П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2014 року м. КиївСудова палата у господарських справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Барбари В.П., суддів:Берднік І.С.,Колесника П.І., Гуля В.С.,Потильчака О.І., Ємця А.А.,Шицького І.Б., - Жайворонок Т.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Одеської обласної ради (далі - Одеська облрада) про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року в справі № 916/2414/13 за позовом заступника Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Одеської облради до Білгород-Дністровської районної ради Одеської області (далі - Білгород-Дністровська райрада), фізичної особи - підприємця ОСОБА_9 (далі - ФОП ОСОБА_9.) про визнання незаконним і скасування рішення районної ради та визнання недійсним договору оренди землі,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2013 року заступник Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора звернувся до суду із зазначеним позовом в інтересах держави в особі Одеської облради, посилаючись на те, що рішення Білгород-Дністровської райради, яким ФОП ОСОБА_9 передано в оренду земельну ділянку, є незаконним, оскільки повноваження щодо розпорядження нею належать Одеській облраді, та просив:

- визнати незаконним і скасувати рішення Білгород-Дністровської райради від 7 вересня 2001 року № 479-ХХІІІ «Про надання земельної ділянки на Будацькій косі біля селища Затока у довгострокову оренду приватному підприємцю ОСОБА_9 для забудови та обслуговування бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_1»;

- визнати недійсним договір оренди зазначеної земельної ділянки площею 0,9872 га, укладений 7 листопада 2001 року між Білгород-Дністровською райрадою та ФОП ОСОБА_9

Заступник Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора просив поновити строк на подання позовної заяви, посилаючись на те, що про порушення Білгород-Дністровською райрадою норм законодавства прокуратурі стало відомо 29 липня 2013 року під час проведення перевірки.

ФОП ОСОБА_9 проти позову заперечувала та просила застосувати наслідки пропуску строку позовної давності, посилаючись на те, що оскаржуване рішення надсилалося до Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури після оформлення протоколу сесії Білгород-Дністровської райради та у вересні 2009 року, коли Білгород-Дністровська прокуратура витребувала інвентарну справу на комплекс будівель бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_1», розташований на зазначеній земельній ділянці. Крім того, перевірка прокуратурою дотримання вимог природоохоронного законодавства проводилася тричі, перший раз - у липні 2011 року.

Білгород-Дністровська райрада проти позову заперечувала, посилаючись на законність прийнятого нею рішення.

Одеська облрада, в інтересах якої заявлено позов, просила припинити провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Білгород-Дністровської райради від 7 вересня 2001 року № 479-ХХІІІ, посилаючись на те, що розгляд таких спорів віднесено до компетенції адміністративних судів. Крім того, зазначала, що про прийняття Білгород-Дністровською райрадою оспорюваного рішення Одеській облраді було своєчасно повідомлено у 2001 році.

Рішенням господарського суду Одеської області від 5 листопада 2013 року позов задоволено: визнано незаконним і скасовано рішення Білгород-Дністровської райради від 7 вересня 2001 року № 479-ХХІІІ; визнано недійсним договір оренди, укладений 7 листопада 2001 року між Білгород-Дністровською райрадою та ФОП ОСОБА_9

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 22 травня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін; касаційне провадження за касаційною скаргою приватного підприємства «Ніка-2» припинено.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2014 року зазначену справу допущено до провадження Верховного Суду України для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року.

У заяві про перегляд постанови суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), Одеська облрада просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ст. ст. 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, що мало наслідком ухвалення різних за змістом судових рішень, заявник надав копії постанов Вищого господарського суду України від 12 серпня 2013 року в справі № 910/6313/13, від 2 жовтня 2012 року в справі № 16/296-31/91-2012 та від 14 травня 2013 року № 5011-13/2898-2012, правовідносини в яких, на думку заявника, подібні до правовідносин у справі, що переглядається.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення районної ради є незаконним, оскільки остання не мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою. Відповідно, незаконним є й договір оренди землі. Щодо позовної давності суд виходив із того, що початок її перебігу слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізналися про факт відсутності в районної ради необхідного обсягу дієздатності.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність повноважень у Білгород-Дністровської райради щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, але відмовив у задоволенні позову в зв'язку з пропуском позовної давності. Суд виходив із того, що оспорюване рішення районної ради прийнято у 2001 році в присутності депутатів Одеської облради. Остання підтвердила, що про рішення їй було повідомлено вчасно у 2001 році. Оскільки до господарського суду з позовом звернувся прокурор, який не є позивачем, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. Наведені заступником прокурора причини пропуску позовної давності не є поважними, та спростовуються позицією позивача - Одеської облради, і матеріалами справи.

Скасовуючи постанову апеляційного суду, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про початок обчислення позовної давності з моменту встановлення прокуратурою факту відсутності у Білгород-Дністровської райради необхідного обсягу дієздатності на передачу спірної земельної ділянки в оренду.

В основу доданих для порівняння рішень суду касаційної інстанції у справах № 910/6313/13, № 16/296-31/91-2012 та № 5011-13/2898-2012 покладено висновок про те, що норми, установлені ч. 1 ст. 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. За таких обставин, коли буде встановлено, що прокуратурі або органу, уповноваженому здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, в інтересах якої заявлено позов, було відомо про порушене право до проведення перевірки, то доводи прокурора, що моментом, з якого прокурор дізнався про порушення права позивача, є обставини проведення перевірки, - не ґрунтуються на вимогах закону.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень ЦК України про позовну давність, зокрема ст. ст. 261, 267 цього Кодексу.

Усуваючи розбіжності в застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в ст. 261 ЦК України, зокрема, відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 76 ЦК Української РСР).

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (далі - ЦК Української РСР; гл. 5 розд. 1), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

Разом із тим ч.ч. 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14.

У справі, що розглядається, суд установив, що позивач, Одеська облрада, не підтримала позов прокурора та зазначила, що про оскаржуване рішення Білгород-Дністровської райради та оспорюваний договір оренди землі їй було відомо у 2001 році.

Незважаючи на викладене, суд касаційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності починається у 2013 році - з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту відсутності у Білгород-Дністровської райради повноважень щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду.

Крім того, за змістом положень ст. ст. 71, 72 ЦК Української РСР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Скорочені строки позовної давності встановлюються законодавством для окремих видів вимог.

Так, відповідно до ст. 112 Земельного кодексу України (в редакції, яка була чинною з 12 липня 2000 року до 1 січня 2002 року, тобто на час виникнення спірних правовідносин) рішення Рад народних депутатів може бути оскаржено в суд, арбітражний суд в місячний строк.

Із 1 січня 2004 року набрав чинності ЦК України. Згідно з п.п. 4, 6 Прикінцевих та перехідних положень цей Кодекс набирає чинності та застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Предметом позову у справі, що розглядається, є визнання незаконним та скасування рішення районної ради, ухваленого 7 вересня 2001 року, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 7 листопада 2001 року, з підстав їх невідповідності вимогам законодавства щодо розпорядження органами місцевого самоврядування земельними ділянками рекреаційного призначення.

Таким чином, до вимог про оскарження рішення Білгород-Дністровської райради має бути застосовано положення про позовну давність ЦК Української РСР, а до вимог про визнання незаконним договору оренди землі - ЦК України.

З огляду на викладене суд касаційної інстанції в справі, яка переглядається, неправильно застосував норми матеріального права щодо позовної давності, що призвело до неправильного вирішення спору.

Ураховуючи викладене, заява Одеської облради підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року - скасуванню.

Оскільки відповідно до ст. ст. 11124 , 11125 ГПК України повноваження Верховного Суду Україно обмежено виключно висновками про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтуванням помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання, у разі повного або часткового скасування постанови суду касаційної інстанції справа підлягає направленню на новий касаційний розгляд.

Керуючись статтями 11116 , 11123 , 11124 , 11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву товариства Одеської обласної ради задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року в справі № 916/2414/13 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік В.С. Гуль А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький