П ОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2016 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І.,Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_14, ОСОБА_15 до ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, Жовтневої районної адміністрації Запорізької міської ради, треті особи: міське комунальне підприємство «Основаніє», територіальна громада в особі Запорізької міської ради, Міський нотаріальний архів м. Запоріжжя, про скасування розпорядження, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання недійсним договору купівлі-продажу, за зустрічним позовом ОСОБА_17, ОСОБА_18 до ОСОБА_14, ОСОБА_15, треті особи: ОСОБА_16, Жовтнева районна адміністрація Запорізької міської ради, міське комунальне підприємство «Основаніє», територіальна громада в особі Запорізької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням за заявою ОСОБА_17 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2015 року,

в с т а н о в и л и:

У липні 2013 року ОСОБА_14, ОСОБА_15 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, Жовтневої районної адміністрації Запорізької міської ради про скасування розпорядження, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання недійсним договору купівлі-продажу, посилаючись на те, що у вересні 1986 року їх сім'я із трьох осіб на підставі ордера № 4448 отримала квартиру АДРЕСА_1. Після смерті ОСОБА_19 (матері та баби позивачів) вони залишилися зареєстрованими в зазначеній квартирі й ніколи не втрачали інтересу до цього житла та не відмовлялися від права на спірну квартиру, проте у 2008 році за їх відсутності ОСОБА_16 незаконно приватизував квартиру й за договором купівлі-продажу від 30 січня 2009 року відчужив нерухомість на користь ОСОБА_17

У січні 2014 року ОСОБА_17, ОСОБА_18 звернулися до суду із зустрічним позовом, у якому просили визнати ОСОБА_14, ОСОБА_15 такими, що втратили право користування жилою квартирою АДРЕСА_1. Позовні вимоги вони мотивували тим, що ОСОБА_14, ОСОБА_15 понад шість місяців відсутні у спірній квартирі, оскільки вибули на постійне місце проживання до іншого населеного пункту.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 8 квітня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_14, ОСОБА_15 задоволено.

Визнано недійсним розпорядження голови Жовтневої районної адміністрації Запорізької міської ради від 19 вересня 2008 року № 853-р «Про приватизацію житла за адресою: АДРЕСА_1».

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло НОМЕР_1 від 22 вересня 2008 року, видане ОСОБА_16 згідно з розпорядженням голови Жовтневої районної адміністрації Запорізької міської ради від 19 вересня 2008 року № 853-р «Про приватизацію житла за адресою: АДРЕСА_1».

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 30 січня 2009 року між ОСОБА_16 та ОСОБА_17

Припинено право власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване за ОСОБА_17 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30 січня 2009 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сосіменко Ю.П. за реєстраційним номером 105.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_17, ОСОБА_18 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_17, ОСОБА_21 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 8 квітня 2015 року залишено без змін.

У поданій заяві ОСОБА_17 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2015 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову й задовольнити зустрічні позовні вимоги, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) та статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_17 наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року (справа № 6-10572св15), ухвалу Верховного Суду України від 2 лютого 2011 року (справа № 6-50774св10), постановленої в касаційному порядку, постанову Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-95цс13) та постанову Вищого господарського суду України від 8 лютого 2006 року (справа № 3/507).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, судова палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. <http://pravo.ligazakon.ua/document/view/T150192?edition=2015_02_12>

Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що позивачі разом з ОСОБА_19 вселилися до квартири АДРЕСА_1 на підставі ордера № 4448 від 23 вересня 1986 року. ОСОБА_22 померла у 1994 році.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 березня 2008 року за ОСОБА_16 визнано право користування квартирою АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2008 року, ухваленого за позовом ОСОБА_16, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 визнані такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, змінено договір найму жилого приміщення й зобов'язань комунальне підприємство «ВРЕЖО № 2» Жовтневого району м. Запоріжжя укласти договір найму вказаної квартири з ОСОБА_16

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 9 червня 2008 року скасовано реєстрацію ОСОБА_14 та ОСОБА_15 у спірній квартирі.

Розпорядженням голови Жовтневої районної адміністрації м. Запоріжжя від 19 вересня 2008 року № 853-р передано у приватну власність ОСОБА_16 квартиру АДРЕСА_1.

На підставі цього розпорядження ОСОБА_16 22 вересня 2008 року отримав свідоцтво про право власності на спірну квартиру.

30 січня 2009 року між ОСОБА_16 та ОСОБА_17 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 25 липня 2012 року рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 березня 2008 року скасовано й в задоволенні позову ОСОБА_16 відмовлено.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 1 листопада 2012 року скасовано заочне рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2008 року й у задоволенні позову ОСОБА_16 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та про зміну договору найму відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_14, ОСОБА_15, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, застосувавши положення статей 71, 72 ЖК УРСР та статей 203, 215, 216 ЦК України, виходив з того, що рішеннями суду, які набрали законної сили, поновлено права ОСОБА_14 та ОСОБА_15 на користування спірною квартирою і визнано ОСОБА_16 таким що втратив право на користування спірною квартирою та право на реєстрацію у ній. Крім того, оскільки приватизація спірної квартири здійснена з порушенням прав ОСОБА_14 та ОСОБА_15 й вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», суди дійшли висновку, що оспорюване розпорядження, а також отримане ОСОБА_16 свідоцтво про право власності на квартиру підлягають визнанню недійсними. Суд також визнав недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_17 та ОСОБА_16, оскільки останній не набув у встановленому законом порядку права власності на спірну квартиру.

Положення статті 388 ЦК України до спірних правовідносин суди не застосували.

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_17, ОСОБА_18, суди виходили з поважності причин відсутності ОСОБА_14 та ОСОБА_15 у спірній квартирі, оскільки їх незаконно було позбавлено права користування житлом.

Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, указавши на правильне застосування судами норм матеріального права.

У наданій ОСОБА_23 на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року (справа № 6-10572св15) касаційний суд, погодившись з висновком суду апеляційної інстанції про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, виходив з того, що відповідач понад установлений законом строк був відсутній у квартирі без поважних причин, не цікавився житлом, не сплачував комунальних послуг і відповідно до вимог статей 71, 72 ЖК УРСР втратив право користування спірною квартирою.

У наданій ОСОБА_17 на підтвердження неоднакового застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї норми матеріального права ухвалі Верховного Суду України від 2 лютого 2011 року (справа № 6-50774св10), постановленої в касаційному порядку, касаційний суд, погодившись з висновком апеляційного суду, зазначив, що відповідач не довів поважності причин відсутності його у спірній квартирі понад установлені статтею 71 ЖК УРСР строки, що є підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційних інстанцій під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких судами касаційних інстанцій постановлено ухвали, надані для порівняння, наявні різні фактичні обставини.

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-95цс15) та постанові Вищого господарського суду України від 8 лютого 2006 року (справа № 3/507), наданих заявником для порівняння, суд виходив з того, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захисту шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину й відчуженого третій особі. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову з підстав, передбачених статтями 203, 215, 216 ЦК України, суд виходив з того, що між позивачами та Жовтневою районною адміністрацією Запорізької міської ради виникли правовідносини щодо користування житловим фондом державної власності, оскільки позивачі не є власниками спірного житла.

Отже, у зазначених справах виникли різні правовідносини.

Таким чином, підстави, на які посилається заявник, а саме неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції положень статей 71, 72 ЖК УРСР та статті 388 ЦК України, не підтвердилися.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603 , частиною першою статті 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

У задоволенні заяви ОСОБА_17 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. СімонекоСудді:В.П. Барбара Н.П. Лященко І.С. Берднік Л.І. Охрімчук А.А. Ємець О.І. Потильчак В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок І.Б. Шицький П.І. Колесник А.Г. Ярема