П ОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_8, акціонерного товариства «Мізет» про визнання незаконним рішення ради, недійсним договору купівлі-продажу, державних актів на право власності на земельні ділянки, відновлення становища, яке існувало до порушення за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на незаконність рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд», яким затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1, яку відповідачка у подальшому відчужила на користь акціонерного товариства «Мізет» (далі - АТ «Мізет»), оскільки спірна земельна ділянка знаходиться у парковій зоні та відноситься до земель рекреаційного призначення, природно-заповідного фонду та зеленої зони міста Києва.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 8 липня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2014 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 8 липня 2014 року скасовано й позов першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва задоволено. Визнано недійсними:

- пункт 6 рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» щодо передачі ОСОБА_8 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1;

- державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданий 27 жовтня 2004 року ОСОБА_8, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за НОМЕР_1;

- договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1, укладений 24 березня 2005 року між ОСОБА_8 та АТ «Мізет»;

- державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий АТ «Мізет» на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 березня 2005 року.

Відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку площею 0,10 га, розташовану на АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_3), за територіальною громадою міста Києва.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року касаційну скаргу АТ «Мізет» задоволено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2014 року скасовано й залишено в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 8 липня 2014 року.

У поданій заяві заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року і залишення в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 20, 21, 51, пункту третього статті 83, статей 181-184, 202-204 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Закону України «Про Державний земельний кадастр», Закону України «Про землеустрій».

На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України наводить постанови Верховного Суду України від 13 листопада 2013 року (6-123цс13), від 14 травня 2014 року (6-35цс14), від 8 квітня 2015 року (6-32цс14) та ухвалу Верховного Суду України від 23 травня 2007 року (6-19425кп04).

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 цього Кодексу підставою для подання такої заяви є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. <http://pravo.ligazakon.ua/document/view/T150192?edition=2015_02_12>

При цьому під подібними правовідносинами слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судами фактичні обставини справ, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Ухвалюючи рішення, яке переглядається, суд касаційної інстанції виходив з установлених судом першої інстанції фактичних обставин на підставі наданих прокурором доказів.

Зокрема, суд установив, що пунктом 6 рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1.

На підставі цього рішення Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 26 жовтня 2004 року ОСОБА_8 видано державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку 0,10 га на АДРЕСА_1.

24 березня 2005 року між ОСОБА_8 та АТ «Мізет» укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, на підставі якого АТ «Мізет» отримало державний акт на право власності на цю земельну ділянку.

Відмовляючи в задоволенні позову першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, не надав доказів щодо належності спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення, рішення про передачу земельної ділянки у власність прийнято з дотриманням вимог чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, тому й відсутні правові підстави для визнання рішення, актів на право власності на земельні ділянки та договору купівлі-продажу недійсними та витребування земельної ділянки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» в частині передачі у власність ОСОБА_8. земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 прийняте з порушенням вимог статей 20, 21, 51, 52 ЗК України.

Суд касаційної інстанції з огляду на набрання чинності постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року про відмову у визнанні незаконним рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» та зважаючи на те, що охоронне зобов'язання заповідного об'єкта «Сирецький гай» видане лише 25 листопада 2009 року і не містить даних про межі цього об'єкта, а Перелік територій та об'єктів природно-заповідного фонду складено лише 1 січня 2011 року, тобто після надання земельної ділянки відповідачу, погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав вважати, що земельна ділянка видана відповідачу у порушенням норм земельного законодавства.

Суд касаційної інстанції керувався також тим, що позивач не надав доказів віднесення спірної земельної ділянки на момент надання її відповідачці до складу земель зеленої, лісопаркової зони чи земель рекреаційного призначення, передбачених статтями 99 152 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) та аналогічними нормами ЗК України 1990 та 2001 років проекту землеустрою зеленої зони, затверженного у відповідному порядку, перенесення його в натурі оформлення та видачі землевпорядних документів.

Крім того, погодившись із відмовою в позові про відновлення становища шляхом визнання права власності на земельну ділянку за територіальною громадою, суд касаційної інстанції виходив з того, що з огляду на наявність договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_8 та ТОВ «Мізет», відновлення права можливе лише з підстав, передбачених статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Разом з тим, ухвалюючи постанову від 13 листопада 2013 року (6-123цс13) про залишення без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову Закарпатського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, Верховний Суд України, застосувавши положення статей 20, 21 ЗК України, погодився з висновками судів про те, що спірна земельна ділянка належить до земель оздоровчого призначення, її цільового призначення у встановленому законом порядку не змінено, а тому ділянку неправомірно передано у власність відповідачу для ведення особистого селянського господарства.

За результатами перегляду справи 6-35цс14 Верховний Суд України 14 травня 2014 року скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, якою залишено без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову Закарпатського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про визнання незаконним рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, і зазначив про недотримання вимог статей 19, 20, 21, 80, 83 ЗК України та статей 20, 50 Закону України «Про землеустрій» щодо порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель, що є підставою для визнання недійсним рішення селищної ради про передачу у власність відповідачу земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель оздоровчого призначення.

Ухвалюючи постанову у справі №6-32цс15 від 8 квітня 2015 року, Верховний Суду України скасував ухвалу суду касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування статей 19, 20, 22, 122, 123, 124 ЗК України і вказав на помилковий висновок касаційного суду про те, що землі сільськогосподарського призначення з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та ведення фермерського господарства відносяться до однієї категорії земель.

В ухвалі Верховного Суду України від 23 травня 2007 року зазначено про те, що відповідно до пункту 3 статті 83 ЗК України не можуть передаватися у приватну власність землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо), а тому рішення селищної ради про передачу у власність земельної ділянки із земель загального користування є незаконним.

Отже, порівняння наведених постанов Верховного Суду України із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Обставини, на які посилається заявник, не підтвердилися.

Отже, підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року немає.

Керуючись статтями 355 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3339/ed_2015_06_04/pravo1/T041618.html?pravo=1>, 360 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3380/ed_2015_06_04/pravo1/T041618.html?pravo=1>3 , 360 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3380/ed_2015_06_04/pravo1/T041618.html?pravo=1>5 ЦПК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1760/ed_2015_06_04/pravo1/T041618.html?pravo=1>, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У заяві заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді : В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

А.Г. Ярема