П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоКоротких О.А., суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., Яреми А.Г., -розглянувши на спільному засіданні в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Житомирської міської ради (далі - Виконком), реєстраційної служби Житомирського управління юстиції (далі - реєстраційна служба), за участю третіх осіб: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Житомирській області, комунального підприємства «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради, про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державної реєстрації права власності,

в с т а н о в и л а:

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила з урахуванням уточнення позовних вимог визнати незаконним та скасувати рішення Виконкому від 22 квітня 2010 року № 296 «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна» в частині пункту 20 додатка № 1, згідно з яким вирішено оформити право власності на житловий будинок площею 303,4 кв. м по АДРЕСА_1 з видачею свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2 та скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1, здійснену на підставі свідоцтва про право власності від 23 квітня 2010 року згідно з рішенням Виконкому від 22 квітня 2010 року № 296.

На обґрунтування позову зазначила, що рішення прийнято на порушення вимог Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року (далі - Тимчасове положення), постанови Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2009 року № 1424 та норм статті 331 Цивільного кодексу України, оскільки забудовник ОСОБА_2 не надав сертифікат відповідності, що видається інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю.

Житомирський окружний адміністративний суд від постановою від 10 лютого 2014 року, залишеною без змін ухвалами Житомирського апеляційного адміністративного суду від 2 квітня 2014 року та Вищого адміністративного суду України від 11 червня 2015 року, в задоволенні позову відмовив.

Погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог, касаційний суд, зокрема, зазначив, що дії Виконкому в частині прийняття оскаржуваного рішення, а також у частині видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_2 відповідають вимогам чинного законодавства, а оскаржуване рішення прийнято відповідачем у межах та на виконання делегованих йому повноважень.

Щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, з огляду на норми Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-VI «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Тимчасового положення не було правових підстав для відмови у реєстрації права власності.

Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 червня 2015 року, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про її перегляд з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), і, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постановлені судові рішення у справі та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

На обґрунтування заяви додано копії постанов Верховного Суду України від 3 квітня, 4 грудня 2013 року та 5 листопада 2014 року.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі

«Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних та цивільних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Спір у справі, що розглядається, стосується визнання незаконним та скасування рішення Виконкому від 22 квітня 2010 року № 296 «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна», зокрема житлового будинку площею 303,4 кв. м по АДРЕСА_1 з видачею свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2, тобто цивільного права, а отже, суди дійшли помилково висновку щодо вирішення його в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір про визнання незаконним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, згідно з яким, вирішено питання щодо права власності на житловий будинок, має розглядатися у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Оскільки суди помилково розглянули справу у порядку адміністративного судочинства, то відповідно до пункту «б» частини другої статті 243 КАС всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2014 року та ухвали Житомирського апеляційного адміністративного суду від 2 квітня 2014 року і Вищого адміністративного суду України від 11 червня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.А. Коротких Судді:О.Ф. ВолковМ.І. Гриців В.І. ГуменюкО.В. Кривенда Н.П. ЛященкоВ.Л. Маринченко Л.І. ОхрімчукП.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко Я.М. РоманюкІ.Л. СамсінО.О. Терлецький А.Г. Ярема