ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2015 року Справа № 910/8453/15-г

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий, судді Палій В.В. (доповідач) і Прокопанич Г.К.

розглянув касаційну скаргу державного підприємства "ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР" Міністерства юстиції України, м. Київ,

на рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2015

та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.09.2015

зі справи № 910/8453/15-г

за позовом державного підприємства "ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР" Міністерства юстиції України (далі - Підприємство), м. Київ,

до товариства з обмеженою відповідальністю "З-Т" (далі - Товариство), м. Київ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: 1. Міністерство юстиції України (далі -Мін'юст), м. Київ,

2. Державна реєстраційна служба України (далі - Реєстраційна служба), м. Київ,

про визнання договору недійсним.

Судове засідання проведено за участю представників:

Підприємства - не з'явився

Товариства - Бородкін Д.І. предст. (дов. від 23.04.2015)

третіх осіб - 1. не з'явився

2. не з'явився

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Підприємство звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства про визнання недійсним авторського (ліцензійного) договору від 26.12.2012 № А-7/26.12.12 про надання виключного права на використання комп'ютерної програми (далі - Договір), у зв'язку з тим, що останній не відповідає вимогам закону.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.06.2015 (суддя Бондарчук В.В.), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.09.2015 (судді Пантелієнко В.О.- головуючий, Остапенко О.М., Разіна Т.І.) у задоволенні позовних вимог відмовлено з посиланням на недоведеність заявлених позовних вимог.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Підприємство просить судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати з прийняттям нового рішення про задоволення позову. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових рішень з порушенням норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу Товариство просило залишити судові акти без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представника Товариства, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 26.12.2012 Підприємством та Товариством укладено Договір, умовами якого передбачено, що відповідач надає, а позивач отримує право на використання Комп'ютерної програми (ліцензію) в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, та виплачує відповідачу в порядку та на умовах Договору роялті;

- згідно з пунктом 1.1 Договору під терміном "Комп'ютерна програма" для цілей цього договору розуміється об'єкт авторського права (набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату): Комп'ютерна програма "Програмний комплекс "Реєстр суб'єктів Мін'юсту";

- у відповідності до приписів статті 3.1 Договору комп'ютерна програма повинна використовуватися виключно у наступні способи: забезпечення створення (накопичення) баз даних Єдиного реєстру громадських формувань, Державного реєстру друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності, Реєстру громадських об'єднань, обробки інформації в цих базах даних та формування відомостей з них (далі -Реєстри);

- у відповідності до пункту 13.1 Договору строк його дії становить 5 років, починаючи з 01.01.2013 та діє до 31.12.2017 (включно). У разі якщо жодна із сторін не заявить у письмовій формі про свій намір розірвати даний договір за 20 (двадцять) календарних днів до закінчення строку дії даного договору, він вважається пролонгованим на кожний наступний п'ятирічний строк.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання стосовно наявності чи відсутності підстав для визнання Договору недійсним з підстав його невідповідності вимогам закону.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що: комп'ютерна програма "Програмний комплекс "Реєстр суб'єктів Мін'юсту", яку відповідач передав позивачу та яка забезпечує функціонування Реєстрів Мін'юста, всупереч імперативних вимог Закону України "Про адміністративні послуги" не належить державі в особі позивача; на момент укладення Договору не було дотримано вимог законодавства щодо обов'язкового перебування у державній власності державних реєстрів, інформаційних баз таких реєстрів як єдиних інформаційно-телекомунікаційних систем, невід'ємною складовою яких є передана комп'ютерна програма, що належить відповідачу; здійснення оплати грошових коштів у вигляді авторської винагороди (роялті) за надання права на використання комп'ютерної програми не було передбачено фінансовим планом позивача, виконання та дотримання якого є обов'язком позивача; витрати позивача у вигляді авторської винагороди не забезпечували відповідність державної регульованої ціни витратам на виробництво одиниці товару (роботи/послуги) в момент укладення спірного Договору; позивач, як адміністратор реєстру, не мав права укладати спірний Договір, не створюючи самостійно програмне забезпечення, яке перебувало б у державній власності.

Згідно з приписами частини першої статті 1109 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

У відповідності до статті 433 ЦК України до об'єктів авторського права відносяться твори, зокрема комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності.

Згідно положень статті 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" комп'ютерна програма - це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об'єктному кодах);

База даних (компіляція даних) - це сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі - електронній, підбір і розташування складових частин якої та її упорядкування є результатом творчої праці, і складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів.

Відповідно до частин шостої та сьомої статті 18 Закону України "Про адміністративні послуги" право власності на реєстри, інші інформаційні бази, що використовуються для надання адміністративних послуг, належить державі або органам місцевого самоврядування. Держателем реєстрів, інших інформаційних баз, що використовуються для надання адміністративних послуг, можуть бути виключно органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до приписів частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з приписами статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Місцевий та апеляційний господарські суди: повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх поданими сторонами доказами, яким надали необхідну оцінку, з дотриманням наведених норм матеріального та процесуального права, беручи до уваги, що встановлення розміру авторської винагороди за авторським (ліцензійним) договором не відноситься до державних регульованих цін, а відноситься до вільних цін, які відповідно до частини першої статті 11 Закону України "Про ціни та ціноутворення" встановлюються суб'єктами господарювання за згодою сторін; встановивши, що Реєстр є базою даних, яка містить певну інформацію, у той час як комп'ютерна програма не є самим Реєстром, а лише забезпечує його ведення та може бути змінена іншою комп'ютерною програмою, яка за своїми властивостями буде придатна для виконання таких функцій; врахувавши, що чинне законодавство не містить прямого обов'язку для позивача самостійно без залучення третіх осіб створювати Реєстр, а також не містить вимоги щодо належності права власності на розроблену комп'ютерну програму виключно державі чи безпосередньо позивачу, - дійшли обґрунтованого висновку про те, що положення оспорюваного Договору не суперечать вимогам законодавства, чинного на момент його укладення, у зв'язку з чим правомірно відмовили в позові.

Додатково, щодо посилання скаржника на фінансовий план Підприємства на 2012 рік, у якому не передбачено витрат на виплату стороннім організаціям авторської винагороди то, по перше, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, фінансовий план на 2012 рік жодним чином не стосується Договору, строк дії якого починається з 01.01.2013; по друге, фінансовий план державного підприємства відображає обсяги надходжень і спрямування коштів у відповідному році, з метою забезпечення потреб діяльності та розвитку підприємства, виконання його зобов'язань, включаючи зобов'язання щодо сплати податків та обов'язкових платежів. Фінансовий план є документом, що стосується планування фінансової діяльності підприємства та жодним чином не обмежує цивільну дієздатність юридичної особи, у тому числі право юридичної особи набувати цивільні прав та обов'язків шляхом укладення правочинів. Разом з тим, відповідальність за укладення правочину з перевищенням фінансових можливостей підприємства покладається на його орган управління (генерального директора), який підписує відповідний фінансовий план та обізнаний з його змістом, і жодним чином не стосується контрагента за договором.

Доводи Підприємства не спростовують висновків, викладених у оскаржуваних судових рішеннях попередніх інстанцій. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Таким чином, рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду зі справи відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 1117, 1119-11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.09.2015 зі справи № 910/8453/15-г залишити без змін, а касаційну скаргу державного підприємства "ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР" Міністерства юстиції України - без задоволення.

Суддя В. Селіваненко

Суддя В. Палій

Суддя Г. Прокопанич