Постанова

Іменем України

24 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 317/3698/15-ц

провадження № 61-19795св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М., ШтеликС. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

представник відповідача - ОСОБА_6,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на заочне рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 14 березня 2016 року у складі судді Гончаренко П. П. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 06 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Онищенко Е. А., Воробйової І. А.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року ОСОБА_4 звернулася з позовом до ОСОБА_5 про визнання договору дарування нерухомого майна з правом сервітуту недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 26 травня 2009 року сторони уклали договір дарування житлового будинку з встановленням особистого сервітуту, відповідно до умов якого позивач безоплатно передала, а відповідач прийняла у дар жилий будинок АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 стверджувала, що уклала зазначений правочин у зв'язку з тим, що вона та її чоловік ОСОБА_7 були особами похилого вікутапотребували допомоги у веденні господарства, придбанні ліків, догляді за будинком та господарськими спорудами, городом та інше, а ОСОБА_5 запропонувала їй надання відповідної допомоги, в тому числі і фінансової, взамін на відчуження на її користь належного подружжю будинку.

У позовній заяві зазначено, що після укладення договору відповідач провідувала дарувальника та її чоловіка, допомагала їм у веденні домашнього господарства, підтриманні будинку та господарських будівель у справному стані. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, після чого ОСОБА_5 перестала надавати допомогу та почала проявляти агресію стосовно позивача.

ОСОБА_4 також зазначала, що утримання будинку та сплату комунальних платежів здійснює самостійно, а відповідач перешкоджає їй користуватися городом та забирає з двору свійських птахів. У період з 18 лютого до 01 березня 2013 року та 27 травня до 13 червня 2014 року вона знаходилася на стаціонарному лікуванні, однак ОСОБА_5 не цікавилася станом її здоров'я, перебігом лікування та не провідувала її в закладах охорони здоров'я.

Крім того, стверджувала, що 21 травня 2015 року біля будинку була побита відповідачем та її чоловіком ОСОБА_8, в результаті чого їй завдано тілесних ушкоджень у вигляді перелому кісток правої верхньої кінцівки, у зв'язку з цим зверталася до правоохоронних органів.

На підставі викладеного позивач просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 з встановленням особистого сервітуту, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т.М., зареєстрований в реєстрі 26 травня 2009 року за № 3113.

Заочним рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 14 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 06 квітня 2017 року, позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 з встановленням особистого сервітуту, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т. М., зареєстрований в реєстрі 26 травня 2009 року за № 3113.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, посилаючись на положення статей 203, 229, 717 ЦК України, зазначав про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину.

У травні 2017 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що відповідач є дочкою позивача, а також того, що оспорюваним договором дарування житлового будинку встановлено особистий сервітут, тобто право дарувальника довічно і безоплатно користуватися подарованим будинком, що виключає можливість помилки позивача стосовно природи цього правочину та не свідчить про зобов'язання обдарованої вчинити певні дії.

У касаційній скарзі зазначено, що чоловік позивача, який також є батьком відповідача, ОСОБА_7 надав згоду на укладення оспрюваного договору дарування. Крім того, в день укладення оспорюваного правочину ОСОБА_7 та ОСОБА_5 уклали договір дарування земельної ділянки, на якій розташований подарований будинок, а позивач як дружина дарувальника надала згоду на укладення цього договору. Зазначені обставини, на думку відповідача, свідчать про те, що волевиявлення її батьків було спрямоване виключно на передання майна у дар.

Крім того, ОСОБА_5 посилалася на те, що суд першої інстанції після отримання позовної заяви усупереч вимогам частини третьої статті 122 ЦПК України 2004 року не звернувся до органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи із запитом про надання інформації про її зареєстроване місце проживання. У зв'язку із цим копії судових рішень та інших документів по справі направлялися відповідачу на зазначену в позовній заяві адресу, за якою відповідач ніколи не проживала. Внаслідок зазначених процесуальних порушень відповідач не була належним чином повідомлена про дату та час судових засідань в суді першої інстанції та не отримала копії позовної заяви, що, в свою чергу, позбавило її права подати заперечення на позов, подавати докази, давати пояснення суду, а також подати заяву про застосування строків позовної давності.

ОСОБА_5 стверджувала, що у своїй заяві про перегляд заочного рішення та під час розгляду такої заяви у судовому засіданні 28 лютого 2017 року заявляла клопотання про застосування строків позовної давності до позовних вимог ОСОБА_4, однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не розглянули це клопотання по суті.

Окрім викладеного, в касаційній скарзі зазначено, що суди першої та апеляційної інстанцій, не встановивши чи дійсно позивач при укладенні оспорюваного правочину помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, та в чому полягає така помилка, безпідставно визнали укладений між сторонами договір дарування недійсним.

Заперечень на касаційну скаргу не надходило.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

20 квітня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, й про це свідчать матеріали справи, що 26 травня 2009 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір дарування житлового будинку із встановленням особистого сервітуту.

Згідно з умовами зазначеного правочину позивач безоплатно передала у власність відповідачу житловий будинок АДРЕСА_1

У пункті 9 згаданого договору дарування зазначено, що його сторони досягли домовленості про встановлення сервітуту, який полягає в особистому праві дарувальника - ОСОБА_4 та її чоловіка ОСОБА_7 безоплатно та безстроково користуватися дарунком відповідно до цільового призначення.

Договір дарування житлового будинку із встановленням особистого сервітуту від 26 травня 2009 року посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т. М. та зареєстрований в реєстрі за № 3113.

ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловік позивача ОСОБА_7 помер.

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною першою статті 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У розумінні статті 229 ЦК України помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.

Помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної під час переговорів, невірного тлумачення закону, дій третіх осіб тощо.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

У кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанції здійснили посилання на положення статей 203, 229, 717 ЦК України, та зазначили про наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Однак суди не встановили наявність обставин, щодо яких помилилася позивач під час укладення з відповідачем договору дарування, які саме ці обставини, чи мають вони істотне значення, чи існували на момент укладення цього правочину, а також чи вплинули вони на волевиявлення дарувальника.

Разом із тим, в позовній заяві ОСОБА_4 посилалася на те, що ОСОБА_5 після укладення договору дарування зобов'язувалася надавати допомогу позивачу та її чоловіку, в тому числі і фінансову, проте суди не дослідили та не надали оцінку умовам оспорюваного правочину та не з'ясували, чи встановлює він обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру.

Встановлення зазначених обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору, оскільки впливає на наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, проте суди усупереч покладеному на них обов'язку цих обставин справи не з'ясували.

Крім того, як зазначала відповідач в касаційній скарзі та підтверджується змістом пункту 10 оспорюваного договору дарування, договір укладений ОСОБА_4 за згодою її чоловіка. Проте суди усупереч покладеному на них обов'язку не дослідили зазначену обставину та не надали їй правової оцінки.

Водночас в матеріалах справи наявний договір дарування від 26 травня 2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т. М. та зареєстрований в реєстрі за № 3117, згідно з умовами якого чоловік позивача ОСОБА_7 подарував ОСОБА_5 земельну ділянку НОМЕР_1, загальною площею 0,60 га, розташовану на АДРЕСА_1. У пункті 3 цього договору передбачено, що розташований на подарованій земельній ділянці житловий будинок відчужений дружиною дарувальника за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т.М. 26 травня 2009 року.

У пункті 10 цього договору дарування визначено, що правочин укладено за згодою дружини дарувальника.

На факт укладення зазначеного правочину як на доказ чіткого волевиявлення позивача ОСОБА_5 посилалася у своїй апеляційній скарзі, а копію згаданого договору дарування надала суду апеляційної інстанції, однак апеляційний суд не дослідив цього договору та не надав йому правової оцінки у сукупності з іншими доказами у справі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України 2004 року особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові.

Згідно зі статтею 31 ЦПК України 2004 року сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки.

Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.

Як зазначено у касаційній скарзі, що також підтверджується матеріалами справи та диском аудіозапису судового засідання від 28 лютого 2017 року, у заяві про перегляд заочного рішення та під час розгляду цієї заяви представник відповідача ОСОБА_6 обґрунтовував необхідність застосування строків позовної давності до позовних вимог ОСОБА_4 однак суд першої інстанції не надав оцінки такому клопотанню та не вирішив його.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Зазначений висновок містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року № 200/11343/14-ц.

Проте апеляційний суд, розглядаючи справу, не перевірив чи була відповідач належно повідомлена судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, а відповідно не з'ясував наявність підстав для вирішення заяви відповідача про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини четвертої цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та відповідно до статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої судам належить урахувати викладене, повно з'ясувати обставини справи і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Заочне рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 14 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 06 квітня 2017 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко

С. П.Штелик