П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

4 листопада 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Ізмаїльської міської ради Одеської області до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, за заявою Ізмаїльської міської ради Одеської області про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2011 року Ізмаїльська міська рада Одеської області звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Ізмаїльська міська рада Одеської області зазначала, що відповідачі зареєстровані в кімнаті АДРЕСА_1, але протягом тривалого часу (понад 6 місяців) за цією адресою не проживають, що підтверджується актами про відсутність осіб за місцем реєстрації, їх місцезнаходження невідоме.

Посилаючись на те, що реєстрація відповідачів за вказаною адресою позбавляє позивача можливості надати вказану кімнату іншим особам, Ізмаїльська міська рада Одеської області просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування вказаним жилим приміщенням.

Заочним рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 29 листопада 2011 року позовні вимоги Ізмаїльської міської ради Одеської області задоволено: визнано ОСОБА_7, ОСОБА_8 такими, що втратили право користування жилим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 29 листопада 2011 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Ізмаїльської міської ради Одеської області відмовлено.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року Ізмаїльська міська рада Одеської області просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви Ізмаїльська міська рада Одеської області надала копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2013 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Ізмаїльської міської ради Одеської області доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з рішенням виконкому Ізмаїльської міської ради Одеської області від 20 вересня 2007 року гуртожиток на АДРЕСА_1 прийнято в комунальну власність Ізмаїльської міської громади.

У кімнаті НОМЕР_1 зазначеного гуртожитку зареєстровані ОСОБА_7 та ОСОБА_8, однак не проживають у цьому жилому приміщенні більше шести місяців без поважних причин.

Задовольняючи позовні вимоги Ізмаїльської міської ради Одеської області, суд першої інстанції вважав, що до спірних правовідносин застосовуються положення статті 71 ЖК УРСР, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Ізмаїльської міської ради Одеської області, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що нормами статті 71 ЖК УРСР регулюються правовідносини, що виникають з користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду стосовно наймачів жилого приміщення, які його займають за договором найму на підставі ордера. Главою 4 ЖК УРСР визначено порядок користування гуртожитками. Нормами цієї глави не передбачено підстав для визнання громадян такими, що втратили право користування жилими приміщеннями в гуртожитку.

Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2013 року касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням у гуртожитку в порядку статей 71, 72 ЖК УРСР.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 71, 72 ЖК УРСР, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Змінами до законів України від 19 червня 1992 року № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду», від 4 березня 1992 року № 2163-ХІІ «Про приватизацію державного майна» передбачено, що гуртожитки включено до об'єктів державного житлового фонду, що підлягає приватизації (Закон України від 3 березня 2005 року № 2453-ІV «Про внесення змін до деяких законів України з питань забезпечення захисту житлових прав громадян, які проживають у гуртожитках»).

Оскільки правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», прирівняний до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми статей 71, 72 ЖК УРСР.

З урахуванням подібності правовідносин щодо користування жилою площею в гуртожитку з правовідносинами, що регулюються загальними правилами частини першої статті 71 ЖК УРСР щодо відсутності осіб, які мають право користування жилим приміщенням державного або громадського житлового фонду, положення цих правил про збереження за відсутнім права на жиле приміщення протягом шести місяців слід застосовувати і в разі тимчасової відсутності особи, якій надавалася жила площа для проживання в таких гуртожитках (за відсутності підстав для виселення).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що спір виник з приводу визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням у гуртожитку, що належить до комунальної власності Ізмаїльської міської ради Одеської області.

При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на спірні правовідносини поширюються положення статей 71, 72 ЖК УРСР.

Такого ж по суті висновку дійшов і суд касаційної інстанції в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2013 року, наданій заявником для порівняння.

За таких обставин висновок апеляційного суду, з яким погодився касаційний суд, про те, що до осіб, які користуються жилою площею у гуртожитку, правила статей 71, 72 ЖК УРСР не застосовуються, є помилковим.

Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, помилково не застосували норми статей 71, 72 ЖК УРСР, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Ізмаїльської міської ради Одеської області задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2014 року скасувати, залишити в силі заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 29 листопада 2011 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко