Постанова

Іменем України

28 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 446/1366/18

провадження № 61-21126св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, Публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України",

треті особи: Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 березня 2019 року в складі Костюк У. І.та постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року в складі колегії суддів:

Струс Л. Б., Левика Я. А., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - ПАТ "Укрексімбанк"), треті особи: Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області (далі - ВПВР УДВС ГУЮ у Львівській області), ОСОБА_6, ОСОБА_4, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та звільнення майна з-під арешту.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначала, що 29 серпня 2016 року між нею, ОСОБА_3 з однієї сторони та ОСОБА_4 з другої сторони укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого позивач та ОСОБА_3 набули право спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 0,0757 га з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Вказаний житловий будинок належав продавцю ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 28 січня 2011 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 як дарувальником.

Звертала увагу на те, що постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ у Львівській області від 16 квітня 2018 року накладено арешт на зазначену земельну ділянку в межах виконавчого провадження № 50223134, в якому боржником є ОСОБА_2.

Вважає, що на момент винесення державним виконавцем постанови про накладення арешту позивач була власником земельної ділянки, а не боржник у виконавчому провадженні ОСОБА_2, а тому підстав для арешту цієї земельної ділянки не було.

Стверджує, що накладений арешт порушує її права як співвласника на вільне користування та розпорядження своїм майном, здійснення державної реєстрації права власності, а тому її порушене право підлягає захисту в судовому порядку.

Посилаючись на наведене, позивач просила усунути перешкоди у здійсненні її права користування та розпорядження земельною ділянкою для обслуговування житлового будинку, площею 0,0757 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання за позивачем права користування та розпорядження цією земельною ділянкою та скасування арешту спірної земельної ділянки, накладеного постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ у Львівській області від 16 квітня 2018 року, винесену в межах виконавчого провадження № 50223134 з примусового виконання виконавчого листа № 2/463/472/14, виданого Личаківським районним судом м. Львова.

Рішенням Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 березня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що заявлена позовна вимога про визнання за позивачем права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою та скасування арешту такої в цілому, а не в належній позивачу частці є безпідставною, оскільки співвласником нерухомого майна, крім позивача, є ОСОБА_3, який був залучений за ініціативою суду до участі в справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. При цьому вимогу про визнання за нею права власності на спірну земельну ділянку або на її 1/2 частини позивач не пред'являла, а без вирішення питання щодо права власності на майно неможливо вирішити питання звільнення цього майна з-під арешту.

Поряд з цим, суд першої інстанції вважав, що такі обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, як усунення перешкод в користуванні та розпорядженні спірним майном шляхом визнання права користування та розпорядження цим майном, є взаємовиключним. Позови про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та визнання права власності на майно є самостійними способами захисту порушених чи оспорюваних прав, які реалізуються на визначених законом або договором підставах.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 березня 2019 року залишено без змін.

Колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, зазначивши, що вимога про звільнення майна з-під арешту вирішується одночасно з вимогою про визнання права власності на це майно. Проте позивач не ставила питання про визнання за нею права власності на це майно відповідно до статті 59 Закону України "Про виконавче провадження". Крім того, ОСОБА_1 просила визнати за нею права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою, хоча вона не є одноосібним власником вказаного майна.

Апеляційним судом звернуто увагу, що фактично судом першої інстанції не заперечувалось право ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, а лише наголошувалось на неправильному виборі способу захисту своїх прав, проте позивач не скористалась своїм процесуальним правом зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що заявник обрала неправильний спосіб захисту свого порушеного права, не врахували, що в неї не було підстав для пред'явлення вимоги про визнання за нею права власності на спірну земельну ділянку. Так, пунктом 3 договору дарування, на підставі якого спірний житловий будинок належав продавцю ОСОБА_4, визначено, що житловий будинок, який передається безоплатно у власність останньої, розташований на земельній ділянці площею 0,0757 га з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що свідчить про те, що спірна земельна ділянка набула ознак об'єкта права власності.

Враховуючи наведене, а також положення статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), позивач вважає, що, набувши право власності на спірний житловий будинок, вона набула й право власності на земельну ділянку. При цьому оформлення припинення права власності попереднього власника на спірну земельну ділянку чинним законодавством не передбачено. Право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку припинилось у зв'язку із переходом права власності на будинок, який розташований на цій земельній ділянці, до ОСОБА_4, а право власності останньої, відповідно, припинилось із переходом такого права до позивача.

У січні 2020 року АТ "Укрексімбанк" засобами поштового зв'язку надіслало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому зазначає про безпідставність її доводів та правильність висновків судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Вказує, що на момент винесення постанови про накладення арешту спірна земельна ділянка на праві власності належала боржнику у виконавчому провадженні № 50223134 ОСОБА_2, що підтверджується відповідними доказами. Натомість доказів того, що спірна земельна ділянка належить позивачу на праві спільної часткової власності, останньою не надано, вимоги про визнання за нею права власності на спірну земельну ділянку чи її 1/2 частки, ОСОБА_1 не пред'являла.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року, витребувано матеріали справи 446/1366/18 із суду першої інстанції та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

У грудні 2019 року матеріали справи № 446/1366/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року справу № 446/1366/18 призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law38~).

Згідно з пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law39~ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law40~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law41~.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 подана до Верховного Суду у листопаді 2019 року, то вона підлягає розгляду у порядку визначеному в ЦПК України в редакції, чинній до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з договором дарування, посвідченим 28 січня 2011 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу та зареєстрованим в реєстрі за № 504, ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_4 прийняла безоплатно у власність житловий будинок АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 0,0757 га.

Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого 29 серпня 2016 року приватним нотаріусом Кам'янка-Бузького нотаріального округу Львівської області та зареєстрованого в реєстрі за № 1594, ОСОБА_4 продала ОСОБА_1 та

ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці, площею 0,0757 га, з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

29 серпня 2016 року приватним нотаріусом Кам'янка-Бузького нотаріального округу Львівської області проведено державну реєстрацію права приватної спільної часткової власності житлового будинку АДРЕСА_1 по 1/2 частині за ОСОБА_1 та ОСОБА_3, що підтверджено інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області від 16 квітня 2018 року, винесеною в межах виконавчого провадження № 50223134 з виконання виконавчого листа № 2/463/472/14, виданого 28 липня 2014 року Личаківським районним судом м. Львова, про солідарне стягнення з ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на користь АТ "Укрексімбанк" заборгованості за кредитними договорами від 27 червня 2007 року та від 22 жовтня 2007 року в розмірі 209 112,70 дол. США та 2 548 224,85 грн, а також судових витрат в розмірі 3 441,00 грн, накладено арешт на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку з кадастровим номером 4622155400:01:008:0059, площею 0,0757 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, що належить боржнику.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказувала на те, що накладений арешт порушує її права як співвласника на вільне користування та розпорядження своїм майном, здійснення державної реєстрації права власності, а тому її порушене право підлягає захисту в судовому порядку.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що заявлена ОСОБА_1 позовна вимога про визнання за позивачем права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою та скасування арешту такої в цілому, а не в належній позивачу частці є безпідставною, оскільки співвласником нерухомого майна, крім позивача, є ОСОБА_3, який був залучений за ініціативою суду до участі в справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. При цьому вимогу про визнання за нею права власності на спірну земельну ділянку або на її 1/2 частину позивач не пред'являла, а без вирішення питання щодо права власності на майно неможливо вирішити питання звільнення цього майна з-під арешту.

Водночас суд першої інстанції вважав, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, як усунення перешкод в користуванні та розпорядженні спірним майном шляхом визнання права користування та розпорядження цим майном є взаємовиключним. Позови про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та визнання права власності на майно є самостійними способами захисту порушених чи оспорюваних прав, які реалізуються на визначених законом або договором підставах.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування

Щодо права власності на земельну ділянку

Відповідно до частини 1 статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Також згідно з частиною 1 статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення договорів дарування та купівлі-продажу) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому у відповідності до частини четвертої цієї статті в разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.

При цьому під час застосування положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Окрім того, пунктом "е" частини 1 статті 141 ЗК України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Аналогічних висновків щодо застосування норм права дійшов Верховний Суд України у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16 та від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16.

У цій справі суди попередніх інстанцій справі встановили, що відповідач ОСОБА_2, будучи власником житлового будинку АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 0,0757 га, яка належала йому на підставі державного акта серії ЯЖ № 805970, подарував цей будинок ОСОБА_4, а тому у силу положень статті 120 ЗК України, чинних на час укладення договору дарування, до ОСОБА_4 перейшло також і право на земельну ділянку площею 0,0757 га на якій розташований цей будинок.

Подальшим укладенням договору купівлі-продажу житлового будинку від 29 серпня 2016 року між ОСОБА_4, як продавцем, та позивачем ОСОБА_6, як одним із покупців, та набуттям позивачем на його підставі права спільної часткової власності на житловий будинок, а також у відповідності до положень статті 120 ЗК України відбувся одночасний перехід до позивача і права власності на земельну ділянку, на якій розміщений будинок, пропорційно до її частки у праві власності на цей житловий будинок.

Щодо позовних вимог про скасування арешту земельної ділянки

Згідно зі статтями 316, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина 1 статті 355 ЦК України).

За змістом статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" обтяження нерухомого майна полягає у встановленій законом забороні розпоряджатися та/або користуватися цим майном, яка виникає на підстав актів уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або на підставі договору.

А відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" оголошення заборони на відчуження та арешт нерухомого майна підлягають державній реєстрації і такі обтяження обмежують можливість вільно здійснювати право власності.

Згідно з частиною 1 статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, чинній на час пред'явлення позову), особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Виконавець зобов'язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із частиною 1 статті 59 Закону України "Про виконавче провадження", а також у випадку, передбаченому частиною 1 статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".

Оскільки на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого 29 серпня 2016 року приватним нотаріусом Кам'янка-Бузького нотаріального округу Львівської області та зареєстрованого в реєстрі за № 1594, до ОСОБА_6 перейшло право власності на частину спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4622155400:01:008:0059, то постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Львівській області від 16 квітня 2018 року накладено арешт на майно позивача, а не боржника у виконавчому провадженні № 50223134 ОСОБА_2.

Таким чином, праваОСОБА_6, як співвласника спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4622155400:01:008:0059 порушені та підлягають захисту у спосіб, визначений позивачем, а саме шляхом скасування арешту вказаної земельної ділянки.

Щодо позовних вимог про визнання права користування та розпорядження земельною ділянкою

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статті 15 ЦК України.

Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист? це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 у справі № 338/180/17 звертає увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).

Вирішуючи спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Тобто негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпорядження ним.

Звертаючись до суду з позовом, позивач ОСОБА_1, зокрема просила захистити її право як співвласника земельної ділянки з кадастровим номером 4622155400:01:008:0059, площею 0,0757 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання за нею права на користування та розпорядження цією земельною ділянкою.

Аналіз суті цих позовних вимог з урахуванням предмета та підстав позову, а також з огляду на докази, надані позивачем, свідчить про те, що вони є неефективним способом захисту прав позивача як дійсного співвласника земельної ділянки з кадастровим номером 4622155400:01:008:0059, оскільки мають додатковий до позовної вимоги про скасування арешту земельної ділянки характер та аналогічну мету.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що у задоволенні такої позовної вимоги ОСОБА_1 необхідно відмовити.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина 1 статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною 3 статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, але судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій та постановлення нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог з підстав, зазначених у цій постанові.

Щодо розподілу судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновки Верховного Суду щодо суті касаційної скарги та часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, в порядку частини 1 статті 141, підпунктів "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України з ОСОБА_2 та ПАТ "Укрексімбанк" на користь позивача підлягає стягненню половина судових витрат у вигляді судового збору, сплаченого за подання позову, апеляційної та касаційної скарг, а саме: 3 171,60 грн ( (1409,60 + 2 114,40 + 2 819,20)/2), тобто по 1 585,80 грн з кожного.

Керуючись статтями 141, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 березня

2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України", треті особи: Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та звільнення майна з-під арешту задовольнити частково.

Скасувати арешт на земельну ділянку, площею 0,0757 га, кадастровий номер undefined, з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, накладений постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області Батюк Мар'яною Василівною від 16 квітня 2018 року, винесеною в межах виконавчого провадження ВП № 50223134 з примусового виконання виконавчого листа № 2/463/472/14, виданого 28 липня 2014 року Личаківським районним судом м. Львова.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені на сплату судового збору у розмірі по 1 585,80 грн з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В.

Яремко