П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 червня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., Романюка Я.М.,Яреми А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом

ОСОБА_6 до ОСОБА_7,

ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Партнер» про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання договорів недійсними та визнання права власності на майно за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з кінця 2002 року вона та ОСОБА_7 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а з 1 червня 2006 року до

26 жовтня 2012 року - у зареєстрованому шлюбі. За час спільного проживання вони придбали за спільні кошти майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1; квартиру АДРЕСА_2 нежилі приміщення № 1-11 загальною площею 105,80 кв. м у медичному центрі, розташованому за адресою: АДРЕСА_3 (літера «А»); автомобіль «Honda Accord», номерний знак НОМЕР_1; автомобіль «Toyota Land Cruiser», номерний знак НОМЕР_2, 2008 року випуску. Посилаючись на те, що до розірвання шлюбу ОСОБА_7 без її згоди відчужив належне їм спільне майно за цивільно-правовими угодами, згоди на укладення яких вона не надавала, позивачка просила встановити факт проживання її з

ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 2002 року; визнати зазначене майно спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та

ОСОБА_7; визнати недійсними: договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 1 березня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8; договір дарування квартири АДРЕСА_2 укладений 1 березня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_9; договір дарування нежилих приміщень

№ 1-11 загальною площею 105,80 кв. м у медичному центрі, розташованому за адресою: АДРЕСА_3 (літера «А»), укладений 16 березня

2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_10; договір купівлі-продажу автомобіля «Toyota Land Cruiser», номерний знак НОМЕР_2, укладений

31 березня 2012 року між ОСОБА_7 та ТОВ «Євро-Партнер».

Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 29 квітня

2014 року позов ОСОБА_6 задовольнив частково: визнав автомобіль «Toyota Land Cruiser <https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=2&cad=rja&uact=8&ved=0CCoQFjABahUKEwi9gZ6k4NDIAhWnnXIKHYXPDJw&url=https%3A%2F%2Fru.wikipedia.org%2Fwiki%2FToyota_Land_Cruiser&usg=AFQjCNFtU_mdzvV_L_ciuKXQn5eMGownPA&sig2=txgyT71DQiIsORRty6hmZw&bvm=bv.105454873,d.bGQ>» спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_7; у задоволенні решти позовних вимог відмовив; вирішив питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 1 квітня 2015 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив: визнав недійсним договір купівлі-продажу автомобіля «Toyota Land Cruiser <https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=2&cad=rja&uact=8&ved=0CCoQFjABahUKEwi9gZ6k4NDIAhWnnXIKHYXPDJw&url=https%3A%2F%2Fru.wikipedia.org%2Fwiki%2FToyota_Land_Cruiser&usg=AFQjCNFtU_mdzvV_L_ciuKXQn5eMGownPA&sig2=txgyT71DQiIsORRty6hmZw&bvm=bv.105454873,d.bGQ>», укладений 31 березня 2012 року між ОСОБА_7 та ТОВ «Євро-Партнер»; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилила, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року в частині, залишеній без змін рішенням апеляційного суду, та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 квітня 2015 року залишила без змін.

23 вересня 2015 року до Верховного Суду України звернулася

ОСОБА_6 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України), а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У зв'язку із цим ОСОБА_6 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з кінця 2002 року проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а з 1 червня 2006 року до 26 жовтня 2012 року перебували в зареєстрованому шлюбі (т.1, а. с. 11, 50, 213).

Нежилі приміщення № 1-11, загальною площею 105,80 кв. м у медичному центрі, розташованому за адресою: АДРЕСА_3 (літера «А»), належали ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності від 29 вересня 2007 року (т.1, а.с.13).

Квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 25 квітня 2006 року (т.1, а.с. 14).

Квартира АДРЕСА_2 належала ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2004 року

(т.1, а.с.196-197).

Право власності на автомобіль «Honda Accord», 2005 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, зареєстровано за ОСОБА_7 1 грудня

2005 року (т.1, а.с. 16, 86).

Право власності на автомобіль «Toyota Land Cruiser», 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_2, зареєстровано за ОСОБА_7

30 липня 2008 року (т.1, а.с. 84).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 у частині визнання автомобіля «Toyota Land Cruiser <https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=2&cad=rja&uact=8&ved=0CCoQFjABahUKEwi9gZ6k4NDIAhWnnXIKHYXPDJw&url=https%3A%2F%2Fru.wikipedia.org%2Fwiki%2FToyota_Land_Cruiser&usg=AFQjCNFtU_mdzvV_L_ciuKXQn5eMGownPA&sig2=txgyT71DQiIsORRty6hmZw&bvm=bv.105454873,d.bGQ>» спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, установив, що цей транспортний засіб набуло подружжям за час шлюбу, ОСОБА_7 не довів того, що спірний автомобіль є його особистою власністю. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суд виходив з того, що нежилі приміщення є особистою власністю ОСОБА_7, який у 2004 році уклав договір про участь у фонді фінансування будівництва, сплативши 100 % інвестицій за рахунок особистих коштів, отриманих ним від продажу гаражного боксу, що належав його батькові, та квартири, що належала його матері; майно придбане до реєстрації шлюбу - 23 травня 2006 року не може вважатися спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи в скасованій частині нове рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, апеляційний суд зазначив, що спірний автомобіль було придбано під час перебування в зареєстрованому шлюбі, тому відповідно до статті 60 СК України, статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цей транспортний засіб є спільною сумісною власністю подружжя, володіння, користування та розпорядження яким слід здійснювати з урахуванням обмежень, установлених статтею 65 СК України; договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки його укладено ОСОБА_7 без письмової нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_6

Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій.

У заяві ОСОБА_6 посилається на невідповідність ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2015 року викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявниця посилається на ухвалу Верховного Суду України від 7 липня 2015 року та на постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 жовтня 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» та від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів».

Ухвала Верховного Суду України від 7 липня 2015 року не може обґрунтовувати підставу перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, передбачену пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки нею вирішено питання про допуск справи до провадження за результатами розгляду заяви про перегляд рішення касаційного суду в порядку, передбаченому статтею 360 ЦПК України.

Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада

1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» та від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» також не можуть обґрунтовувати підставу перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, визначену пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки ці постанови прийнято не в порядку перегляду судових рішень, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України.

На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2011 року та

22 квітня 2015 року.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року встановлено, що інвестування будівництва сторони здійснювали у період спільного проживання без реєстрації шлюбу та в період перебування їх у зареєстрованому шлюбі між собою; за таких обставин суди дійшли висновку, що спірна квартира підлягає визнанню спільною сумісною власністю сторін та поділу в рівних частинах.

Ухвалою від 28 вересня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновкам судів попередніх інстанцій, які установили, що сторони проживали однією сім'єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу, та дійшли висновку, що придбаний у спірний період будинок є об'єктом спільної сумісної власності сторін відповідно до вимог статті 74 СК України.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня

2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

Проте, у справі, яка переглядається, суди на ці обставини уваги не звернули.

З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_6 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 квітня

2015 року та рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Дніпровського районного суду м. Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді: Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема