Постанова

іменем України

15 березня 2018 року

м. Київ

справа № 752/18046/14-ц

провадження № 61-3125св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (суддя-доповідач), Кузнєцова В.О., ПогрібногоС.О., Ступак О.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», ОСОБА_5,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 5 липня 2016 року, ухвалене у складі судді Антонової Н. В., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Іванченка М. М., Рубан С. М., Желепи О. В.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернулась з позовом до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», ОСОБА_5, про визнання недійсними окремих положень кредитного договору.

Вимоги обґрунтовувала тим, що 24 грудня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та нею укладено кредитний договір № МL-004/482/2007, за яким отримала кредит на споживчі цілі, тому до договору застосовуються положення законодавства про захист прав споживачів.

Позивач вказувала, що пунктами 4.1.1, 4.1.2, 4.1.3 частини № 2 кредитного договору передбачено потрійне стягнення з позичальника неустойки (пені та штрафів) у разі прострочення виконання зобов'язань, тобто за одне й те саме порушення.

Так, відповідно до пункту 4.1.1 кредитного договору за порушення прийнятих на себе зобов'язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки позичальник зобов'язаний сплатити банку пеню в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожен день прострочки. Зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум.

За прострочення виконання боргових зобов'язань понад 15 календарних днів позичальник, крім пені, передбаченої пунктом 4.1.1 цього договору, додатково сплачує на користь банку штраф у розмірі 0,01% від суми прострочених боргових зобов'язань, але не менше 25 грн (пункт 4.1.2 договору).

За прострочення виконання боргових зобов'язань понад 30 календарних днів позичальник, крім пені та штрафу, передбачених пунктами 4.1.1, 4.1.2 цього договору, додатково сплачує на користь банку штраф у розмірі 0,02% від суми прострочених боргових зобов'язань, але не менше 50 грн (пункт 4.1.3 договору).

Посилаючись на те, що зазначені пункти договору порушують рівність сторін договору, є несправедливими та свідчать про застосування нечесної підприємницької практики, просила визнати їх недійсними з моменту укладення та виключити з умов договору.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 5 липня 2016 року, описку у якому виправлено ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20 липня 2016 року, позов задоволено.

Визнано недійсним пункт 4.1.1 частини № 2 кредитного договору № МL-004 /482/2007 від 24 грудня 2007 року, укладеного між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_4, щодо сплати позичальником пені у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань з повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування кредитними коштами за кожний день прострочки.

Визнано недійсним пункт 4.1.2 частини № 2 вказаного кредитного договору щодо додаткової сплати позичальником на користь банку штрафу у розмірі 0,01% від суми прострочених понад 15 календарних днів боргових зобов'язань, але не менше 25 грн.

Визнано недійсним пункт 4.1.3 частини № 2 цього ж кредитного договору щодо додаткової сплати позичальником на користь банку штрафу у розмірі 0,02% від суми прострочених понад 30 календарних днів боргових зобов'язань, але не менше 50 грн.

Стягнено з ПАТ «ОТП Банк» в дохід держави судовий збір у розмірі 243,60 грн.

Суд мотивував своє рішення тим, що порядок розрахунку санкцій за прострочення виконання грошового зобов'язання, закріплений у вказаних пунктах кредитного договору, передбачає можливість нарахування непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання зобов'язань у порівнянні з розміром основного боргу, тому не відповідає засадам добросовісності та розумності і є несправедливим, що відповідно до частини п'ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»є підставою для визнання цих пунктів недійсними.

Також суд дійшов висновку про те, що позивач звернулася до суду з вказаними вимогами з дотриманням позовної давності. Суд зазначив, що позичальник, який не володіє спеціальними знаннями у галузі права, у день укладення договору не могла встановити, що розмір санкцій за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором буде непропорційно великим, тому відсутні підстави для обрахування позовної давності від дати укладення договору та застосування наслідків її спливу.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «ОТП Банк» відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін з посиланням на його законність і обґрунтованість; судом правильно застосовані норми матеріального та процесуального права та надано належну оцінку зібраним у справі доказам.

У жовтні 2016 року ПАТ «ОТП Банк» звернулося з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статті 627, 628 ЦК України встановлюють, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними. Умовами укладеного сторонами кредитного договору передбачено обов'язок позичальника повернути кредит, сплатити проценти, а у разі порушення зобов'язань за договором - сплатити штрафні санкції. ОСОБА_4, підписавши кредитний договір, підтвердила, що вона з ними обізнана та погоджується. У разі незгоди з такими умовами позивач мала право відмовитися від укладення кредитного договору. Крім того, частиною шостою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено право споживача протягом 14 календарних днів відкликати згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин, проте позивач таким правом не скористалася, що свідчить про її згоду з умовами договору.

Заявник зазначає, що відповідно до статей 546, 550, 551 ЦК України неустойка є видом забезпечення виконання зобов'язання; право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання; якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором. Відповідно до вказаних норм неустойка, передбачена умовами кредитного договору, є засобом цивільно-правової відповідальності, одним із видів забезпечення виконання зобов'язання і не є компенсацією за невиконання споживачем зобов'язань за договором у розумінні пункту п'ятого частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Компенсація має місце при відшкодуванні збитків, заподіяних кредитору, тоді як неустойка може застосовуватися і за відсутності таких збитків.

Заявник вказує на відсутність підстав стверджувати про невідповідність оспорюваних пунктів договору щодо стягнення неустойки статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки конкретний розмір неустойки (в тому числі й передбачений вказаною нормою) у договорі не визначений і залежить від розміру невиконаних позичальником зобов'язань. Крім того, відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, що й було зроблено судом при вирішенні справи за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором, в тому числі й пені (рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2014 року).

Також заявник не погоджується з висновком судів про звернення позивача з вимогою про визнання недійсними пунктів кредитного договору в межах позовної давності та наполягає на тому, що позичальник могла дізнатися про можливе порушення свого права з дати підписання договору та початку його виконання, тобто 24 грудня 2007 року, тому позовна давність спливла 25 грудня 2010 року.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту шостого розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Стаття 627 ЦК України визначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Судами встановлено, що 24 грудня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № МL-004/482/2007, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 100 000 доларів США на споживчі цілі, дата остаточного повернення кредиту - 24 грудня 2017 року.

Відповідно до пункту 4.1.1 кредитного договору за порушення зобов'язань з повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки позичальник зобов'язаний сплатити банку пеню в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожен день прострочки. Зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум.

За прострочення виконання боргових зобов'язань понад 15 календарних днів позичальник, крім пені, передбаченої пунктом 4.1.1 цього договору, додатково сплачує на користь банку штраф у розмірі 0,01% від суми прострочених боргових зобов'язань, але не менше 25 грн (пункт 4.1.2 договору).

За прострочення виконання боргових зобов'язань понад 30 календарних днів позичальник, крім пені та штрафу, передбачених пунктами 4.1.1, 4.1.2 цього договору, додатково сплачує на користь банку штраф у розмірі 0,02% від суми прострочених боргових зобов'язань, але не менше 50 грн (пункт 4.1.3 договору).

Касаційний суд дійшов висновку про те, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали несправедливими оспорювані пункти кредитного договору з посиланням на те, що вони встановлюють вимогу зі сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання ним зобов'язань за договором та правильно застосували до спірних правовідносин статтю 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є завищеною, не відповідає передбаченим у пункті шість статті 3, частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати зі споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

З огляду на приписи частини третьої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту, щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту.

Посилання заявника на відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів договору у зв'язку з тим, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов і позивач, підписавши кредитний договір, погодила розмір неустойки, є необґрунтованими, оскільки свобода договору, право споживача відмовитися від укладення договору про надання споживчого кредиту або відкликати згоду на укладення такого договору, а також право суду зменшити розмір неустойки не звільняє банк від обов'язку укладати правочин відповідно до вимог актів цивільного законодавства, в тому числі, з урахуванням вимог законодавства про захист прав споживачів.

Посилання заявника на те, що неустойка є видом забезпечення виконання зобов'язання, а не компенсацією заподіяних кредитору у зв'язку з невиконанням зобов'язання збитків, тому стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не підлягає застосуванню, є безпідставним та свідчить про довільне тлумачення банком вказаної норми закону.

Проте законодавством України встановлено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність), та наслідки спливу такого строку.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Стаття 267 ЦК України встановлює, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

13 січня 2015 року представник банку у судовому засіданні подав заяву про застосування позовної давності.

Судами встановлено, що кредитний договір, який містить оспорювані пункти про стягнення пені та штрафів, підписано ОСОБА_4 24 грудня 2007 року, цього ж дня позичальником отримано примірник договору.

Тобто зі змістом оспорюваних пунктів договору, які встановлюють відповідальність позичальника за несвоєчасне виконання зобов'язань, ОСОБА_4 ознайомилася в день підписання договору і, відповідно, в цей день могла довідатися про порушення свого права; отже перебіг строку, у межах якого позивач могла звернутися до суду з вказаним позовом, почався з 24 грудня 2007 року і закінчився 24 грудня 2010 року.

Позов про визнання недійсними вказаних пунктів кредитного договору ОСОБА_4 подала до суду 23 жовтня 2014 року, тобто після спливу позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Обставин, які підтверджують обрахування початку перебігу позовної давності з моменту нарахування ОСОБА_4 санкцій за порушення строків виконання зобов'язань за кредитним договором, судами не встановлено.

Суд касаційної інстанції вважає необґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_4, не маючи спеціальних знань у галузі права, не могла при укладенні договору достеменно встановити розмір неустойки за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором і дізналася про непропорційно велику суму неустойки лише після її нарахування банком за порушення строків виконання зобов'язань за кредитним договором, оскільки оспорювані пункти договору чітко визначають розмір пені та штрафів, які зобов'язаний сплатити позичальник за порушення зобов'язання щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування ними у визначені договором строки.

За таких обставин відповідно до статті 412 ЦПК України касаційний суд задовольняє касаційну скаргу, скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, про застосування наслідків якої заявлено стороною у спорі.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).

На час подання до суду позову (у жовтні 2014 року) позивач була звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту сьомого частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (як споживач за подання позову, що пов'язаний з порушенням його прав).

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною сьомою статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільнено від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року № 590 затверджено граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави. Можливості та порядку компенсації за рахунок держави сплаченого відповідачем судового збору Кабінетом Міністрів України не встановлено.

За таких обставин підстави для компенсації за рахунок позивача або держави витрат відповідача зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 141, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 5 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення.

ОСОБА_4 у задоволенні її позову до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання недійсним окремих положень кредитного договору відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О.В. Ступак