П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., суддів:Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_9 про перегляд ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року та 1 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2006 року ОСОБА_7 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив поділити належне йому з відповідачкою спільне сумісне майно та виділити йому у власність 1/2 частину будинку АДРЕСА_1

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 18 липня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року рішення районного суду скасовано, позов ОСОБА_7 задоволено. Визнано за ним та за ОСОБА_8 право власності на спірний будинок по Ѕ частині.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилено, рішення Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено, рішення Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_9 порушує питання про скасування рішення Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року та 1 липня 2015 року і залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 215, 216, 387, 388 ЦК України та статей 57, 60, 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

На підтвердження неоднакового застосування норм статей 215, 216, 387, 388 ЦК України ОСОБА_9 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня та 24 жовтня 2012 року й 6 березня 2013 року.

Як приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 57, 60, 61 СК України заявниця надає постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року, 3 червня та 1 липня 2015 року, в яких, на її думку по-іншому застосовані зазначені норми права.

Заслухавши доповідь судді, пояснення заявниці, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також існує однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що з 25 січня 1992 року до 27 вересня 2006 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

18 травня 2002 року ОСОБА_8 придбала за договором купівлі-продажу жилий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1

7 квітня 2012 року ОСОБА_8 подарувала спірний жилий будинок своїй матері ОСОБА_9

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 21 серпня 2013 року зазначений договір дарування спірного будинку визнано недійсним і 16 жовтня 2013 року це судове рішення набрало законної сили.

Цим рішенням установлено, що спірний будинок є спільною власністю подружжя, оскільки ОСОБА_8 не надала доказів того, що цей будинок вона придбала за особисті кошти (а.с. 8).

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову у справі, яка переглядається суд першої інстанції дійшов висновку про те, що після набрання чинності рішенням суду про визнання договору дарування недійсним жилий будинок не повернувся у власність ОСОБА_8, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права не застосовувалась, а позивач вимоги про повернення майна або витребування цього майна із чужого незаконного володіння не заявляв.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення, позову апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що спірний будинок є спільною сумісною власністю сторін у справі, оскільки був придбаний ними під час перебування у шлюбі, що встановлено рішенням Макарівського районного суду Київської області від 21 серпня 2013 року, по справі про визнання договору дарування укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 недійсним, і що відповідно до статті 61 ЦПК України не підлягає доказуванню, а відтак спірне майно належить подружжю у рівних частках.

В той же час в ухвалі від 24 жовтня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком апеляційного суду про те, що позов про визнання недійсними відплатних договорів пред'явлено особою, яка не була стороною договорів, але вважала себе власником майна, укладеного особою, яка на її думку, не мала права відчужувати вказане майно. У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України, оскільки позивачка не була стороною оспорюваного договору. Майно може бути повернуто за позовом власника про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Оскільки добросовісне набуття відповідно до статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком правочину, вчиненим з таким порушенням є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Отже, надана заявницею для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки вона постановлена у справі з іншим предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог, матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин, ніж у справі, яку просить переглянути заявниця.

Що стосується ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2013 року та 11 січня 2012 року то вони не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм статей матеріального права у розумінні пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції цією ухвалою скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстави, передбаченої статтею 338 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Водночас у постановах від 2 жовтня 2013 року, 3 червня та 1 липня 2015 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Крім того, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Отже, висновок суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, зроблений на підставі наданих сторонами доказів та у відповідності з встановленими судом фактичними обставинами справи, не суперечить правовим висновкам викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами перегляду яких Верховним Судом України прийнято надані для порівняння постанови, наявні різні предмети спору, інші правовідносини та фактичні обставини.

Отже, обставини на які заявниця посилається як на підстави перегляду не підтвердились, а судове рішення про перегляд якого подана заява з огляду на визнання договору дарування недійсним прав заявниці не порушує.

Згідно з частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , статтею 3605 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко Я.М. Романюк А.Г. Ярема