Постанова

Іменем України

20 лютого 2019 року

місто Київ

справа № 461/1903/16-ц

провадження № 61-18809св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Львівське комунальне підприємство «РЕМБУД»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 29 травня 2017 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_3 21 березня 2016 року звернувся до суду з позовом до Львівського комунального підприємства «РЕМБУД» (далі - ЛКП «РЕМБУД»), у подальшому уточненим, просив поновити його на роботі на посаді головного інженера ЛКП «РЕМБУД», стягнути з відповідача на його користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу до дня поновлення на роботі за період з 26 січня 2016 року до 16 лютого 2017 року в сумі 100 611, 40 грн, а також стягнути з відповідача відшкодування моральної шкоди в розмірі 2 304 000, 00 грн.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він працював у ЛКП «РЕМБУД» з 11 вересня 2015 року на посаді головного інженера. Наказом від 25 січня 2016 року № 54-К його звільнено з посади за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин. Із цим наказом ознайомлений 28 січня 2016 року. Звільнення вважає незаконним, оскільки обставини, зазначені відповідачем як підстава для звільнення, відсутні, факт відсутності на роботі без поважних причин не встановлено.

Стислий виклад заперечень відповідача

ЛКП «РПЕМБУД» заперечило проти задоволення позовних вимог, зазначало, що звільнення головного інженера ОСОБА_3 проведено згідно з вимогами трудового законодавства на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Відсутність ОСОБА_3 на робочому місці 06 та 21 січня 2016 року зафіксовано актами про відсутність працівника без поважних причин на робочому місці від 06 січня 2016 року та 20 січня 2016 року, просило відмовити у задоволенні позову.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 16 лютого 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_3 на посаді головного інженера ЛКП «РЕМБУД». Стягнуто з ЛКП «РЕМБУД» на користь ОСОБА_3 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу до дня поновлення його на роботі за період з 26 січня 2016 року до 16 лютого 2017 року у розмірі 100 611, 40 грн. Стягнуто з ЛКП «РЕМБУД» на користь держави судові витрати в сумі 1 640, 00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної платати за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що досліджені докази не підтверджують факт відсутності працівника більше трьох годин протягом дня без поважних причин 06 та 21 січня 2016 року. Виконання посадових обов'язків головного інженера, враховуючи обсяг та характер його роботи, допускає знаходження протягом робочого часу за межами робочого кабінету, а також за межами підприємства. Показаннями свідків встановлено факт того, що жоден з підписантів актів про відсутність на робочому місці не з'ясовував причини такої відсутності, крім того, не було здійснено систематичної перевірки відсутності позивача на робочому місці 06 та 21 січня 2016 року. Задовольнивши позовну вимогу ОСОБА_3 про поновлення на посаді головного інженера ЛКП «РЕМБУД», суд першої інстанції зробив висновок про задоволення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу як такої, що ґрунтується на вимогах закону, відповідає вимогам статті 235 КЗпП України, відповідно до якої у разі звільнення без законної підстави, під час ухвалення рішення про поновлення на роботі суд приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд першої інстанції відхилив вимогу позивача про відшкодування моральної шкоди, оскільки така вимога не знайшла свого підтвердження в судовому засіданні. Суду не надано доказів на підтвердження обставин, на які посилався позивач, як на підстави своїх вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної йому діями відповідача, а також наявність причинного зв'язку між заподіянням шкоди і протиправним діянням заподіювача, в чому полягали моральні страждання, їх тривалість та розмір, не доведено заявлений розмір моральної шкоди у сумі 2 304 000, 00 грн.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 29 травня 2017 року апеляційну скаргу ЛКП «РЕМБУД» задоволено. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції не звернув увагу на встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів. Матеріалами справи підтверджується та встановлено судом першої інстанції, що під час прийняття на роботу і в подальшому ОСОБА_3, незважаючи на вимоги передати ЛКП «РЕМБУД» трудову книжку, її підприємству не передав, така на підприємстві не знаходилася, а тому ЛКП «РЕМБУД» не могло видати ОСОБА_3 під час звільнення з роботи трудову книжку, оскільки вона на підприємстві взагалі не знаходилася.

За таких обставин апеляційний суд зробив висновки, що безпідставними та необґрунтованими є доводи ОСОБА_3 про те, що ним з поважних причин пропущено встановлений статтею 233 КЗпП України строк для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, оскільки такий, на думку позивача, необхідно рахувати з дня видачі трудової книжки. Встановлений статтею 233 КЗпП України місячний строк на звернення до суду з позовом про поновлення передбачає, що такий строк необхідно рахувати або з дня вручення копії наказу про звільнення, або з дня видачі трудової книжки. Оскільки, як стверджував ОСОБА_3, наказ про звільнення він отримав рекомендованим листом 28 січня 2016 року, то місячний строк на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, з урахуванням положень статті 233 КЗпП України, необхідно рахувати з 28 січня 2016 року.

За таких обставин, звернення ОСОБА_3 з позовом про поновлення на роботі лише 21 березня 2016 року на переконання апеляційного суду свідчить про пропуск ним місячного строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, поважних причин пропуску строку апеляційний суд не встановив.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просив скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 29 травня 2017 року та залишити в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 лютого 2017 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що апеляційним судом не враховано, що заявник також пропустив строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з тих підстав, що його звільнення стало значним стресом для ОСОБА_3 Дії ЛКП «РЕМБУД» щодо звільнення заявника невідкладно, після отримання наказу, оскаржені до Львівської місцевої прокуратури № 1 та Галицького ВП ГУ НП у Львівській області. Заявник вважав, що вирішення питання законності та обґрунтованості його звільнення підлягало розгляду в межах кримінального провадження та після отримання 12 березня 2016 року відповідей на зазначені звернення ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 02 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України), касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України, судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначено за правилами статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 з 11 вересня 2015 року працював на посаді головного інженера ЛКП «РЕМБУД».

Відповідно до наказу від 25 січня 2016 року № 54-К головного інженера ЛКП «РЕМБУД» ОСОБА_3 звільнено із займаної посади на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Суд першої інстанції, беручи до уваги пояснення позивача, представника відповідача, показання свідків, письмові докази, дійшов висновку, що досліджені судом докази не підтверджують факт відсутності працівника більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин протягом 06 та 21 січня 2016 року. Також суд першої інстанції зазначив, що виконання посадових обов'язків головного інженера, враховуючи обсяг та характер його роботи, допускає перебування протягом робочого часу за межами робочого кабінету, а також за межами підприємства. Показаннями свідків встановлено, що жоден з підписантів актів про відсутність на робочому місці не з'ясовував причини такої відсутності, крім того не здійснено систематичної перевірки відсутності позивача на робочому місці 06 та 21 січня 2016 року.

ОСОБА_3 підтвердив, що копію наказу від 25 січня 2016 року № 54-К про його звільнення він отримав 28 січня 2016 року.

Апеляційний суд встановив, що під час влаштування (прийняття) на роботу і в подальшому, ОСОБА_3, незважаючи на вимоги передати ЛКП «РЕМБУД» трудову книжку, її підприємству не передав, така на підприємстві не знаходилася, а тому ЛКП «РЕМБУД» не міг видати ОСОБА_3 при звільненні з роботи належним чином заповнену трудову книжку, оскільки вона на підприємстві взагалі не зберігалася.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що вони зводяться лише до оцінки поважності причин пропуску звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Як встановлено апеляційним судом, наказ про звільнення ОСОБА_3 отримав 28 січня 2016 року, що він особисто визнав у судовому засіданні, а трудову книжку заявник не отримав, оскільки вона ним не подавалася роботодавцю під час прийняття на роботу та у подальшому до моменту звільнення.

Зважаючи на наведене, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про початок перебігу строку на оскарження наказу про звільнення починаючи з моменту отримання його копії, тобто з 28 січня 2016 року.

Верховний Суд в оцінці застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах визнає обґрунтованим, що встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Доводи про поважність причин пропуску строку звернення до суду з позовом з тих підстав, що ОСОБА_3 перебував у стресовому стані, відхилені Верховним Судом, оскільки заявник у касаційній скарзі зазначив про те, що він одразу після порушення його прав невідкладно звернувся до органів прокуратури та Національної поліції України з приводу вирішення питання законності та обґрунтованості його звільнення. Зважаючи на доводи заявника, враховуючи, що ним визнано факт вжиття заходів щодо оскарження наказу про звільнення, Суд встановив, що він, ОСОБА_3, обрав інший порядок захисту порушених прав, звернувшись до правоохоронних органів та прокуратури, що свідчить про помилку у праві, оскільки цивільні спори про поновлення на роботі підлягають розгляду та вирішенню судом.

Такі звернення не могли бути перешкодою у одночасному зверненні до суду з позовом про поновлення на роботі, іншого заявником під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не доведено.

Помилка заявника в обранні неналежного порядку захисту його трудових прав не може слугувати достатньою причиною на обґрунтування поважності причин пропуску строків звернення до суду за їх захистом.

У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

При вирішенні питання про поновлення строку суд дає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв'язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого спеціальним законом строку звернення до суду із позовом до дати подання такого позову.

Підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця щодо звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.

Звернення до правоохоронних органів не є поважною причиною пропуску строку подання позову про поновлення на роботі, оскільки не є такою, що не залежить від волі особи, яка подає позов.

Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Поважними причинами пропущення строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює сукупність обставин на свій розсуд.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, які беруть участь у справі. Поновлення строку на оскарження рішення роботодавця про звільнення без доведеності поважності причин не забезпечило б рівноваги між інтересами сторін та правової визначеності у цивільних відносинах, які є складовими принципу верховенства права, проголошеного статтею 8 Конституції України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши, що відповідачем при звільненні позивача допущено порушення норм трудового права, проте останній, отримавши 28 січня 2016 року наказ про звільнення, з відповідним позовом до суду звернувся лише 21 березня 2016 року, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що ОСОБА_3 пропустив встановлений трудовим законодавством місячний строк для звернення до суду за захистом своїх прав, не навів достатніх та обґрунтованих підстав об'єктивної неможливості звернення до суду з позовом у передбачений статтею 233 КЗпП України строк.

Аргументи касаційної скарги Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Наведене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Вирішення питання про поновлення виконання (дії) оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року зупинено виконання рішення Апеляційного суду Львівської області від 29 травня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

Зробивши висновок про залишення без змін рішення апеляційного суду, Верховний Суд, керуючись частиною третьою статті 436 ЦПК України, поновлює його виконання.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 29 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик