Постанова

Іменем України

11 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 591/3176/17

провадження № 61-47158св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сумського районного суду Сумської області від 20 червня 2018 року у складі судді Черних О. М. та постанову апеляційного суду Сумської області від 16 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Левченко Т. А., Кононенко О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2 з позовом про визнання недійсним договору про надання правової допомоги.

Первісний позов мотивований тим, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_1 уклала договір про надання правової допомоги з ОСОБА_2. У пункті 2.6 додатку № 1 до договору зазначено, що в разі односторонньої відмови позивача від договору, ОСОБА_3 зобов'язана буде сплатити ОСОБА_2 додаткову винагороду, а фактично неустойку у розмірі 10 000 доларів США. На її прохання виключити цей пункт з договору ОСОБА_2 та її знайомий ОСОБА_4, який був присутній при укладенні договору, запевнили, щоб вона не хвилювалась, оскільки цей пункт носить лише формальний характер, ніяких додаткових платежів вона платити не буде, у зв'язку з чим позивач фактично під їх примусом підписала договір. Протягом вересня 2016 року - березня 2017 року відповідач у рамках виконання договору підготував до Зарічного районного суду м. Суми позовну заяву про встановлення факту проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_5 та прийняв участь у її розгляді судами першої та апеляційної інстанції.

Також він підготував та подав до Оболонського районного суду м. Києва позовну заяву про визнання недійсним договорів, пов'язаних з відчуженням колишнім цивільним чоловіком ОСОБА_5 автомобіля марки "Хаммер", який був предметом спільної сумісної власності. За всі ці роботи позивач сплатила ОСОБА_2 близько 2
000 доларів США.

Враховуючи, що ОСОБА_3 була незадоволена якістю та методами роботи відповідача як адвоката, вона вирішила відмовитися від послуг ОСОБА_2. Коли в травні 2017 року вона повідомила ОСОБА_2 про це, відповідач став вимагати, щоб ОСОБА_1 сплатила йому неустойку у розмірі 10 000 доларів США. В разі відмови зробити це добровільно, він буде звертатися до третейського суду для примусового стягнення з позивача вищевказаної суми. Відповідач надіслав позивачу вимогу від 25 травня 2017 року про розірвання договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року та сплату йому грошових коштів у сумі еквівалентній 10 000 доларів США, а саме 262 661,18 грн. З урахуванням його боргу перед позивачем за оплачену, але не виконану правову допомогу у розмірі 13 133,06 грн, борг перед адвокатом згідно акту про надання юридичних послуг нібито склав 249 528,12 грн.

Позивач вважала, що оспорюваний пункт договору суперечить нормам Цивільного кодексу України, нормам Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільств,

З урахуванням змінених позовних вимог ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним з моменту його підписання пункт 2.6 додатку № 1 до договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом ОСОБА_2;

стягнути з відповідача понесені судові витрати.

У січні 2018 року ОСОБА_2 подав до ОСОБА_1 зустрічний позов про стягнення грошових коштів.

Зустрічний позов мотивований тим, що 05 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та адвокатом ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги.

Сторонами в підпункті 2.6 пункту 2 додатку № 1 до договору визначено умови одностороннього розірвання договору з ініціативи клієнта, а саме, обов'язок сплати визначеної суми грошових коштів. У травні 2017 року ОСОБА_1 повідомила про свою відмову від послуг адвоката ОСОБА_2, яку він вважає спробою ухилитися від виконання визначеного договором обов'язку зі сплати гонорару. Оскільки договором не врегульовано строк виконання зобов'язання зі сплати додаткової винагороди за односторонню відмову клієнта від договору, 25 травня 2017 року ОСОБА_2 направив відповідачу за зустрічним позовом письмову вимогу про розірвання договору та сплату коштів, до якої був доданий акт наданих послуг та рахунок.

ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1:

271 810,33 грн, з яких 267 133,66 грн - заборгованість за договором, 4 676,67
грн - 3 % річних;

2 718,10 грн судового збору.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 20 червня 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Сумської області від 16 жовтня 2018 року, позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним пункту 2.6 додатку № 1 до договору про надання правової допомоги задоволено.

Визнано недійсним пункт 2.6 додатку № 1 від 05 вересня 2016 року договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів відмовлено за необґрунтованістю.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 704,80 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що адвокат ОСОБА_2 виконував свої обов'язки і ОСОБА_1 сплачувала йому кошти за виконану роботу, про що в цілому не заперечували як представники позивача за первісним позовом, так і відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 25 травня 2017 року ОСОБА_2 надіслав вимогу ОСОБА_1 про розірвання договору та сплату коштів разом з додатковою угодою № 4 від 23 травня 2017 року, актом про надання послуг від 25 травня 2017 року та рахунком.

Як вбачається з вимоги, ОСОБА_2 вимагає сплатити на його користь суму штрафних санкцій за дострокове розірвання договору, посилаючись на пункт 2.6 додатку № 1 договору від 05 вересня 2016 року. Відповідно до пункту 2.6. додатку № 1 до договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року визначена додаткова винагорода в розмірі 30 (тридцяти) відсотків від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь - який законний спосіб (примирення, відмова від претензій, одностороння відмова від договору за ініціативи клієнта тощо). При цьому мінімальний розмір додаткової винагороди визначається у розмірі еквівалентному 10 000 доларів США.

Впункті 2.6 додатку № 1 до договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року адвокат ОСОБА_2 не зазначає, за яку виконану ним роботу або за які понесені ним витрати клієнт - ОСОБА_1 повинна сплатити вказану суму. Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" взагалі не передбачено такого виду гонорару адвокату, як додаткова винагорода або накладення штрафних санкцій, отже в цій частині договір суперечать статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", статті 33 Правил адвокатської етики, а тому необхідно задоволення первісного позову про визнання пункту 2.6 додатку № 1 до договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року недійсним.

Суд першої інстанції вказав, що зустрічна позовна вимога в частині стягнення грошових коштів з ОСОБА_1 як додаткову винагороду витікає з пункту 2.6 додатку № 1 до договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року, то відповідно до статті 216 ЦК України, ОСОБА_1 не зобов'язана виконувати передбачені даним пунктом умови, оскільки вони визнані недійсними, а тому зустрічний позов не підлягає задоволенню.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 у своїй письмовій вимозі до ОСОБА_1 від 25 травня 2017 року вимагає сплатити на його користь суму штрафних санкцій за дострокове розірвання договору, посилаючись на пункт 2.6 додатку № 1 до договору від 5 вересня 2016 року. Про будь-які інші підстави сплати позивачем на його користь грошових коштів у сумі 249 528,12 грн він у цій вимозі не зазначає і не пов'язує необхідність їх сплати із можливим отриманням ОСОБА_1 майна подружжя. Пункт 2.6 додатку № 1 до договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року суперечить статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" та Правилам адвокатської етики і фактично є штрафною санкцією за односторонню відмову клієнта від договору.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами апеляційної скарги щодо відсутності у рішенні суду посилання на норми ЦК України на підставі яких суд визнав недійсним пункт 2.6 додаткової угоди до договору. В той же час, як вбачається з мотивувальної частини рішення судом було визнано недійсним даний пункт договору з підстав невідповідності його вимогам Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" та Правилам адвокатської етики, що свідчить про недодержання відповідачем вимог, передбачених частини 1 1 статті 203 ЦК України, а отже і визнання його недійсним відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Сумського районного суду Сумської області від 20 червня 2018 року та постанову апеляційного суду Сумської області від 16 жовтня 2018 року, прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні первісного позову, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти в сумі 271 810,33 грн та 14
692,25 грн судових витрат.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції фактично позбавив ОСОБА_2 права на оплату праці, яке гарантовано Конституцією України та на яку він розраховував під час укладення договору. Зі змісту рішення суду не зрозуміло на підставі якої саме норми ЦК України суд визнав недійсним пункт 2.6 додаткової угоди до договору, в рішенні суду не вказано і відповідних мотивів недійсності пункту 2.6 додаткової угоди, тобто рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам частин 1 -2 статті 263, пункту 4 частини 1 статті 264, пункту 5 частини 4 статті 265 ЦПК України. Судом неправильно застосовано статті 626, 627, 638 ЦК України. Судом безпідставно до спірних відносин застосовано статті 33,34 Правил адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 01 жовтня 1999 року, які втратили чинність. Судом неправильно застосовано до спірних відносин статті 1, 27, 29, 30 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Правила адвокатської етики від 17 листопада 2012 року щодо можливості визначення в договорі про надання правової допомоги додаткової винагороди гонорару адвокату у фіксованій сумі, а також обов'язок клієнта провести повний розрахунок у випадку розірвання договору. З урахуванням вимог частини 2 статті 903 ЦК України навіть при односторонньому розірванні договору з ініціативи ОСОБА_1, вона має виплатити обумовлену плату в повному обсязі. Рішення апеляційного суду є немотивованим, суперечить нормам статті 43 Конституції України, частини 2 статті 903 ЦК України, статей 29, 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", пункту 28 Правил адвокатської етики.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу № 591/3176/17 з суду першої інстанції.

У грудні 2018 року матеріали цивільної справи № 591/3176/17 надійшли до Верховного Суду.

15 квітня 2020 року справа передана суді-доповідачу Дундар І. О.

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи касаційної скарги з таких мотивів.

Суди встановили, що між адвокатом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 05 вересня 2016 року укладено договір про надання правової допомоги, за умовами якого адвокат зобов'язався надавати клієнту правову допомогу з представництва її інтересів та захисту прав в усіх органах, установах, підприємствах, організаціях незалежно від їх форм власності та підпорядкування, перед фізичними особами, а також в судах усіх інстанцій з правами, наЗакону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX позивачу, відповідачу, третій особі, в тому числі з правом пред'явлення позову, повної чи часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмету позову, укладення мирової угоди, оскарження рішення суду, отримання виконавчого листа та пред'явлення його до виконання, без права одержання присудженого майна або грошей.

Сторони договору також узгодили, що розмір гонорару адвоката визначається додатковою угодою.

05 вересня 2016 року сторони підписали додаток № 1 до вказаного вище договору, в якому узгодили розмір гонорару адвоката, а 17 березня 2017 року підписали додаток № 2, в якому передбачено гонорар адвокату за представництво інтересів клієнта в судах першої та апеляційної інстанцій.

У пункті 2.6 додатку № 1 передбачена додаткова винагорода адвокату в розмірі 30% від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь-який законний спосіб (примирення, відмова від претензій, одностороння відмова від договору за ініціативи клієнта тощо). При цьому, мінімальний розмір додаткової винагороди визначається у розмірі, еквівалентному 10 000 доларів США.

Сторонами визнано, що адвокат ОСОБА_2 виконував свої обов'язки і ОСОБА_1 сплатила гонорар у сумі 47 279,01 грн.

25 травня 2017 року ОСОБА_2 надіслав вимогу ОСОБА_1 про розірвання договору та сплату коштів разом з додатковою угодою № 4 про розірвання договору від 23 травня 2017 року і актом про надання юридичних послуг від 25 травня 2017 року, в якому, зокрема, зазначено, що сума нарахованих клієнту штрафних санкцій за дострокове розірвання договору згідно з пунктом 2.6 додатку № 1 становить 262
661,18 грн, а без урахування 13 133,06 грн, які адвокат повинен повернути клієнту у зв'язку з достроковим розірванням договору, загальний борг клієнта перед адвокатом становить 249 528,12 грн, які мають бути сплачені протягом семи днів з моменту отримання вимоги.

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм, викладених у постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню".

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що "недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2020 року в справі № 281/129/17 (провадження № 61-14661св19) зроблено висновок по застосуванню частини 1 статті 203 ЦК України та вказано, що "під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах".

У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що "саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту".

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) вказано, що відповідно до частини 1 статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах 3 та 4 статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року в справі № 500/6738/16-ц (провадження № 61-41707св18) вказано, що "перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з'ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 559/1605/18 (провадження № 61-913св20) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України та вказано, що "свобода договору має декілька складових.

Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження.

Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини 3 статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:

наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини 5 статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);

якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов'язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини 1 статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);

якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини 3 статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами.

Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов'язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту".

Згідно статті 546 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина 1 статті 549 ЦК України).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди (частина 1 статті 611 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що по своїй суті неустойка - це конструкція, яка є видом забезпечення виконання зобов'язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). У статті 549 та в § 2 глави 49 ЦК України регулювання неустойки відбувається тільки з позицій забезпечення виконання зобов'язання. Неустойка (штраф чи пеня) може бути передбачена для забезпечення виконання зобов'язання. При цьому навіть визначення неустойки дозволяє констатувати, що законодавець пов'язує її стягнення саме з порушенням зобов'язання. Це підтверджується застосуванням таких понять та словосполучень, як "забезпечення зобов'язання ", "порушення зобов'язання". Тому недопустимим є встановлення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну відмову від виконання зобов'язання або односторонню відмову від договору".

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

У справі, що переглядається:

у оспорюваному пункті 2.6 фактично передбачено штраф за односторонню відмову від договору; оспорюваний пункт 2.6 суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не допускається за правомірну відмову від виконання зобов'язання або односторонню відмову від договору. Тобто обов'язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту;

тому суди зробили правильний висновок про задоволення первісного позову в частині визнання недійсним оспорюваного 2.6 в частині передбачення штрафу за односторонню відмову від договору, але з інших мотивів. Як наслідок рішення судів в цій частині слід змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.

Натомість, з урахуванням встановлених обставин, відсутні підстави вважати недійсним оспорюваний пункт 2.6. в іншій частині (умови стягнення винагороди у розмірі 30 % від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь-який законний спосіб (примирення, відмова від претензій). Тому в цій частині судові рішення слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові в цій частині;

в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суди обґрунтовано вважали, що вимога про стягнення грошових коштів на підставі пункту 2.6 додатку № 1 до договору про надання правової допомоги саме за односторонню відмову від договору, а тому, оскільки така умова визнана недійсною, ОСОБА_1 не зобов'язана її виконувати і зустрічний позов не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині визнання недійсним пункту 2.6 Додатку № 1 до договору про надання правової допомоги щодо додаткової винагороди адвокату в розмірі 30% від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь-який законний спосіб (примирення, відмова від претензій) скасувати, в задоволенні даних позовних вимог - відмовити, в частині "односторонньої відмови від договору за ініціативою клієнта" - змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови; в іншій частині судові рішення залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Позовна заява ОСОБА_1 містить вимогу немайнового характеру, а тому судовий збір при поданні позову до суду першої інстанції складав 640,00 грн.

При поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції щодо задоволення первісного позову ОСОБА_2 сплатив 960,00 грн (640,00 грн х 150%), а при поданні касаційної скарги сплатив 1 280,00грн (640,00 грн х 200%).

Оскільки касаційна скарга задоволена частково, судові рішення скасовані в частині, на користь ОСОБА_2 належить стягнути судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарги у розмірі 1 120,00грн (480,00 грн + 640,00
грн).

Згідно частини 6 статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 3 статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

Оскільки ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору на підставі статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів", то судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарги необхідно компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статями 400, 410, 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 141,409,416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 20 червня 2018 року та постанову апеляційного суду Сумської області від 16 жовтня 2018 року в частині визнання недійсним пункту 2.6 додатку № 1 від 05 вересня 2016 року договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині додаткової винагороди адвокату в розмірі 30% від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь-який законний спосіб (примирення, відмова від претензій) скасувати.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійснимпункту 2.6 додатку № 1 від 05 вересня 2016 року договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині додаткової винагороди адвокату в розмірі 30% від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь-який законний спосіб (примирення, відмова від претензій) відмовити.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 20 червня 2018 року та постанову апеляційного суду Сумської області від 16 жовтня 2018 року в частині визнання недійсним частини пункту 2.6 додатку № 1 від 05 вересня 2016 року договору про надання правової допомоги від 05 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині односторонньої відмови від договору за ініціативою клієнта змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Сумського районного суду Сумської області від 20 червня 2018 року та постанову апеляційного суду Сумської області від 16 жовтня 2018 рокузалишити без змін.

Компенсувати ОСОБА_2 понесені у зв'язку з переглядом справ у суді апеляційної та касаційної інстанцій судові витрати у розмірі 1 120,00 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Сумського районного суду Сумської області від 20 червня 2018 року та постанова апеляційного суду Сумської області від 16 жовтня 2018 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

С. О. Карпенко

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук