П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Головуючого Сімоненко В.М. суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного майна подружжя, визнання права користування земельною ділянкою за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2011 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_9 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного майна подружжя, визнання права користування земельною ділянкою, обґрунтовуючи позов тим, що вони перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 23 лютого 1994 року по 7 березня 2013 року. За час шлюбу побудували житловий будинок АДРЕСА_1 який було введено в експлуатацію у 1998 році.

ОСОБА_8 уточнив свої позовні вимоги та зазначив, що перебуваючи у шлюбі вони, побудували не лише новий житловий будинок, який відповідно до останньої інвентаризації Ірпінського бюро технічної інвентаризації (далі -Ірпінське БТІ) зареєстрований під номером АДРЕСА_1, але й переобладнали належний ОСОБА_9 до шлюбу сарай у житловий будинок.

Рішенням виконкому Ворзельської селищної ради від 9 серпня 1995 року № 86 ОСОБА_9 було дозволено виділити будівлю із житловою площею 23,7 кв.м в окреме домоволодіння із закріпленням біля цього будинку земельної ділянки площею 830 кв. м. На підставі вказаного рішення належний ОСОБА_9 до шлюбу будинок було добудовано та перероблено і 18 вересня 1998 року прийнято в експлуатацію. Відповідно до виготовленого Ірпінським БТІ технічного паспорта від 3 червня 1998 року будинку надано номер 43а.

ОСОБА_8 просив визнати спільною сумісною власністю з рівними частками набуте під час проживання у шлюбі майно, а саме, будинок номер АДРЕСА_1 з надвірними будівлями та спорудами, а також домоволодіння АДРЕСА_2 яке було в шлюбі перебудоване та значно збільшилось у вартості внаслідок спільних трудових та грошових витрат.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 18 червня 2014 року позов задоволено частково. Визнано будинок АДРЕСА_1 спільним майном подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_9 Визнано право власності за ОСОБА_9 на 2/3 частини будинку та за ОСОБА_8 право власності на 1/3 частину будинку АДРЕСА_1. У решті позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 5 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_9 права власності на 2/3 частини будинку АДРЕСА_1 та за ОСОБА_8 права власності на 1/3 частину зазначеного будинку, визнання спірного будинку спільним майном подружжя, а також у частині стягнення із ОСОБА_9 судового збору скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_8 в задоволенні зазначених позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2015 року касаційну скаргу відхилено, вказане рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2015 року ОСОБА_8 порушує питання про скасування прийнятих у справі судових рішень та передачу справи на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільно процесуального кодексу України (далі ЦПК України): неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 61, 62, 68, 70, 71 Сімейного кодексу України (далі СК України); статей 22, 25 та 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі КпШС України).

На обгрунтування зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_8 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року, 20 листопада 2014 року та 26 листопада 2014 року, рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року та постанову Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-211цс14).

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Судами встановлено, що сторони у справі перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 лютого 1994 року по 7 березня 2013 року. Відповідно до договору купівлі-продажу від 16 травня 1980 року ОСОБА_10 придбала житловий будинок з надвірними будівлями в АДРЕСА_1, який прийнято в експлуатацію та виготовлено технічний паспорт БТІ від 15 серпня 2003 року.

Рішенням виконкому Ворзельської селищної ради від 9 серпня 1995 року № 86 ОСОБА_9 дозволено виділити будівлю з житловою площею 23, 7 кв. м, загальною площею 58, 4 кв. м в окреме домоволодіння з іншою адресою та дозволено будівництво нового будинку з житловою площею 134, 5 кв. м, загальною - 389, 2 кв. м.

Задовольняючи позов частково й визнаючи будинок АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_9, суд першої інстанції відповідно до статей 22, 25 КпШС України (аналогічні положення містять статті 60, 62 СК України) дійшов висновку про статус спірного майна як спільно нажитого, оскільки його побудовано та введено в експлуатацію в період шлюбу.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_8 та відмовляючи в позові про визнання спільним сумісним майном подружжя житлових будинків 43 та 43а на АДРЕСА_1 поділ майна подружжя, відповідно до статті 24 КпШС України (аналогічні положення містить стаття 57 СК України) дійшов висновку, що прийняття житлового будинку в експлуатацію в період шлюбу не свідчить про те, що будинок є спільним майном подружжя, оскільки його придбано та збудовано до шлюбу.

Разом з тим у наданих заявником ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2014 року, 26 листопада 2014 року та 4 грудня 2013 року суд касаційної інстанції керувався тим, що частка кожного в спірному майні подружжя визначається з урахуванням внеску кожної особи в придбане майно.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-211цс14), під час вирішення спору щодо поділу майна частка кожного з подружжя в спільному майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін у придбане майно, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладено, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 22, 25 КпШС України (аналогічні положення містять статті 60, 62 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 22 КпШС України, який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Частиною першою статті 25 КпШС України визначено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (аналогічні положення містить стаття 62 СК України).

Визначаючи правовий статус житла як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

При вирішенні спору суд першої інстанції керувався тим, що житловий будинок АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, однак на підставі висновку будівельно-технічної експертизи та з урахуванням того, що ОСОБА_9 за власні кошти добудувала вказаний будинок, визнав право власності за ОСОБА_8 на 1/3 частину будинку, а за ОСОБА_9 - на 2/3 частини спірного житлового будинку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд здійснив повторну оцінку доказів та дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8, оскільки обидва будинки - 43 та 43а на АДРЕСА_1 побудовані та перероблені до шлюбу, встановивши, що рішенням виконкому Ворзельської селищної ради від 9 серпня 1995 року № 86, ОСОБА_9 дозволено виділити будівлю із житловою площею 23,7 кв. м, загальною площею 58,4 кв. м, яку вона придбала за договором купівлі-продажу від 16 травня 1980 року, в окреме домоволодіння з іншою адресою та дозволено будівництво нового житлового будинку, на який 28 серпня 2003 року видано свідоцтво на право власності.

Разом з тим, установивши, що будинок із житловою площею 23,7 кв. м, загальною площею 58,4 кв. м, який за договором купівлі-продажу від 16 травня 1980 року придбала ОСОБА_9, рішенням виконкому Ворзельської селищної ради від 9 серпня 1985 року № 86 виділено в окреме домоволодіння на АДРЕСА_2 та одночасно дозволено будівництво нового будинку з іншою адресою, із житловою площею 134,5 кв. м, загальною площею 389,2 кв. м, а будинок загальною площею 419,2 кв. м, житловою 119,8 кв. м. оформлено у власність відповідно до свідоцтва про право власності від 28 серпня 2003 року, апеляційний суд у порушення вимог статей 22, 25, КпШС України (аналогічні положення містять статті 60, 62 СК України) не звернув уваги на те, що зазначений будинок здано в експлуатацію 12 серпня 2003 року (як встановлено судом першої інстанції), та помилково дійшов висновку, що цей будинок на АДРЕСА_1 не є спільною сумісною власністю подружжя.

Отже, суд першої інстанції відповідно до встановлених фактичних обставин справи, зазначених у рішенні суду, правильно застосував норми статей 22, 25 КпШС України, які діяли на той час, та прийняв рішення відповідно до зазначених норм права, а тому рішення суду апеляційної інстанції та ухвала касаційного суду підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Посилання заявника на рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року не може бути прикладом неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, оскільки воно постановлене не за результатом касаційного розгляду скарги.

Керуючись статтями, 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_8 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від від 12 лютого 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 5 листопада 2014 року скасувати, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 червня 2014 року залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема