ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2017 року Справа № 5011-25/17984-2012

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Бондар С.В. і Ковтонюк Л.В.

розглянув касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва, м. Київ (далі - Прокурор),

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016

зі справи № 5011-25/17984-2012

за позовом Прокурора в інтересах держави в особі: Київської міської ради, м. Київ (далі - Міська рада);

Головного управління комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), м. Київ (далі - Головне управління),

до: товариства з обмеженою відповідальністю "Титан-Інвест", м. Київ (далі - Товариство);

комунального підприємства "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт", м. Київ (далі - Підприємство),

про визнання недійсною додаткової угоди.

Судове засідання проведено за участю:

Прокурора - Клюге Л.М.,

представника Міської ради - Уланова І.В.,

представника Головного управління - Уланова І.В.,

представників Товариства - Павлюкова І.І., Луцького М.І.,

представника Підприємства - не з'яв.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про визнання недійсною додаткової угоди від 10.03.2009 № 2 (далі - Додаткова угода № 2) до інвестиційного договору про реконструкцію та будівництво нежитлового будинку №18/19 по пров. Т.Шевченка/пров. Михайлівському, літ. А в м. Києві від 12.04.2006 № 13, укладеної з Товариством та Підприємством.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.04.2013 (суддя Морозов С.М.): позов задоволено; визнано недійсною з моменту укладення Додаткову угоду №2; стягнуто з Товариства і Підприємства у доход державного бюджету України по 536,50 грн. судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016 (колегія суддів у складі: Алданова С.О. - головуючий, Мартюк А.І. і Зубець Л.П.): задоволено апеляційну скаргу Товариства; згадане рішення місцевого господарського суду скасовано; резолютивну частину відповідного рішення викладено в редакції, згідно з якою у позові відмовлено; стягнуто з прокуратури міста Києва на користь Товариства 1180, 30 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України (з письмовими поясненнями до неї) Прокурор просить: скасувати оскаржувану постанову апеляційної інстанції з даної справи, рішення місцевого господарського суду від 09.04.2013 залишити без змін; судовий збір стягнути з відповідачів на користь прокуратури міста Києва. Скаргу мотивовано прийняттям відповідної постанови з невірним застосуванням норм матеріального права, в тому числі Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Положення про порядок проведення конкурсів з будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, за залучені кошти, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.04.2005 № 699, з порушенням норм процесуального права (статей 42, 43 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК України), а також з незастосуванням норм Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про Державну програму приватизації", "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки, Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 №1891.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Суд першої інстанції у розгляді справи виходив з таких обставин та висновків.

12.04.2006 Головним управлінням (замовник), Підприємством (служба замовника) і Товариством (інвестор) на виконання розпорядження Київської міської державної адміністрації від 18.02.2006 №270 було укладено договір про реконструкцію та будівництво нежитлового будинку №18/19 по пров. Т.Шевченка/пров. Михайлівському, літ. А в м. Києві (далі - Договір), за умовами якого:

- предметом Договору є реалізація інвестиційного проекту з реконструкції та будівництва зазначеного нежилого будинку на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції будинку, затверджених протоколом конкурсної комісії від 23.12.2005 № 16, та цим Договором (пункт 1);

- порядок використання результатів реконструкції та будівництва об'єкту інвестування є такими: площа нежилих приміщень в обсязі 600 кв.м передається до комунальної власності територіальної громади м. Києва; решта площі нежитлових приміщень передається Товариству. Право власності Товариства на майно виникає після введення об'єкту інвестування в експлуатацію і "оформлюється у відповідності до діючого законодавства" (пункт 4.1).

У подальшому ті ж особи на виконання рішення Міської ради від 01.11.2007 №1113/3946 уклали Додаткову угоду №2 до Договору.

За цією угодою сторони Договору виклали пункт 4.1 Договору в такій редакції: "Сторони визначили наступний порядок використання результатів реконструкції та будівництво об'єкту інвестування: - площа нежилих приміщень в обсязі 600,00 кв.м передається до комунальної власності територіальної громади м. Києва; - решта площі нежитлових приміщень передається Товариству. За умови компенсації Товариством вартості об'єкту інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цього об'єкту та підписання акту приймання-передачі у власність, Товариство набуває право власності на цей об'єкт".

24.06.2004 Міською радою прийнято рішення №322/1532 "Про затвердження переліку об'єктів реконструкції, реставрації незавершеного будівництва, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва", згідно з яким до складу об'єктів комунальної власності, що підлягають реконструкції за залучені кошти, включено нежилий будинок по пров. Т.Шевченка/пров. Михайлівському, 18/19 літ. А в м. Києві загальною площею 511,6 кв.м.

Пунктом 3 рішення Міської ради від 24.06.2004 №322/1532 встановлено, що замовником виконання робіт з реконструкції або реставрації нежилих будинків виступає Головне управління.

Головне управління є організатором проведення інвестиційних конкурсів.

За пунктом 6.3.11 Положення про порядок проведення інвестиційних конкурсів для будівництва, реконструкції, реставрації тощо об'єктів житлового та нежитлового призначення, незавершеного будівництва, інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва у процесі виконання інвестиційного договору сторони можуть шляхом укладення додаткової угоди змінити його умови, передбачити компенсаційні заходи по відшкодуванню вартості об'єктів тощо за винятком умов, що визначені в результаті проведення інвестиційного конкурсу.

Інвестиційний договір не є договором купівлі-продажу і правовою підставою для відчуження майна в порядку приватизації.

Додаткова угода №2 не відповідає вимогам, які встановлені законодавством.

Судом апеляційної інстанції додатково з'ясовано та зазначено таке.

Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.

Положенням про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 31.08.2001 № 1820 (у редакції від 11.04.2008), було регламентовано порядок оформлення права власності на видачу відповідних свідоцтв на об'єкти нежитлового фонду, що реконструйовані або побудовані в результаті інвестиційної діяльності.

Відчужуючи об'єкт комунальної власності на користь Товариства, Міська рада та Головне управління діяли в порядку та у спосіб, передбачені відповідними нормативно-правовими актами.

Крім того, постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.08.2016 у справі № 910/16982/15 відмовлено в позові заступника прокурора міста Києва про скасування наказу та свідоцтва про право власності Товариства.

Позовні вимоги суперечать Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо недопустимості непропорційного втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном. Навіть якщо припустити (на думку апеляційного господарського суду), що при укладенні договору, прийнятті рішень мали місце порушення з боку державних органів, і при цьому винних дій Товариства не встановлено, то це не може бути підставою для визнання договору чи правочину недійсним.

Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими та в їх задоволенні відмовлено, підстави для задоволення поданої Товариством заяви про застосування позовної давності відсутні.

Причиною подання касаційної скарги стала незгода Прокурора з відмовою в позові зі справи.

Згідно з положеннями статей 203, 215 Цивільного кодексу України (в їх сукупності) підставою недійсності правочину (в даному разі Додаткової угоди №2 до Договору) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами), зокрема, вимоги стосовно неможливості суперечності правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства.

Суд першої інстанції виходив з того, що законодавчо визначений порядок, за яким повинно було здійснюватися відчуження комунального майна, не дотриманий, що стало підставою для задоволення позовних вимог. Апеляційною інстанцією наведене загалом не спростовано.

Водночас поза увагою названих судових інстанцій залишилося таке.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод наголошує (пункт 1 статті 32 цієї Конвенції), що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасниць названої Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 57 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22025/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 названого Кодексу).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України), причому підставою самостійною.

Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України; зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування ним матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Для сторони правочину днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину, оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і прокурором, який звертається до суду із заявою про захист державних інтересів. Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу, в особі якого він звернувся з позовом (у даному разі Головного управління, яке виступало й стороною оспорюваного правочину), то й перебіг позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів дізнався саме цей орган, а не Прокурор.

Аналогічні правові висновки неодноразово викладалися й Верховним Судом України в його постановах (зокрема, від 08.06.2016 №5011-7/1603-2012, від 01.07.2015 №6-178цс15, від 16.12.2015 №910/3723/14, від 30.09.2015 №910/4626/14, від 13.04.2016 №907/238/15, від 20.04.2016 №907/584/14 та низці інших); такі висновки, за приписами частини третьої статті 82 та частини першої статті 11128 ГПК України, мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при виборі і застосуванні правової норми до спірних відносин.

Із обставин, з'ясованих судом апеляційної інстанції у повторному розгляді справи, та змісту оскаржуваної постанови випливає, що Товариством заявлялося про застосування позовної давності, і саме в суді цієї інстанції. Проте нею не встановлено: чи дійсно мало місце пропущення позовної давності (зокрема, коли розпочався і закінчився її перебіг); якщо мало, то чи сталося це з поважних причин, і якщо так, то яких саме; чи мало Товариство можливість заявити про сплив позовної давності в суді першої інстанції до прийняття ним рішення зі справи, а якщо не мало, то з яких причин (зокрема, чи було воно належним чином повідомлене про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом); чи відповідає заява про сплив позовної давності вимогам статті 267 ЦК України.

Не встановивши відповідних обставин, які, з огляду на викладене, мали значення для розгляду даної справи, суд апеляційної інстанції припустився неправильного застосування вимог частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Тому у Вищого господарського суду України відсутні підстави для висновку про правильність застосування судом апеляційної інстанції й норм матеріального права, зокрема ЦК України.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, відповідно до пункту 3 статті 1119 та частини першої статті 11110 ГПК України оскаржувана постанова підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У такому розгляді суду необхідно врахувати викладене, встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм і доводам сторін та поданим ними, а за необхідності й додатково одержаним доказам належну правову оцінку і розглянути справу у відповідності з вимогами закону. За результатами цього розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат зі справи.

Керуючись статтями 1117 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016

зі справи № 5011-25/17984-2012 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.

Суддя В. Селіваненко

Суддя С. Бондар

Суддя Л. Ковтонюк