідної перевірки страховою компанією може бути віднесена до страхового випадку, зокрема ДТП, проходить різний за тривалістю в залежності від конкретних обставин справи певний період часу, а в деяких випадках така подія може бути не віднесена до страхової, а відтак і виплати, передбачені положеннями статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", для страхової компанії не настають.

Разом з тим, із наведених вище положень про позовну давність вбачається, що позовна давність застосовується у разі порушення певних прав позивача, а у разі відсутності таких порушень у позові слід відмовляти за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Однак незважаючи на викладене наведені вище правові висновки Верховного Суду України дають підстави вважати, що учасники правовідносин, що виникли на підставі статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", певний період часу обраховуватимуть позовну давність і у випадку, коли за наслідками певної події права особи не порушуються, аж до встановлення таких обставин.

Крім того слід зазначити, що відповідно до положень статті 261 частини 6 Цивільного кодексу України за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.

Отже у таких правовідносинах перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання - відшкодування шкоди, завданої іншою особою.

За положеннями статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", страхова компанія лише після виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування, отримує право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки.

Відповідно до приписів статі 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже відповідно до зазначених вище норм позивач може реалізувати своє право шляхом подачі позову до суду лише після виплати страхового відшкодування, і не має такого права з моменту настання ДТП із об'єктивних і не залежних від нього причин.

Із наведених положень законодавства вбачається, що цивільне право у страхової компанії виникає лише після виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування, а отже обраховуючи позовну давність із моменту ДТП Верховний Суд України обмежив права такої особи на захист, передбачені положеннями статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", статті 256 Цивільного кодексу України.

За вказаних обставин вбачається, що у спірних правовідносинах, на які поширюється дія статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", а також статті 256 Цивільного кодексу України, право страхової компанії слід вважати порушеним лише після виплати страхового відшкодування, за договором майнового страхування, а не з моменту ДТП.

Крім того переглядаючи судові рішення у зазначених справах №6-112цс13, № 6-2471цс15, №6-2809цс15, Верховний Суд України також вказував на те, що у таких правовідносинах відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зазначаючи, що у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика, а нового зобов'язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди, отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов'язанні, вважаючи при цьому, що страхова компанія виступає новим кредитором у зобов'язанні із відшкодування шкоди.

Разом з тим за приписами статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" до страховика після виплати страхового відшкодування право вимоги переходить у межах фактичних витрат.

Відповідно до статті 9 Закону України "Про страхування": страхова сума - грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку; страхова виплата - грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку; Страхова сума може бути встановлена по окремому страховому випадку, групі страхових випадків, договору страхування у цілому; страхова сума не встановлюється для страхового випадку, у разі настання якого здійснюються регулярні, послідовні страхові виплати у вигляді ануїтету; при страхуванні майна страхова сума встановлюється в межах вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент укладання договору, якщо інше не передбачено договором страхування або законом; страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку; страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. У разі коли страхова сума становить певну частку вартості застрахованого предмета договору страхування, страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування.

Отже враховуючи наведене слід дійти висновку про те, що положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" встановлюють нове зобов'язання, яке нерозривно пов'язане із виконаними умовами договору майнового страхування, а у разі недостатності страхової виплати для покриття завданої потерпілому майнової шкоди за таким договором, зобов'язання з відшкодування майнової шкоди продовжують існувати самостійно між заподіювачем такої шкоди, та потерпілим.

Відтак колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України від 25.12.2013 зі справи №6-112цс13, від 17.02.2016 зі справи № 6-2471цс15, від 18.05.2016 зі справи №6-2809цс15, і з огляду на викладене, та на підставі приписів пункту 7 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Суд,

УХВАЛИВ:

Справу №910/2603/17 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.07.2017 та на рішення Господарського суду міста Києва від 29.05.2017 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді І. В. Кушнір

Є. В. Краснов