Постанова

Іменем України

30 травня 2018 року

місто Київ

справа № 337/28/17

провадження № 61-19157св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач (заявник) - Міністерство оборони України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 06 березня 2017 року у складі судді Бондаренко І. В. та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 27 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 у грудні 2016 року звернувся до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди, просив стягнути з Міністерства оборони України відшкодування йому моральної шкоди у розмірі 100 000, 00 грн.

Позивач на обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що проходив військову службу у Збройних Силах України у період з 05 листопада 1972 року до 06 листопада 1987 року. Під час проходження військової служби у нього виникли численні захворювання, які турбують його й нині, та у зв'язку із чим йому встановлена ІІ група інвалідності.

Посилаючись на те, що ОСОБА_3 постійно страждає на головні болі, які підсилюються при фізичному навантаженні, часто виникає запаморочення, похитування при ходьбі, погіршення пам'яті, зниження слуху, працездатності, безсоння, нудота, загальний озноб, дискомфорт в області серця, різка слабкість, оніміння язика, губ, кінцівок, біль в попереку, що у своїй сукупності завдає йому великих моральних страждань, просив стягнути з Міністерства оборони України на відшкодування завданої йому моральної шкоди в розмірі 100 000, 00 грн.

Оцінюючи розмір моральної шкоди, позивач враховував тривалість та глибину душевних страждань, кількість негативних наслідків, що викликані травмами, отриманими у період проходження військової служби, необхідність проходження лікування.

Як на правові підстави позову посилався на статті 23, 170, 1167 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтю 3 Закону України «Про Збройні Сили України».

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 06 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто з Міністерство оборони України на його користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000, 00 грн.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, щопозивач проходив строкову службу в 1972-1987 роках, згідно з довідкою МСЕК отримав захворювання внаслідок виконання обов'язків військової служби, тому позивач, відповідно, зазнав моральної шкоди внаслідок отримання такого захворювання. Звільнившись у запас із Збройних Сил СРСР 06 листопада 1987 року за скороченням штату, позивач продовжував перебувати на військовому обліку в запасі до 30 листопада 2003 року, отримував наступні військові звання вже у складі Збройних Сил України. Інвалідність у зв'язку із травмою, отриманою під час проходження військової служби, позивачу встановлено у 2006 році.

Враховуючи наведене, а також, що внаслідок отриманої травми позивач проходить регулярні стаціонарні лікування, стан його здоров'я не покращується, він страждає на головні болі, запаморочення, погіршення пам'яті, не може належним чином матеріально забезпечувати свою родину, тобто порушені його нормальні життєві зв'язки, він змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя.

Наявність причинно-наслідкового зв'язку між виконанням обов'язків військової служби та наслідками у вигляді ушкодження здоров'я позивача, відтак і заподіяння йому моральної шкоди, підтверджена довідкою до акта огляду МСЕК та наданням позивачу пільг ветерана війни - інваліда війни.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області рішення суду першої інстанції змінено в частині визначення розміру стягнення моральної шкоди до 30 000, 00 грн.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволенні позову, проте з урахуванням обставин справи, глибини та ступеню моральних страждань позивача, враховуючи тяжкість вимушених змін в житті позивача та виходячи з засад розумності, виваженості та справедливості, на переконання апеляційного суду, правомірно та доцільно визначити розмір стягнення відшкодування моральної шкоди в сумі 30 000, 00 грн.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Міністерство оборони України просить скасувати рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 06 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 27 квітня 2017 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що позивач не є військовослужбовцем в розумінні статті 9 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», звільнений з військової служби в запас, не за станом здоров'я, зі Збройних Сил СРСР. Натомість відшкодування моральної шкоди в порядку статті 17 Закону України «Про соціальний і провів захист військовослужбовців та членів їх сімей» можливе лише для військовослужбовців. Міністерство оборони України вважає, що держава Україна не повинна нести відповідальність за завдання моральної шкоди під час проходження військової служби позивачем у лавах Збройних Сил СРСР, оскільки Міністерство оборони України не є правонаступником Міністерства оборони СРСР. На переконання Міністерства оборони України, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, не врахувавши, що військова служба пов'язана із захистом Вітчизни, а тому військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та грошові компенсації; компенсація моральних страждань військовослужбовців під час виконання військового обов'язку відшкодована за законодавством України в інший спосіб. Письмових доказів моральних страждань позивач не надав, не довів факт дій або бездіяльності Міністерства оборони України щодо завдання йому моральної шкоди, судами не досліджені обставини отримання травми.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, посилаючись на обставини та правове обґрунтування, викладені у позовній заяві.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 08 листопада 2017 року цивільну справі за позовом ОСОБА_3 до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 10 травня 2018 року.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 проходив військову службу у Збройних Силах СРСР з 05 листопада 1972 року до 06 листопада 1987 року, коли був звільнений у запас відповідно до запису у військовому квитку. ОСОБА_3 постановлений на облік Василівським РВК Запорізької області з 09 серпня 1991 року та знятий з обліку 30 листопада 2003 року. У 2011 та 2014 роках Міністерство оборони України присвоїло позивачу чергові військові звання підполковник та полковник.

Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК серії АД від 10 квітня 2006 року № 040108, виданої Обласною МСЕК № 1 Управління охорони здоров'я Запорізької області, позивачу встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок отримання травми, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби. Позивач є інвалідом ІІ групи безстроково, що підтверджується посвідченнями інваліда війни серії ААВ № 008472.

Згідно з випискою з медичної картки стаціонарного хворого № 143 за 24 січня 2016 року - 11 лютого 2016 року, позивач має стійкі наслідки черепно-мозкової травми (далі - ЧМТ), часті вегето-судинні кризи, цефалгію, дисциркуляторну енцефалопатію ІІ ст. змішаного ґенезу, венозну дисгемію, вестибуло-атактичний синдром, церебральний атеросклероз ІІ ст., артеріальну гіпертензію ІІ ст., та інші захворювання. У медичній картці зазначено, що ЧМТ ним отримана у 1962 році, проте позивач пояснив суду, що це помилка, оскільки в 1962 році йому було лише два роки, а ЧМТ він отримав саме внаслідок поранення при розмінуванні під час військової служби, що підтверджується саме актом огляду МСЕК.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки про обґрунтованість позовних вимог, наявність причинно-наслідкового зв'язку та вини у діях чи бездіяльності Міністерства оборони України стосовно завдання позивачу моральної шкоди.

З такими висновками Верховний Суд не погоджується.

Оцінюючи характер та правову природу правових відносин, на існуванні яких між сторонами наполягає позивач, суд має врахувати обставини та приписи норм права, що підлягають застосуванню для їх належного визначення.

Правовою підставою пред'явленого позову позивач визначив положення статей 23, 170, 1167 ЦК України. Наведене свідчить про те, що позивач вважає, що між сторонами справи існують цивільні відносини, а з факту порушення певних належних йому цивільних прав та інтересів випливає право на заявлений цивільний позов. Для такої оцінки відсутні правові підстави.

За правилом статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

За загальним правилом пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Згідно з частиною першою статті 1166 цього Кодексу майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди необхідно з'ясовувати, коли виникли правовідносини сторін, коли заподіяна моральна шкода.

Виходячи з наведених норм права, моральна шкода за загальним правилом відшкодовується потерпілій особі її заподіювачем, між якими існують відносини, які за усіма критеріями відповідають вимогам статті 1 ЦК України, якщо окремим законом на такі відносини, які не є цивільними за визначенням, не поширюється правила цього Кодексу в субсидіарному порядку. Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів й застосовується за умови наявності усіх умов (підстав) притягнення особи до цивільно-правової деліктної відповідальності, в якій деліктом є цивільне правопорушення. Такими умовами є протиправність в діях заподіювача, наявність шкоди (в цьому випадку моральної), вина, окрім випадків, коли шкоду завдано органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, причинний зв'язок між настанням шкоди у потерпілої особи та протиправними діями заподіяювача.

Як наполягає позивач, шкоду його здоров'ю йому завдано під час перебування на військовій службі у Збройних Силах СРСР.

Відносини, пов'язані з проходженням військової служби у Збройних Силах СРСР, за критеріями статті 1 ЦК України не є цивільними, оскільки не засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності (відокремленості) їх учасників.

Такі відносини за своєю правовою природою є публічно-правовими, оскільки пов'язані з проходженням одного з видів публічної служби, а тому шкода, завдана під час проходження публічної служби, не підлягає відшкодуванню за загальними правилами цивільного права.

За часовим критерієм шкоду позивачу завдано за існування іншої держави, якою приймалися імперативно-владні розпорядження щодо прийняття його на військову службу, її проходження та щодо інших умов перебування на ній.

Враховуючи, що відносини за участю позивача не є цивільними, неможливо поширити на них правила пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо поширення його положень на ті права і обов'язки, що виникли після набрання цим Кодексом чинності.

У статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотню дію у часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта у часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили у часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це у законі або іншому нормативно-правовому акті.

Також Верховним Судом враховано, що відносини за участю позивача не є цивільними, а є відносинами, що засновані на владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, до таких відносин цивільне законодавство застосовується виключно в тому випадку, якщо це встановлено законом (частина друга статті 1 ЦК України). За відсутності окремої вказівки, що має міститися в спеціальному законі, правила цивільного законодавства не підлягають субсидіарному застосуванню до відносин, які не є цивільними за своєю правовою природою, в тому числі за участю позивача.

Військовослужбовці та особи, на яких поширюється дія законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «;Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», користуються правами і пільгами, передбаченими цими законами, в тому числі мають право на компенсаційні та інші виплати, пов'язані із погіршенням стану здоров'я, пов'язаного із виконанням обов'язків військової служби.

Законодавство, що було чинним на час отримання позивачем ушкодження здоров'я (1972-1987 роки), не містило положень щодо відшкодування моральної шкоди.

Встановивши, що захворювання, які стали підставою для встановлення позивачу ІІ групи інвалідності, отримані ним під час проходження військової служби у Збройних Силах СРСР у 1972-1987 роках, суди першої та апеляційної інстанцій зробили безпідставні та необґрунтовані висновки, що до цих спірних правовідносин підлягають застосуванню норми законодавства, чинні на момент звернення позивач до суду з позовом, а також, що існують підстави для покладення обов'язку з відшкодування моральної шкоди саме на Міністерство оборони України, яке утворено після отримання позивачем цих травм.

За результатами розгляду справи судами не встановлено ознак протиправності у діях або бездіяльності Міністерства оборони України (його посадових осіб), причинного зв'язку між хворобами позивача, які настали внаслідок проходження військової служби у складі Збройних Сил СРСР у складі діючої армії у період бойових дій, та будь-якими діями або бездіяльністю Міністерства оборони України, а так само рішеннями, діями або бездіяльністю Держави Україна.

Верховним Судом враховано факт відсутності спеціального закону або міжнародного договору щодо правонаступності України, а відповідно й її міністерства оборони, у відносинах за участю позивача.

Оскільки законодавство, що було чинним на момент отримання позивачем ушкодження здоров'я, не містило положень щодо обов'язку з відшкодування моральної шкоди, підстави для задоволення позову відсутні.

З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанцій про застосування до спірних правовідносин норм права, які на час виникнення таких правовідносин не були чинними, є помилковими. Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема норми права, які не підлягають до застосування, а тому оскаржувані рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову повністю.

Твердження заявника, що суди не врахували правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 жовтня 2014 року у

справі № 3-86гс14, є безпідставними. Ухвалюючи цю постанову, Верховний Суд України зазначив, що на правовідносини, що виникли у 2008 році, поширюється положення статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», відповідно до якої Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування. Отже, обов'язок держави відшкодовувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.

Зважаючи на наведене, зазначений правовий висновок Верховного Суду України не стосується правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 01 червня 2017 року зупинене виконання рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 06 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 27 квітня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, подальшому виконанню оскаржувані судові рішення не підлягають.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 06 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 27 квітня 2017 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді С. О. Карпенко

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик