Постанова

Іменем України

18 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 355/689/16-ц

провадження № 61-21310св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2,

третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Баришівської районної державної адміністрації Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2016 року у складі судді Єременка В. М. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 08 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Сержанюка А. С., Суханової Є. М.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Баришівської районної державної адміністрації Київської області, про виселення. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 13 лютого 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № K3V0GK15005454 (далі - Кредитний договір), за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 51 600 тис. доларів США на строк до 13 лютого 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 13 лютого 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 72,60 кв. м, житловою площею 22,70 кв. м. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 17 лютого 2014 року звернено стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк». Незважаючи на це рішення суду та письмову вимогу банку про виселення з іпотечного майна, відповідачі відмовляються її виконати. Враховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило виселити відповідачів з предмета іпотеки.

Заочним рішенням Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в матеріалах справи містяться дві копії письмової вимоги про добровільне звільнення відповідачами спірного житлового будинку. Однак даних про те, що вказані вимоги були отримані ОСОБА_1 або членом його сім'ї, як того вимагає частина третя статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), немає. Тому позов поданий передчасно.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08 грудня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

У січні 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 08 грудня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що чинним законодавством України не встановлено для іпотекодержателя обов'язку направлення будь-яких претензій іпотекодавцю перед зверненням до суду з позовними вимогами про виселення на стадії судового захисту. Судами попередніх інстанцій неправильно застосовано до спірних правовідносин частину другу статті 40 Закону України «Про іпотеку», частину третю статті 109 ЖК УРСР, оскільки вказані норми стосуються позасудового врегулювання спору про виселення. Вимоги закону про направлення мешканцям письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житлове приміщення не стосуються виселення мешканців на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. В матеріалах справи містяться докази направлення повідомлення про виселення відповідача. Суди попередніх інстанцій безпідставно послалися на Закон України «Про охорону дитинства», оскільки банк не давав згоди на вселення дітей у спірне житлове приміщення. На час укладення договору іпотеки малолітні діти не були зареєстровані у предметі іпотеки і не мали права користування ним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 18 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У травні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити, посилаючись на те, що відповідач є власником спірного житлового будинку, тому виселення його та членів його сім'ї, які мають рівні права на володіння і користування нерухомістю, є грубим порушенням норм міжнародного та національного законодавства, що захищають право власності. Виконання судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки повинно здійснюватися державною виконавчою службою, а проживання членів сім'ї власника будинку не перешкоджає вчиненню дій з виконання рішення суду. На відносини, що склалися між сторонами поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким введено заборону на примусове стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого майна.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

25 квітня 2018 року справу № 355/689/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.

Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 13 лютого 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 51 600 тис. доларів США для придбання житлового будинку на строк до 13 лютого 2027 року.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором 13 лютого 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 72,60 кв. м, житловою площею 22,70 кв. м, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Баришівського районного нотаріального округу Київської області Капишіною Н. М. 13 лютого 2007 року за реєстровим № 286, та земельну ділянку площею 0,12 га для будівництва і обслуговування житлового будинку і споруд, яка належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Баришівського районного нотаріального округу Київської області Капишіною Н. М. 13 лютого 2007 року за реєстровим № 287.

ОСОБА_1 не виконував належним чином своїх зобов'язань за Кредитним договором, у зв'язку з чим банк звернувся до Баришівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 25 листопада 2013 року позов задоволено. В рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 65 887,42 доларів США, що еквівалентно 526 440 грн 49 коп., звернено стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок загальною площею 72,60 кв. м, житловою площею 22,70 кв. м та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1, які належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ «КБ «Приватбанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «Приватбанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із спірного житлового будинку.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 17 лютого 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Баришівського районного суду Київської області від 25 листопада 2013 року в частині задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором у розмірі 53 971,85 доларів США, що еквівалентно 466 343 грн 77 коп., звернено стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок загальною площею 72,60 кв. м, житловою площею 22,70 кв. м та земельну ділянку площею 0,12 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташовані по АДРЕСА_1 та належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ «КБ «Приватбанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «Приватбанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. Встановлено початкову ціну реалізації предмета іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. В задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про виселення відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону України «Про іпотеку».

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно з частиною другою статті 39 цього Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки без винесення рішення про виселення мешканців, не позбавляє іпотекодержателя права звернутися з таким позовом окремо.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.

При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).

Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Встановивши, що в іпотеку банку відповідачем передано житловий будинок, придбаний за рахунок отриманих у кредит грошових коштів, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, не врахував викладеного вище та дійшов помилкового висновку про недотримання банком порядку повідомлення осіб про їх виселення з іпотечного майна.

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

За змістом зазначеної норми права вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку».

Також судами попередніх інстанцій неправильно застосовано до спірних правовідносин Закон України «Про охорону дитинства».

Право на свободу пересування і вибір місця проживання як невід`ємне право кожної людини закріплено Загальною декларацією прав людини 1948 року (пункт 1 статті 13), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 12), Протоколом N 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 2).

Згідно з Конституцією України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина перша статті 33).

Частиною першою статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).

Згідно зі статтями 150, 156 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Принципом 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.

Відповідно до статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання; держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Згідно з пунктом 40 глави 1 розділу ІІІ Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріуса України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 03 березня 2004 року за № 283/8882, у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки, у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири, а також іншого цінного майна за участю осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу

опіки та піклування на укладення таких договорів.

Оскільки статтею 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, то нотаріуси для встановлення факту користування нерухомим майном витребовують довідку про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини за адресою майна, що відчужується або заставляється, видану житлово-експлуатаційною організацією або іншим відповідним уповноваженим органом з питань реєстрації. Коли з поданих документів нотаріусом установлено, що така дитина проживає за іншою адресою, ніж адреса майна, що відчужується, а також те, що така дитина не має права власності на це майно (його частину) нотаріус має право не витребовувати згоду органів опіки та піклування на посвідчення такого правочину.

Тобто право користування майном члена сім'ї власника житла пов'язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи.

Таким чином, згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що неповнолітня ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, під час укладення договору іпотеки не була зареєстрована у спірній квартирі та не мала права користування нею.

Неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи.

Крім того, судами порушено норми процесуального права, внаслідок чого не було встановлено обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до пункту 5 частини шостої статті 130 та частини першої статті 137 ЦПК України 2004 року суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази.

За правилами статті 168 ЦПК України 2004 року за наслідками вирішення клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд постановляє ухвалу.

В матеріалах справи міститься додане до позовної заяви клопотання позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» про витребування судом довідки про склад сім'ї та реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, обґрунтоване складнощами в отриманні заявником такої інформації.

Однак всупереч вимогам вищенаведених норм процесуального права суд першої інстанції не розглянув зазначене клопотання, ніякої ухвали з цього приводу не постановив і не встановив коло осіб, які зареєстровані та проживають у спірному житловому приміщенні, хоча з'ясування цього питання має важливе значення для правильного вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції не усунув указані порушення і також не встановив дійсні обставини справи в обсязі, необхідному для її вирішення.

Таким чином, суди не дотрималися встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Не встановивши у необхідному обсязі обставин справи та допустивши вказані порушення норм матеріального і процесуального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з наведених в оскаржуваних судових рішеннях підстав.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суди попередніх інстанцій не здійснили належного правосуддя, в судових рішеннях у достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення судів попередніх інстанцій слід скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до місцевого суду для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, вирішити заявлені сторонами клопотання, дослідити та належним чином оцінити зібрані докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити.

Заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 20 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 08 грудня 2016 року скасувати.

Справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Баришівської районної державної адміністрації Київської області, про виселення направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик