Постанова

Іменем України

30 жовтня 2019 року

м. Київ

справа №489/5738/15-ц

провадження №61-27516св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю. (суддя - доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 21 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., Ямкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила здійснити поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за нею права власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1.

В обґрунтування позову зазначала, що з 24 липня 1986 року по 21 січня 2003 року перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. 07 червня 1990 року ними було придбано за спільні кошти житловий будинок АДРЕСА_1, проте право власності на вказаний будинок було оформлено за відповідачем.

29 серпня 1997 року рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради відповідачу передано у приватну власність земельну ділянку площею 1000 кв. м на АДРЕСА_1 для обслуговування зазначеного житлового будинку, а 06 листопада 1997 року видано державний акт на право приватної власності на землю. 23 квітня 1998 року рішенням Ленінської районної ради місті Миколаєва відповідачу надано дозвіл на проектування та будівництво нового житлового будинку за вищевказаною адресою.

У період з 1998 року по 2001 рік, тобто під час перебування у зареєстрованому шлюбі, вони з відповідачем провели частковий демонтаж старого будинку та збудували новий будинок, проте через неотримання дозволу на виконання будівельних робіт новозбудований будинок вважався самочинним.

27 квітня 2009 року рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва, яке набрало законної сили, визнано право власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 1000 кв. м на АДРЕСА_1 за нею та відповідачем ОСОБА_2, а рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2013 року - визнано їх спільною сумісною власністю будівельні матеріали та конструкції, використані для спорудження двоповерхового житлового будинку, гаражу та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, на загальну суму 235 171,81 грн.

На підставі поданої відповідачем 25 червня 2015 року декларації про готовність до експлуатації спірного житлового будинку, вказаний будинок було введено до експлуатації.

Посилаючись на те, що їй не вдалося досягти домовленості з відповідачем щодо поділу спільного сумісного майна, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Справа судами переглядалася неодноразово.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 лютого 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що майно подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розподілено рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2013 року та визнано право власності на Ѕ частину будівельних матеріалів та конструкцій, використаних при будівництві спірного житлового будинку станом на час готовності об'єкта у розмірі 78,08 %, за кожним, чим повністю відновлено її порушені права. Право власності на новостворений житловий будинок відповідач набув після розірвання шлюбу, відтак вказане нерухоме майно не може вважатися спільною сумісною власністю подружжя.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15 березня 2016 року рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 лютого 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Проведено поділ спільного майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 39/100 частин житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого на АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 61/100 частин житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого на АДРЕСА_1.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд виходив з того, що з урахуванням встановленого в судовому порядку факту побудови незавершеного будівництвом житлового будинку за спільні кошти сторін під час проживання однією сім'єю, того, що використані будівельні матеріали є їх спільною сумісною власністю, прийнятий в експлуатацію спірний житловий будинок також є спільною сумісною власністю сторін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 березня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що апеляційний суд при поділі майна подружжя не дав оцінки тому, чи не визначено рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 06 грудня 2011 року та рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2013 року все спільне майно сторін, що існувало на час припинення шлюбу та на момент припинення ведення спільного господарства.

Також апеляційний суд не дослідив, чи є спірний житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя з урахуванням того, що позивач участі в його будівництві не приймала, а збудовано та введено в експлуатацію вказаний будинок ОСОБА_2 через 12 років після розірвання шлюбу з ОСОБА_1.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 21 грудня 2016 року рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Проведено поділ спільного майна ОСОБА_1 до ОСОБА_2 шляхом визнання за ОСОБА_1, ОСОБА_2 права власності відповідно на 39/100 і 61/100 частин житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого на АДРЕСА_1.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд виходив з того, що після розірвання шлюбу позивач не брала участі у добудові спірного будинку та оформленні на нього правовстановлюючих документів, однак вказаний факт має юридичне значення для збільшення частки відповідача у цьому майні. З урахуванням того, що будинок добудував ОСОБА_2 після припинення спільного проживання з позивачем за власні кошти, а на час розірвання шлюбу готовність житлового будинку разом з господарськими спорудами становила 78,08 %, саме така частина цього закінченого будівництвом об'єкту є спільним майном подружжя, а тому з урахуванням принципу рівності часток подружжя при поділі майна частка позивача у спірному будинку становить 39/100, а частка відповідача - 61/100.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У травні 2017 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 21 грудня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 лютого 2016 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд вже розглядав спір про поділ житлового будинку на АДРЕСА_1 як об'єкта незавершеного будівництва та ухвалив рішення про поділ будівельних матеріалів, конструкцій та виробів, використаних при будівництві спірного будинку. Таким чином, Апеляційний суд Миколаївської області ухвалив рішення у справі за позовом з тих же підстав та про той самий предмет.

Апеляційний суд не врахував, що він власними коштами через 12 років після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 добудував спірний будинок, тому на момент припинення шлюбних відносин між сторонами він як окремий об'єкт не існував.

ОСОБА_1 як власник будівельних матеріалів не була позбавлена можливості добудувати належну їй частину будинку.

Преюдиційними рішеннями Апеляційного суду Миколаївської області від 06 грудня 2011 року та Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2013 року встановлено, що на момент припинення шлюбних відносин між сторонами у справі вони мали у спільній сумісній власності будівельні матеріали, конструкції та вироби, використані для будівництва спірного житлового будинку та вони не набули право власності на вказаний будинок.

Звертаючись до суду втретє для визнання спільною сумісною власністю одного і того ж майна, ОСОБА_1 порушила принцип правової визначеності.

Статті 22,28 КпШС, статті 60, 63, 70 СК України поширюють свою дію на правовідносини щодо поділу майна, яке набуте подружжям за час шлюбу, а не після його припинення, тому апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та помилково скасував рішення суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали з Ленінського районного суду м. Миколаєва та зупинено виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 21 грудня 2016 року до закінчення касаційного провадження.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

18 травня 2018 року справу № 489/5738/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина 2 статті 389 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 липня 1986 року по 21 січня 2003 року.

07 червня 1990 року сторони за спільні кошти придбали житловий будинок АДРЕСА_1, право власності на який за договором купівлі-продажу оформлено на ОСОБА_2.

Рішенням Миколаївської міської ради від 29 серпня 1997 року ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 1 000 кв. м для обслуговування указаного будинку.

Рішенням виконкому Ленінської районної ради м. Миколаєва №60 від 23 квітня 1998 року ОСОБА_2 надано дозвіл на проектування та будівництво нового житлового будинку на АДРЕСА_1.

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі сторони здійснили самочинне будівництво двоповерхового житлового будинку, гаражу, вбиральні, вольєру на АДРЕСА_1. Ступінь готовності цього будівництва на час розірвання шлюбу склала 78,08%.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 квітня 2009 року земельну ділянку, на якій знаходиться спірний житловий будинок, визнано спільною сумісною власністю подружжя і за кожною зі сторін визнано право власності на 1/2 її частину.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 06 грудня 2011 року у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та про його поділ відмовлено, оскільки будинок не прийнято в експлуатацію та не здійснено державну реєстрацію права власності на нього.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 23 грудня 2013 року, за сторонами визнано право спільної сумісної власності на будівельні матеріали та конструкції, використані для спорудження двоповерхового житлового будинку, гаражу, вольєру, замощення, огорожі на АДРЕСА_1.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 не брала участь у добудові спірного будинку та оформленні на нього правовстановлюючих документів.

03 липня 2015 року Управлінням ДАБІ у Миколаївській області зареєстровано Декларацію про готовність до експлуатації будинку АДРЕСА_1 на підставі поданих ОСОБА_2 документів.

31 серпня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 321 ЦК України закріплений конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зістаттею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до пункту 1 розділу VII "Прикінцевих положень" СК України, зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.

Частиною першою статті 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Аналогічні положення закріплені у статті 60 СК України, згідно з якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що будинок АДРЕСА_1 придбаний ОСОБА_2 в період перебування у шлюбі та в подальшому на місці цього будинку було здійснено будівництво нового житлового будинку, ступінь готовності якого на час розірвання шлюбу становив 78,08 %, тому спірний будинок є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (статті 3,4 КпШС України, стаття 63 СК України).

Відповідно до статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина 2 статті 372 ЦК України).

Суд апеляційної інстанції встановивши, що на момент розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 готовність спірного житлового будинку становила 78,08 %, дійшов обґрунтованого висновку про те, що саме така частина цього закінченого будівництвом об'єкту є спільним майном подружжя, й з урахуванням принципу рівності часток подружжя при поділі майна визначив, що частка позивача у спірному нерухомому майні становить 39 %, а частка відповідача - 61 %.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що спір про поділ спірного житлового будинку як об'єкта незавершеного будівництва вже розглянуто в судовому порядку та ухвалене рішення про поділ будівельних матеріалів, конструкцій та виробів, використаних при будівництві спірного будинку, відтак суд повторно ухвалив рішення у справі за позовом з тих же підстав та про той самий предмет і порушив принцип правової визначеності, враховуючи наступне.

Відповідно до частини 2 статті 205 ЦПК України 2004 року у випадку, якщо набрало законної сили рішення суду, постановлене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі.

Для застосування вказаної підстави для закриття провадження у справі необхідна наявність водночас трьох складових, а саме тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовної якої він просить ухвалити судове рішення.

Звертаючись з цим позовом до суду, ОСОБА_1 просила здійснити поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за нею права власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1.

Водночас рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 23 грудня 2013 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності на будівельні матеріали за сторонами визнано право спільної сумісної власності на будівельні матеріали та конструкції, використані для спорудження двоповерхового житлового будинку, гаражу, вольєру, замощення, огорожі на АДРЕСА_1 на загальну суму 235 171,81 грн.

Отже, предмет спору у справі, що переглядається, та у справі № 2/489/148/13, не є тотожним.

Окрім того, зазначеним рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2013 року не визнано право власності ОСОБА_1 на частку у будівельних матеріалах, конструкціях та виробах, не присуджено грошову компенсацію за будівельні матеріали.

Таким чином, суд при визнанні спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 будівельних матеріалів, конструкцій та виробів, використаних в процесі будівництва спірного будинку, не вирішував питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 21 грудня 2016 року в оскарженій частині залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 21 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов