Постанова

Іменем України

25 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 201/4255/16-ц

провадження № 61-9533св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулініч Сергій Анатолійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2016 року у складі судді Батманової В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О.

В., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулініс С. А., про визнання шлюбного договору та договору про проживання неповнолітньої дитини і здійснення батьківських прав недійсними.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що19 листопада 2015 року вона під впливом відповідача уклала з ним два договори, а саме: шлюбний договір та договір про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав.

При укладенні вказаних договорів вона введена в оману. При укладенні шлюбного договору порушені її майнові права та вимоги закону, оскільки за умовами шлюбного договору вона поставлена у вкрай невигідне становище.

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати недійсним шлюбний договір, укладений 19 листопада 2015 року між нею та відповідачем у повному обсязі та визнати недійсним договір про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав, укладений між сторонами 19 листопада 2015 року, у повному обсязі.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним шлюбний договір від 19 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним договір про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав від 19 листопада 2015 року, укладений між позивачем та відповідачем. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що шлюбний договір у порушення пункту 4 статті 93 СК України значно зменшує обсяг прав малолітньої дитини, яка фактично позбавлена житла. Договір про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав не виконується та не виконувався, оскільки відповідно до його умов протягом понеділка-середи дитина проживає разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1. Вказана квартира належить матері позивача, а відповідач ніколи там не проживав, а лише зареєстрований за зазначеною адресою.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2016 рокускасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Шлюбний договір, укладений 19 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулінічем С. А. та зареєстрований за № 950, визнано недійсним. У задоволенні позову в частині визнання недійсним договору про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав від 19 листопада 2015 року відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що умови, викладені у пунктах 3 та 4 оспорюваного шлюбного договору, повністю нівелюються змістом пункту 5 цього ж договору, де передбачено, що, у випадку розірвання шлюбу сторін, кожному з них переходять визначені договором транспортні засоби, а також передбачено, що дружина не має права на нерухоме майно, побутові речі та побутову техніку, яку подружжя придбало за час шлюбу (без урахування особи, на чиє ім'я придбане, зокрема, нерухоме майно). Натомість закріплено, що чоловіку переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо (без урахування особи, на чиє ім'я придбане нерухоме майно, земельна ділянка).

У контексті умов пункту 5 шлюбного договору дружина, у разі розірвання шлюбу, набуває у власність лише визначені в цьому договорі транспортні засоби та позбавляється права на "все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутову техніку, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо". У той же час чоловік, у разі розірвання шлюбу, набуває у власність визначені у шлюбному договорі транспортні засоби та все інше майно набуте подружжям за час шлюбу. Таким чином, договір ставить позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством, яким передбачено, зокрема, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності (частина 1 статті 60 СК України); приймаючи до уваги, що за шлюбним договором позивач, у разі розірвання шлюбу, позбавляється не лише права на все придбане під час шлюбу (крім подарованого та успадкованого) нерухоме майно, а навіть позбавляється всіх набутих за час шлюбу побутових речей (крім індивідуального користування), меблів, побутової техніки, обладнання тощо, що свідчать про наявність ознак недотримання моральних засад суспільства при укладенні оспорюваного договору, враховуючи, що шлюб сторін, які мають неповнолітню дочку, розірвано, а позивач, як і відповідач, повинна організувати власний побут, забезпечити належне виховання та розвиток дитини, а отже, наявні підстави для визнання шлюбного договору недійсним.

При цьому, відсутні підстави для визнання недійсним договору про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав, оскільки сторонами при укладенні договору дотримано нотаріальну форму його посвідчення; враховано передбачений СК України обов'язок та право обох батьків брати участь у вихованні та спілкуванні з дитиною, рівність прав батьків щодо виховання дитини. На момент укладення договору про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав, доньці ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, виповнилося повні два роки, а тому згода самої дитини для укладення такого договору не передбачена, відповідно до вимог статті 160 СК України.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У травні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2016 року тапостанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, а постанову суду апеляційної інстанції скасувати у частині задоволених вимог про визнання недійсним шлюбного договору та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що в шлюбному договорі не врегульоване та не повинно бути врегульованим питання, яке стосуються виникнення або припинення права на житло малолітньої дитини, оскільки сторони мають право, а не обов'язок, здійснювати регулювання відповідних правовідносин у шлюбному договорі. Таким чином, висновки, зроблені судом першої інстанції, є безпідставними, права дитини шлюбним договором щодо користування житлом жодним чином не порушені, дитина не позбавлена житла. Суд першої інстанції, не зазначив, у чому саме полягають надзвичайно невигідні для позивача умови шлюбного договору, позивач не довела жодним доказом, яким чином зазначений договір порушує її права, при тому, що згідно з пунктом 16 шлюбного договору: сторони заявляють, що жодна з них не поставлена цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Суд, діючи упереджено, неправильно визначив вартість частки майна (автомобілів) відповідача, завищивши на власний розсуд їхню вартість. При здійсненні порівняння вартості майна, яке переходить у власність позивача за шлюбним договором після розірвання шлюбу (вартість автомобілів) - 190 000,00 грн, проти 85 761,00 грн, вартості майна, яке переходить у власність відповідача після розірвання шлюбу (вартість автомобілів, земельної ділянки, недобудованого будинку), то укладеним договором не позивач, а відповідач поставлений у надзвичайно невигідне становище. Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин. Оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу та під час шлюбу, відсутня невідповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України. Чинне законодавство України, уніфікована судова практика не передбачають умови і порядок визначення особливостей дотримання або недотримання моральних засад суспільства при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними, відображення моральності в праві має суто декларативний характер.

Учасники справи своїм правом надати відзив на касаційну скаргу не скористалися.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою від 12 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви про затвердження мирової угоди.

У зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді-доповідача Сімоненко В. М. на підставі повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа передана судді-доповідачу Ступак О. В. Визначено склад колегії суддів для розгляду справи.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України, у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у частині незгоди із судовим рішенням про визнання шлюбного договору недійсним, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Встановлені судами обставини

Із 11 листопада 1995 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2016 року.

Від спільного шлюбу сторони мають неповнолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та повнолітню дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

За період перебування сторін у шлюбі придбано автомобілі, земельну ділянку та недобудований будинок, у якому здійснено перебудову, на АДРЕСА_2, а також меблі, побутову техніку та інше рухоме майно. Нерухоме майно придбано на ім'я відповідача. За час перебування сторін у шлюбі право власності на вказане нерухоме майно у відповідному державному реєстрі не зареєстроване, що підтверджується письмовою інформацією, яка долучена до матеріалів справи.

19 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений шлюбний договір, предметом якого є врегулювання майнових відносин між ними, включаючи визначення правового режиму майна, набутого в період перебування в зареєстрованому шлюбі, визначення майнових прав та обов'язків кожного з подружжя тощо, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулінічем С. А., реєстровий номер 950.

У пункті 3 договору визначено, що все майно, у тому числі рухоме і нерухоме, придбане та (або) набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно придбане або набуте.

За змістом пункту 4 шлюбного договору, все майно, у тому числі рухоме і нерухоме, яке буде придбане та (або) набуте чоловіком або дружиною після укладення цього договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно придбане або набуте.

У пункті 5 шлюбного договору передбачено, що у випадку розірвання шлюбу об'єкти рухомого, побутового та нерухомого майна, а також корпоративні права розподіляються між подружжям таким чином:

- пункт 5.1 дружині переходить автомобіль Renault, тип сідловий тягач, об'єм двигуна 11929,2005 року випуску, ціною 38 000,00 грн; напівпричіп бортовий марки Krone, 2003 року випуску, вартістю 12 000,00 грн; автомобіль Renault, тип сідловий тягач, об'єм двигуна 11929,2005 року випуску, вартістю 38 000,00 грн; напівпричіп бортовий марки Метасо, 2002 року випуску, вартістю 12 000,00 грн; автомобіль Renault, тип сідловий тягач, об'єм двигуна 11929,2005 року випуску, ціною 38 000,00 грн; причіп бортовий марки Samro, 2006 року випуску, вартістю 7
000,00 грн; автомобіль Мерседес, легковий седан, 2001 року випуску, вартістю 45
000,00 грн.

Дружина не має права на нерухоме майно, побутові речі та побутову техніку, яку подружжя придбало за час шлюбу;

- пункт 5.2 чоловіку переходить автомобіль Freightliner, тип сідловий тягач, об'єм двигуна 12 700,2003 року випуску, вартістю 27 000,00 грн; напівпричіп бортовий марки Wabco, 1996 року випуску, вартістю 8 000,00 грн; автомобіль Peugeot, фургон малотоннажний, об'єм двигуна 1360,2005 року випуску, ціною 27
000,00 грн; напівпричіп бортовий марки Wabco, 1996 року випуску, ціною 25 000,00

грн; автомобіль YW, об'єм двигуна 2967,2013 року випуску, ціною 50 000,00 грн;

- пункт 5.3 чоловіку переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо.

19 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав, відповідно до якого, за взаємною згодою та керуючись передбаченим законом правом батькам визначати місце проживання дитини, сторони визначили наступне місце проживання малолітньої доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1:

- понеділок, вівторок, середа: дитина проживає з батьком на АДРЕСА_1;

- четвер, п'ятниця, субота та неділя: дитина проживає з матір'ю на АДРЕСА_3.

Умовами цього договору також погоджено, що сторони зобов'язуються: не перешкоджати один одному у реалізації прав та обов'язків стосовно виховання та піклування дитини; поважати передбачену законом для кожного рівність прав та обов'язків батьків стосовно дитини; сумлінно виконувати обов'язки щодо виховання та розвитку дитини; забезпечити право дитини на належне батьківське виховання; спільно вирішувати питання виховання дитини.

Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулінічем С. А. та зареєстрований за номером 949.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 у частині визнання недійсним шлюбного договору від 19 листопада 2015 року, суд апеляційної інстанції виходив із того, що умовами цього договору позивач поставлена у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки викладені у пунктах 3 та 4 оспорюваного шлюбного договору умови повністю нівелюються змістом пункту 5 цього ж договору, у якому передбачено, що, у випадку розірвання шлюбу сторін, кожному з них переходять визначені договором транспортні засоби, а також передбачено, що дружина не має права на нерухоме майно, побутові речі та побутову техніку, яку подружжя придбало за час шлюбу (без урахування особи, на чиє ім'я придбане, зокрема, нерухоме майно). Натомість закріплено, що чоловіку переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо (без урахування особи, на чиє ім'я придбане нерухоме майно, земельна ділянка).

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо недійсності шлюбного договору з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Частинами 1 , 9 статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються Частинами 1 , 9 статті 7 СК України та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині 2 статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52,53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частина 3 статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм Цивільного кодексу України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься відсилання й у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами 2 , 3 та 5 статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень Частинами 2 , 3 та 5 статті 97 СК України і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Частинами 4 , 5 статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Отже, окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України, частини 4 та 5 статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження, щодо можливих умов шлюбного договору.

Верховний Суд виходить з того, що аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов'язками кожного із подружжя.

Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині 4 статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.

Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У справі, що переглядається, встановивши, що за умовами оспорюваного шлюбного договору у випадку розірвання шлюбу сторін кожному з них переходять визначені договором транспортні засоби, а також передбачено, що дружина не матиме права на усе нерухоме майно, побутові речі та побутову техніку, яку подружжя придбало за час шлюбу (без урахування особи, на чиє ім'я придбане, зокрема, нерухоме майно), а чоловіку переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо (без урахування особи, на чиє ім'я придбане нерухоме майно, земельна ділянка), суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що наведеними умовами зазначеного правочину позивач поставлена у надзвичайно невигідне майнове становище порівняно з відповідачем та положеннями закону. Фактично, усе майно, набуте сторонами за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо. окрім транспортних засобів, переходить у власність відповідача на підставі шлюбного договору.

При цьому, Верховний Суд враховує, оскільки шлюбний договір є видом цивільного договору, тому на відносини з приводу його укладення також розповсюджуються положення статті 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки учасників відносин, заборони зловживання правом, вимоги дотримання моральних засад суспільства тощо.

Повне та беззастережне скасування у певних відносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу.

Верховний Суд виходить із того, що шлюбний договір може містити особливі умови про розподіл спільного майна певним чином, відмінним від визначеного законодавством, а не запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя.

У контексті умов пункту 5 шлюбного договору дружина, у разі розірвання шлюбу, набуває у власність лише визначені у цьому договорі транспортні засоби та позбавляється права на все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутову техніку, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо. З іншої сторони, ОСОБА_2, у разі розірвання шлюбу, набуває у власність визначені у шлюбному договорі транспортні засоби та все інше майно набуте подружжям за час шлюбу.

Таким чином, передання відповідачу у власність визначеного у пункті 5 шлюбного договору майна поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та є підставою для визнання недійсним шлюбного договору.

У такому висновку Верховний Суд наголошує, що у сімейних відносинах має бути врахована їх специфіка та обмеженість договірного регулювання їх як особистих, так і майнових відносин. Наведене правило спрямоване проти запровадження дискримінаційних правил у регулюванні сімейних відносин та недопущення істотного дисбалансу між правами та обов'язками обох з подружжя.

Крім вкрай невигідного матеріального становища, в яке шлюбним договором поставлена позивача, також шлюбним договором змінено правовий режим майна, в тому числі і нерухомого, право на яке подружжям набувалось протягом 20 років шлюбу до укладення оспорюваного договору.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що договір відповідає вимогам чинного законодавства, є необґрунтованими, оскільки пункт 5 оспорюваного шлюбного договору суперечить вимогам частини 5 статті 93 СК України, яка містить пряму заборону щодо передачі у власність одного з подружжя нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації.

Порушення вимог частини 5 статті 93 СК України також є підставою для визнання оспорюваного шлюбного договору недійсним.

Оскільки по суті рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним договору про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав від 19 листопада 2015 року не оскаржується, тому Верховним Судом у цій частині не переглядається.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява № 3236/03).

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 395, 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко