П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Самсіна І.Л.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_9 до апеляційного суду Хмельницької області (далі - Суд), Державного казначейства України (далі - ДКУ), Державної судової адміністрації України (далі - ДСА) про визнання рішення протиправним, зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2013 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати протиправною відмову Суду в проведенні перерахунку щомісячного довічного грошового утримання за період з 27 листопада по 31 грудня 2005 року включно виходячи з окладу у 2988 грн; стягнути з відповідачів на його користь 12 218 грн 55 коп. заборгованості по щомісячному довічному грошовому утриманню за період з 27 листопада по 31 грудня 2005 року включно; зобов'язати відповідачів у день виплати заборгованості у сумі 12 218 грн 55 коп. нарахувати та виплатити компенсацію відповідно до вимог Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III).

Суди встановили, що з 12 лютого 2003 року позивач працював суддею Суду. Наказом голови цього Суду від 22 червня 2009 року № 24/04-03 з 27 листопада 2005 року позивачу як працюючому судді було встановлено щомісячне довічне грошове утримання судді в розмірі 80 % заробітної плати. Відповідно до зазначеного наказу грошове утримання за період з 27 листопада по 31 грудня 2005 року включно позивачу було виплачено у розмірі 80 % заробітної плати, нарахованої виходячи з окладу 514 грн.

У грудні 2009 року позивачу було виплачено довічне грошове утримання у таких розмірах: за листопад 2005 року - 509 грн 76 коп., за грудень 2005 року - 3823 грн 20 коп., яке нараховувалось із окладу 514 грн, розмір якого підтверджується довідкою Суду від 5 серпня 2013 року № 06-116/13.

Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 12 лютого 2013 року, яка на час вирішення цього спору набрала законної сили, встановив, що заробітна плата судді Суду з 1 червня 2005 року повинна була нараховуватись виходячи з окладу 9 мінімальних заробітних плат (яка на той час становила 332 грн), тобто з 2988 грн, а за період з 1 червня 2005 року по 1 січня 2006 року позивачу недорахована заробітна плата в сумі 70 247 грн 73 коп.

На підставі наведеного судового рішення позивач звернувся до голови Суду із заявою про проведення перерахунку щомісячного грошового утримання за період з 27 листопада по 31 грудня 2005 року включно виходячи з окладу 2988 грн і виплату заборгованості відповідно до чинного законодавства.

Листом від 25 липня 2013 року № 06-110/13 Суд відмовив у задоволенні заяви про проведення такого перерахунку з тих підстав, що з набранням із 1 січня 2012 року чинності статтями 129, 130 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) та одночасно втратою чинності постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» на підставі частини п'ятої статті 147 Закону № 2453-VI втратив чинність із 1 січня 2012 року наказ ДСА від 24 липня 2009 року № 81 «Про затвердження Положення про призначення і виплату щомісячного грошового утримання працюючим суддям». У листі також зазначено, що жодних призначень у кошторисі суду на 2013 рік по цьому КЕКВ не передбачено і здійснити виплату коштів, за якими звертався позивач, у Суду можливості немає.

Суди розглядали справу неодноразово.

Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 28 серпня 2013 року, залишеною без змін ухвалами Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року та Вищого адміністративного суду України від 9 квітня 2015 року, позов задовольнив частково: визнав протиправною відмову в проведенні перерахунку щомісячного грошового утримання позивача за період з 27 листопада по 31 грудня 2005 року включно виходячи з окладу 2988 грн та виплаті заборгованості відповідно до чинного законодавства; постановив стягнути з ДСА і зобов'язав Державну казначейську службу України провести видатки з державного бюджету, передбачені для ДСА, на користь позивача 12 218 грн 55 коп. по щомісячному довічному грошовому утриманню за період з 27 листопада по 31 грудня 2005 року включно. В решті позову відмовив.

Погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, касаційний суд, зокрема, зазначив, що обґрунтованими є наведені в касаційній скарзі доводи про те, що суд першої інстанції, вирішуючи спір в частині позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати щомісячного грошового утримання, помилково дійшов висновку про те, що позивач заявив вимогу про нарахування компенсації щодо оспорюваної суми щомісячного грошового утримання, а не нарахованої, тому вона задоволенню не підлягає.

Водночас колегія суддів Вищого адміністративного суду України звернула увагу на те, що суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір у цій частині позову та відмовляючи в позові, правильно зазначив у рішенні, що така позовна вимога заявлена передчасно, оскільки на момент розгляду справи відсутній спір з приводу компенсації втрати частини доходу. Доказів відмови у виплаті компенсації позивач не надав, тому суд апеляційної інстанції правильно вказав, що позивач лише припускає, що така відмова може мати місце у майбутньому, та фактично просить суд вирішити неіснуючий спір.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_9 звернувся до Верховного Суду України з заявою про його перегляд з підстави, передбаченої пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, посилаючись на неоднакове застосування Вищим адміністративним судом України положень Закону № 2050-III та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На обґрунтування заяви додано копії рішень Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2010 року, 19 листопада 2014 року (справи №№ К-10659/09, К/9991/46503/12 відповідно) та постанови Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року, які, на думку заявника, підтверджують неоднакове правозастосування.

В ухвалі від 20 травня 2010 року Вищий адміністративний суд України виходив із того, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову на підставі того, що розрахунок та виплата надбавки у розмірі 40 % від посадового окладу призводить до зменшення її суми і, як наслідок, - до зменшення розміру заробітної плати судді, що є звуженням гарантії незалежності суддів, оскільки посадовий оклад є лише частиною щомісячного заробітку судді.

В ухвалі від 19 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що позивач має право на компенсацію втрати частини довічного грошового утримання у зв'язку з порушенням строків його виплати як складової належного йому довічного грошового утримання.

В постанові від 19 грудня 2011 року Верховний Суд України зазначив, що своєчасно не виплачені суми відшкодування шкоди за період з 1 січня 1998 року до 31 грудня 2000 року підлягають компенсації на підставі Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, а з 1 січня 2001 року - на підставі Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159.

При цьому зазначені нормативні акти не містять будь-якого виключення для нарахування такої компенсації залежно від порядку виплати сум доходу у добровільному чи судовому порядку.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Колегія суддів дійшла висновку, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справах, на рішення в яких посилається позивач, обґрунтовуючи різне правозастосування.

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах та про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви позивача слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий І.Л. СамсінСудді: О.Ф. ВолковМ.І. Гриців О.В. КривендаВ.Л. Маринченко П.В. ПанталієнкоО.Б. Прокопенко О.О. Терлецький