Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

м. Київ

справа № 351/1146/16-ц

провадження № 61-16854св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), КратаВ.І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: Підвисоцька сільська рада, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 03 березня 2017 року у складі судді Сегіна І. Р. та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2017 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Василишин Л. В., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Підвисоцької сільської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, у якому просив встановити сервітут на постійне безоплатне користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 шириною 3,50 м та довжиною 116,45 м уздовж межі із господарством ОСОБА_7 навпроти заїзду до земельної ділянки на АДРЕСА_1 у вигляді права проходу та проїзду будь-яким видом транспорту.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що йому на праві приватної власності належать земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,3973 га та обслуговування житлового будинку площею 0,25 га, загальною площею 0,6473 га, у селі Підвисоке Снятинського району Івано-Франківської області.

Межа, що позначена літерами «А-Б», проходить по заболоченій, неміліорованій місцевості, що не дозволяє влаштувати заїзд з цієї сторони до належної йому земельної ділянки.

По межі «Д-Е» і «Е-Є» його земля межує із землями ОСОБА_8 та ОСОБА_7, однак існуючий паркан, забудова та рельєф не дозволяють облаштувати заїзд зі сторони останніх.

Сусіднє домоволодіння АДРЕСА_1 розташоване на неприватизованій земельній ділянці, належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5 та неповнолітнім ОСОБА_9 і ОСОБА_10

Єдиний варіант забезпечення доступу до належної йому (позивачу) земельної ділянки для обслуговування житлового будинку і господарських споруд, проїзду та проходу до них можливий лише через земельну ділянку відповідачів, розташовану на АДРЕСА_1.

З проханням про встановлення сервітуту на постійне безоплатне користування нею він звертався до Підвисоцької сільської ради та ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_6 ОСОБА_5, на що отримав відмову.

Посилаючись на те, що господарське використання належних йому земельних ділянок неможливе без обтяження сервітутом земельної ділянки на АДРЕСА_1, просив позов задовольнити.

Рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 03 березня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем неможливості повноцінно та ефективно використовувати свої земельні ділянки за цільовим призначенням без обтяження земельної ділянки відповідачів сервітутом.

Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2017 року рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 03 березня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та залишив рішення суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У касаційній скарзі, що надійшла у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Зокрема, суди зробили висновок про можливий проїзд до його земельної ділянки та житлового будинку з АДРЕСА_2 на основі суперечливих за своїм змістом доказів, при цьому, відмовили йому у задоволенні клопотання про призначення земельно-технічної експертизи для усунення цих суперечностей.

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 подала заперечення на касаційну скаргу, в яких просить залишити без змін оскаржувані судові рішення як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 351/1146/16-ц передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що ОСОБА_3 на праві власності належать земельні ділянки, які розташовані на АДРЕСА_1, з яких площею 0,3973 га - для ведення особистого селянського господарства та площею 0,25 га - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Вказані земельні ділянки межують із земельною ділянкою площею 0,25 га, яку рішенням Підвисоцької сільської ради від 06 серпня 2010 року передано у спільну часткову власність ОСОБА_4, ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_5 для обслуговування житлового будинку і господарських споруд на АДРЕСА_1.

Оскільки з приводу встановлення та облаштування заїзду до земельних ділянок між сторонами існує спір, вони неодноразово зверталися до суду із відповідними позовами.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 березня 2014 року частково задоволено позов ОСОБА_4, ОСОБА_6 до Підвисоцької сільської ради, ОСОБА_3 та визнано нечинним і скасовано рішення сільської ради від 08 жовтня 2012 року № 182-18/2012 про надання дозволу ОСОБА_3 на облаштування заїзду на АДРЕСА_1 за рахунок земельної ділянки, що перебувала у користуванні ОСОБА_4, ОСОБА_6, без її вилучення.

Рішенням Снятинського районного суду від 29 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 червня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до Підвисоцької сільської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5 про встановлення сервітуту.

За змістом вказаних рішень судами встановлено, що до будинку ОСОБА_3 є дорога, якою користуються як сам заявник, так і інші землекористувачі, земельні ділянки яких є суміжними із його земельною ділянкою. Ця дорога придатна для користування у будь-який час і за будь-якої погоди.

Відповідно до листа земельної комісії Підвисоцької сільської ради від 21 листопада 2016 року № 01-18/313 до земельної ділянки та житлового будинку ОСОБА_3 можливий проїзд з АДРЕСА_2. Цим заїздом (дорогою), окрім ОСОБА_3, користуються й інші землекористувачі, земельні ділянки яких розміщені поруч із його земельною ділянкою.

Про наявність можливості заїзду до земельних ділянок та житлового будинку позивача свідчить також і орто-фотоплан, який використовується відділенням Держкомземагентства у Снятинському районі для упорядкування земельних ділянок.

Обґрунтовуючи свої вимоги щодо необхідності встановлення сервітуту, позивач посилався на неможливість використання ним за цільовим призначенням своїх земельних ділянок, оскільки до них відсутній окремий заїзд.

Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.

Статтею 404 ЦК України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом.

Крім того, земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлюється.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), правильно виходили із того, що ОСОБА_3 не довів безальтернативності захисту свого права власника земельної ділянки іншим способом, аніж встановлення безоплатного земельного сервітуту, та найменшої обтяжливості обраного ним способу встановлення такого сервітуту для власника суміжної земельної ділянки, проти якого заперечували відповідачі.

Посилання у скарзі на те, що суди, зробили висновок про наявність іншого проїзду до його земельної та житлового будинку на основі суперечливих за своїм змістом доказів, зокрема, на підставі орто-фотоплану, листа земельної комісії Підвисоцької сільської ради від 21 листопада 2016 року, при цьому, відмовили йому у задоволенні клопотання про призначення земельно-технічної експертизи для усунення цих суперечливостей, колегія суддів відхиляє, оскільки суперечливість доказів усуває суд, а не експерт.

Висновок експерта є одним із доказів і оцінюється судом у сукупності з іншими доказами відповідно до частини третьої статті 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи).

Інші аргументи касаційної скарги колегія суддів також відхиляє, оскільки вони не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судових рішень, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 03 березня 2017 року та ухвали апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2017 року, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.

Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 03 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило