Головна Сервіси для юристів ... База рішень" Протокол " Ухвала КЦС ВП від 23.10.2019 року у справі №761/943/18 Ухвала КЦС ВП від 23.10.2019 року у справі №761/94...
print
Друк
search Пошук
comment
КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Державний герб України

Постанова

Іменем України

19 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 761/943/18

провадження № 61-18378св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського,

третя особа - виконуючий обов`язки ректора Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Казарін Володимир Павлович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року у складі судді Фролової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Сержанюка А. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, третя особа - виконуючий обов`язки ректора Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Казарін В. П., в якому, з урахуванням уточнень, просив визнати незаконним та скасувати наказ від 24 листопада 2017 року № 798-к «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити його на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського з 04 серпня 2017 року; стягнути з відповідача на свою користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 09 серпня 2017 року по 14 березня 2019 року у розмірі 261 127,98 грн; стягнути відшкодування моральної шкоди у розмірі 120 000,00 грн та судовий збір у розмірі 1 800,09 грн; зобов`язати відповідача внести запис до трудової книжки позивача про нагородження Почесною грамотою Верховної Ради України від 16 листопада 2017 року.

Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 працював на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. 04 серпня 2017 року відповідачем видано наказ про звільнення його з роботи на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку з тим, що позивач був відсутній на роботі без поважних причин, копію наказу позивач отримав 09 серпня 2017 року. Разом із тим, із 17 липня по 08 серпня 2017 року позивач перебував на лікарняному, тобто звільнення відбулось під час його тимчасової непрацездатності, у зв`язку із чим позивач оскаржив наказ про звільнення до суду. Під час судового засідання представник відповідача повідомив позивачу, що у відділі кадрів він може ознайомитися з наказом від 24 листопада 2017 року про скасування наказу від 04 серпня 2017 року № 563-к. 27 листопада 2017 року позивач ОСОБА_1 прибув у відділ кадрів, де йому було видано для ознайомлення наказ від 24 листопада 2017 року про скасування наказу від 04 серпня 2017 року № 563-к «Про звільнення ОСОБА_1 ». При цьому позивача не було допущено до фактичного виконання попередніх обов`язків та не було надано робоче місце. У відділі кадрів пояснили такі дії тим, що позивача звільнено повторно, однак наказ про повторне звільнення йому не надали і до виконання попередніх обов`язків не допустили. 27 листопада 2017 року позивачем було підготовлено заяву про допуск до роботи та відправлено цінним листом з описом на ім`я Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Своє звільнення ОСОБА_1 вважав незаконним, оскільки при проведенні звільнення була порушена процедура, передбачена статтями 42, 43, 49-2 КЗпП України, зокрема, про скорочення посади, яку обіймав позивач, його не було повідомлено за два місяці, що передували звільненню. Оскільки звільнення ОСОБА_1 було проведено з порушенням встановленого законом порядку, він підлягає поновленню на роботі з виплатою йому на підставі статті 235 КЗпП України середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Крім того, ОСОБА_1 у позові посилався на те, що порушення його прав з боку відповідача викликало у нього сильні душевні хвилювання: він тривалий час пропрацював в університеті без будь-яких зауважень, втратив роботу і в теперішній час знайти нову практично неможливо, повторне звільнення відбулося з грубим порушенням норм трудового законодавства, з 24 листопада 2017 року позивач не отримує заробітну плату і не може працевлаштуватись, що завдає йому моральної шкоди, яку він оцінив у 120 000,00 грн, які також просив стягнути з відповідача на свою користь.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 29 листопада 2018 року об`єднано в одне провадження справу № 761/30549/17 за позовом ОСОБА_1 до Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського про визнання наказу від 04 серпня 2017 року № 563-к незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та справу № 761/943/18 (провадження № 2/761/3794/2018) за позовом ОСОБА_1 до Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, третя особа - виконуючий обов`язки ректора Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Казарін В. П., про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з присвоєнням об`єднаній справі № 761/943/18.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ від 24 листопада 2017 року № 798-к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського з 04 серпня 2017 року. Стягнуто з Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 261 127,98 грн. Стягнуто з Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн та судові витрати, що складаються із судового збору, у розмірі 1 800,09 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача ОСОБА_1 із займаної посади проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського проведено з порушенням вимог частин першої та другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України.

Постановою Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року апеляційну Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції ухвалив це рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції щодо наслідків вирішення спору не спростовують.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У жовтні 2019 року Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, в якій скаржник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення в частині задоволення позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Також у касаційній скарзі заявник виклав клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що звільнення позивача було проведено з дотриманням встановленого законом порядку, та не надали належної оцінки доказам, які підтверджують ці обставини;

- висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що викладені в оскаржуваних судових рішеннях, протирічать висновкам Верховного Суду викладеним у постановах від 04 квітня 2018 року в справі № 176/2597/15-ц, від 18 вересня 2019 року в справі № 676/2241/16-ц, від 18 січня 2017 року в справі № 6-29цс16, від 09 серпня 2017 року в справі № 6-1264цс17, а також пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»;

- суди не врахували, що період з 07 березня 2018 року по 29 березня 2019 року позивач працював в Одеському національному політехнічному університеті на посаді професора і отримував відповідну заробітну плату;

- суд апеляційної інстанції у свої постанові не навів жодних мотивів прийняття або відхилення аргументів заявника, викладених в апеляційній скарзі, обмежившись лише посиланням на загальні правила щодо законності та обґрунтованості судового рішення, меж перевірки рішення суду першої інстанції;

- позовна вимога про відшкодування моральної шкоди у первісному позові до відповідача позивачем пред`явлена не була, тому вона не підлягала розгляду і задоволенню судом у процесі розгляду цієї справи;

- загальна сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, яка може бути стягнута з відповідача на користь позивача, у випадку визнання судом його звільнення незаконним, не може перевищувати 191 387,89 грн з огляду на те, що 66 629,99 грн вже перераховано на рахунок позивача в добровільному порядку;

- задовольняючи вимоги позивача про стягнення з відповідача судових витрат, що складаються із судового збору у розмірі 1 800,00 грн, суди першої та апеляційної інстанцій порушили вимоги статті 141 ЦПК України, відповідно до якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав відзив на касаційну скаргу Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. У разі надання відповідачем розрахунків ОСОБА_1 просить внести зміни в оскаржувані судові рішення в частині щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу починаючи з 09 серпня 2017 року. Крім того, просить розглянути справу за його участю.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, витребувано матеріали справи № 761/943/18 з суду першої інстанції, зупинено виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного провадження, за виключенням поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один місяць, надано учасникам справи строк для подання відзиву.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за його участю. Справу № 761/943/18 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського підлягає задоволенню частково із таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді проректора з науково - педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського.

04 серпня 2017 року наказом в. о. ректора Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Казаріна В. П. його звільнено з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Копію наказу від 04 серпня 2017 року № 563-к «Про звільнення ОСОБА_1 » отримано позивачем 09 серпня 2017 року.

Оскільки вищевказане звільнення було проведено відповідачем під час перебування позивача на лікарняному, в подальшому наказом в. о. ректора Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Казаріна В. П. від 24 листопада 2017 року № 797-к було скасовано наказ від 04 серпня 2017 року № 563-к. Передбачено виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі частини другої статті 235 КЗпП України.

27 листопада 2017 року позивач у відділі кадрів Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського ознайомився з наказом від 24 листопада 2017 року.

Також судами встановлено, що 24 листопада 2017 року ОСОБА_1 , проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків, звільнено з роботи з 31 серпня 2017 року у зв`язку з скороченням штату працівників (пункт 1 статті 40 КЗпП України).

У матеріалах справи наявне персональне попередження, яким ОСОБА_1 повідомлено, що посада, яку він обіймає, підлягає скороченню на підставі рішення Вченої ради Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського від 09 червня 2017 року (протокол № 15) та наказу в. о. ректора Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Казаріна В. П. від 09 червня 2017 року № 113-ОД «Про оптимізацію організації структури Університету та скорочення штату працівників». Водночас до попередження долучено перелік вакантних посад в університеті на двох аркушах.

Указане попередження ОСОБА_1 не отримав. Одночасно в матеріалах справи наявний акт від 22 червня 2017 року про те, що ОСОБА_1 відмовився отримати та підписати персональне попередження.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Отже, до обов`язків роботодавця при звільненні працівника з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, відноситься письмове попередження його не пізніше ніж за два місяці про наступне звільнення та пропонування працівникові одночасно з попередженням про звільнення іншої роботи на підприємстві, в разі її наявності.

Судам же при розгляді даної категорії спорів необхідно встановлювати, чи дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці.

Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з положеннями частини першої статті 23 ЦК України та статті 237-1 КЗпП України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (пункт 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

За таких обставин, при вирішенні спору щодо відшкодування моральної шкоди суд обов`язково повинен з`ясувати наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості (пункт 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди»).

Висновки за результатами розгляду справи

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що звільнення позивача ОСОБА_1 із займаної посади проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського проведено з порушенням вимог частин першої та другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України, та дійшов обґрунтованого висновку про скасуванням наказу відповідача про звільнення позивача та поновлення останнього на роботі.

Суд правильно врахував, що в матеріалах справи наявний наказ відповідача від 09 червня 2017 року № 113-ОД «Про оптимізацію організаційної структури Університету та скорочення штату працівників», у пункті 1.4 якого зазначено про скорочення посади проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків, яку обіймав позивач ОСОБА_1 . Письмове попередження про скорочення посади позивач ОСОБА_1 не пізніше ніж за два місяці до дня звільнення не отримав, оскільки підпис останнього в даному попередженні відсутній. Також у матеріалах справи відсутній доказ отримання указаного повідомлення позивачем через засоби поштового зв`язку.

Суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що акт відмови від підписання персонального попередження не свідчить про те, що позивач був попереджений належним чином про скорочення його посади, та те, що йому було запропоновано іншу роботу на підприємстві, що також є обов`язком роботодавця, оскільки в період з 12 червня по 23 червня 2017 року позивач ОСОБА_1 знаходився на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності серії АДВ НОМЕР_1 .

Крім того, з огляду на незаконне звільнення позивача, суд, керуючись частиною другою статті 235 КЗпП України, дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Також, оскільки при повторному неправомірному звільненні позивача останньому завдано моральної шкоди, яка виразилась в емоційних та душевних стражданнях, погіршенні стану здоров`я, докладенні додаткових зусиль для організації життя, суд керуючись принципами розумності та справедливості, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах судових рішень, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх спростували. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Разом з тим Верховний Суд не може погодитись із висновками викладеними в оскаржуваних судових рішеннях, щодо дати поновлення позивача на роботі з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Поновлення працівника на роботі відбувається з дати звільнення працівника на підставі рішення суду, яким визнано таке звільнення незаконним.

Згідно з пунктом 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом від 29 липня 1993 року № 58, днем звільнення працівника вважається останній день його роботи.

Тобто день звільнення - це останній день, коли працівник перебуває у трудових відносинах з роботодавцем.

Як вбачається із матеріалів справи, наказом від 24 листопада 2017 року № 798-к ОСОБА_1 звільнено з посади проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків, з підстав визначених пунктом 1 статті 40 КЗпП України, з 31 серпня 2017 року.

Тобто останнім робочим днем позивача у Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського перед звільненням було саме 31 серпня 2017 року і саме з цієї дати він підлягає поновленню.

Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, на вказане уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про поновлення позивача на роботі з 04 серпня 2017 року, тобто з дати видачі наказу № 563-к в. о. ректора Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Казаріна В. П., який відповідачем було скасовано з власної ініціативи наказом від 24 листопада 2017 року.

Тому Верховний Суд дійшов висновку про необхідність зміни дати поновлення позивача на роботі з 04 серпня 2017 року на 31 серпня 2017 року.

Також, Верховний Суд не може погодитись із висновками викладеними в оскаржуваних судових рішеннях, щодо розміру стягнутої із відповідача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулуз таких підстав.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 Порядку).

Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають врахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу.

Визначаючи розмір середньої заробітної плати позивача за час вимушеного прогулу у цій справі, суд першої інстанції прийняв за основу розрахунок, наданий позивачем (а. с. 126-127), що проведений за такою формулою ((А ? B) + (C ? D)), де: А - кількість місяців перебування позивача у вимушеному прогулі; B - середньомісячний заробіток позивача; C - кількість днів перебування позивача у вимушеному прогулі; D - середньоденний заробіток позивача.

Однак такий розрахунок є неправильним, оскільки він не відповідає указаним нормам матеріального права.

Крім цього, суд першої інстанції не врахував, що відповідач добровільно нарахував повивачу 66 629,99 грн, про що свідчить розрахунковий лист за листопад 2017 року, а лише вказав про це у своєму рішенні.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи указане рішення суду першої інстанції в силу своїх повноважень на вказане уваги не звернув, недоліків змісту рішення суду першої інстанції не виправив.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, неправильно застосували норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку із чим неправильно вирішили спір у цій частині.

Верховний Суд, з метою захисту права позивача на своєчасний розгляд справи вважає за можливе самостійно обрахувати розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі наявних у матеріалах справи документів, які були оцінені судами на предмет належності та допустимості.

Під час розрахунку середньої заробітної плати позивача за час вимушеного прогулу, Верховний Суд виходить з того, що на день винесення рішення вимушений прогул позивача складав 385 робочих днів (з 31 серпня 2017 року до 14 березня 2019 року).

Із наявної у справі довідки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського від 18 травня 2018 року № 193 вбачається, що середньомісячний заробіток позивача складав 12 775,95 грн (25 551,90 грн /2 місяці), а середньоденний заробіток - 623,22 грн. Такий розрахунок сердньоденного заробітку сторонами не оспорюється, а тому приймається Верховним Судом як належний.

Отже, розмір середньої заробітної плати позивача за час вимушеного прогулу за період із 31 серпня 2017 року по 14 березня 2019 року, з врахуванням фактично виплачених відповідачем коштів - 66 629,99 грн, становить 173 309,71 грн ((623,22 грн ? 385 робочих днів) - 66 629,99 грн), а не 261 127,98 грн, як помилково вважали суди попередніх інстанцій.

Тому рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині розміру середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу підлягає зміні.

Крім того, Верховний Суд не може погодитись із оскаржуваними судовими рішеннями в частині розподілу судових витрат.

Як вбачається із матеріалів справи, у цьому позові з урахуванням уточнень, позивач заявив вимоги про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 09 серпня 2017 року по 14 березня 2019 року у розмірі 261 127,98 грн; відшкодування моральної шкоди у розмірі 120 000,00 грн; зобов`язання вчинити дії.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (в редакції на момент звернення позивача із позовом) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі, зокрема у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Пільг щодо сплати судового збору за позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та вчинення дій Закон України «Про судовий збір» не визначає.

Схожі правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

Таким чином при зверненні з указаним позовом позивач був звільнений від сплати судового збору лише в частині вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, а в іншій частині вимог судовий збір підлягав оплаті.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до підпункту першого пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до суду фізичною особою позовної заяви майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру (частина третя статті 6 Закону України «Про судовий збір»).

Таким чином, судовий збір, що підлягав сплаті позивачем при зверненні з цим позовом, становив 3 811,28 грн ((120 000,00 грн + 261 127,98 грн) ? 1 %).

Із наявної у справі квитанції від 14 березня 2018 року № 0.0.985736909.1 (а. с. 89) вбачається, що позивач сплатив судовий збір лише на суму 1 800,00 грн.

Інші докази сплати позивачем судового збору у матеріалах справи відсутні.

Відповідно до частин першої, шостої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, всупереч вимог указаних нормам матеріального права, стягнув із відповідача сплачений позивачем судовий збір у повному обсязі.

Також суд не вирішив питання щодо судових витрат у вигляді судового збору за позовні вимоги, які задоволені судом, але не були предметом оплати позивачем у силу закону.

Отже, оскаржувані рішення в частині розподілу судових витрат також підлягають зміні.

Змінюючи розподіл судових витрат у цій справі, Верховний Суд виходить із такого.

Оскільки, позивач на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору за позовні вимоги про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, тому з огляду на висновок суду про задоволення цих позовних вимог у повному обсязі, з відповідача на користь держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 280,00 грн (1 600,00 грн ? 0,4 ? 2).

Позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 261 127,98 грн, які підлягали оплаті судовим збором у розмірі 2 611,27 грн (261 127,98 грн ? 1 %), позивачем оплачені не були, тому з огляду на часткове задоволення судом цих позовних вимог (173 309,71 грн) з відповідача на користь держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України,підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 733,10 грн (173 309,71 ? 1 %). Судовий збір за іншу частину позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які не були задоволені судом (87 818,27 грн), підлягає стягненню з позивача на користь держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, у розмірі 878,17 грн.

Позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди в розмірі 120 000,00 грн, що оплачені судовим збором, задоволені судом на 8,3 % ((10 000 грн / 120 000,00 грн)? 100), тому з відповідача на користь позивача пропорційно задоволеним позовним вимогам підлягає стягненню судовий збір у розмірі 149,40 грн, сплачений позивачем. В іншій частині судові витрати у вигляді судового збору (1 650,60 грн), понесені позивачем за звернення до суду з указаними позовними вимогами про відшкодуванням моральної шкоди, залишаються за ним.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Викладене свідчить про те, що судами попередніх інстанцій встановлено всі обставини справи, проте неправильно застосовано норми матеріального права, яка підлягала застосуванню, а тому оскаржувані рішення підлягають зміні шляхом зменшення розміру середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнутої із відповідача на користь позивача, і нового розподілу судових витрат.

Щодо розподілу судових витрат за розгляд справи у суді касаційної інстанції

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги з позивача на користь відповідача підлягає стягненню частина судових витрат у вигляді судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, що становить 7 984,27 грн ((173 309,71 грн / 261 127,98 грн) ? 12 030,00 грн).

Керуючись статтями 141, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року змінити в частині дати поновлення ОСОБА_1 на посаді проректора з науково-педагогічної діяльності та міжнародних зв`язків Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, а саме з 04 серпня 2017 року на 31 серпня 2017 року.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року змінити, зменшивши розмір стягнутого із Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу із 261 127,98 грн до 173 309,71 грн.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року в частині розподілу судових витрат змінити.

Стягнути з Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі 149,40 грн.

Стягнути з Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського на рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі 3 013,10 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі 878,17 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського судовий збір за розгляд справи в суді касаційної інстанції в розмірі 7 984,27 грн.

У решті рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

logo

Юридичні застереження

Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.

Повний текст