Постанова

Іменем України

13 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 753/23979/15-ц

провадження № 61-32621св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В. В.,

Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

відповідач - ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Андрієнко А. М.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк, Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4,

ОСОБА_5про стягнення кредитної заборгованості.

Позовна заява мотивована тим, що 03 вересня 2012 року між публічним акціонерним товариством «БАНК КІПРУ» (далі - ПАТ «БАНК КІПРУ») та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 14/26-1540/2012, згідно якого ПАТ «БАНК КІПРУ» надало позичальнику кредит у розмірі 200 000,00 грн, а ОСОБА_4 зобов'язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування ним в розмірі, строки та на умовах, що передбачені цим договором. Того ж дня між ПАТ «БАНК КІПРУ» та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 14/26-1540/2012-П1, згідно якого поручитель зобов'язався відповідати за виконання ОСОБА_4 обов'язків за кредитним договором.

21 липня 2014 року ПАТ «НЕОС БАНК», яке є правонаступником усіх прав та обов'язків ПАТ «БАНК КІПРУ», уклало з ПАТ «Альфа Банк» договір факторингу

№ 1, внаслідок чого відбулась зміна кредитора за кредитним договором від

03 вересня 2012 року № 14/26-1540/2012. Позивач вказував, що ПАТ «БАНК КІПРУ» свої зобовязання за кредитним договором виконав належним чином, а відповідач ОСОБА_4 неналежним чином умови кредитного договору не виконувала, у зв'язку з чим станом на 02 грудня 2015 року утворилась заборгованість, яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 195 205,24 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 17 344,46 грн.

У зв'язку з викладеним Банк просив стягнути солідарно з відповідачів на його користь кредитну заборгованістьу розмірі 212 549,70 грн та судові витрати у справі.

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 24 лютого 2016 року позов ПАТ «Альфа-Банк» задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором від 03 вересня 2012 року № 14/26-1540/2012 в розмірі 212 549,70 грн.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, у встановлений договором строк борг не повернула, у зв'язку з чим утворилась кредитна заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з позичальника та поручителя.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення кредитної заборгованості відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 не заперечує той факт, що вона має кредитну заборгованість за вказаним у справі кредитним договором, однак вона не погоджується з розміром вказаної Банком заборгованості. При порівнянні наданого Банком розрахунку заборгованості та розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки судом були встановлені неточності в розмірі кредитної заборгованості, які не були усунуті Банком, зокрема ним не було надано належних та достатніх доказів на підтвердження розміру заборгованості відповідача ОСОБА_4 за кредитним договором від 03 вересня 2012 року № 14/26-1540/2012.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Альфа-Банк», посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду та залишити в силі заочне рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що позичальник заперечуючи розмір заборгованості, не звернув уваги, що самим кредитним договором передбачена сплата процентної ставки, яка є змінюваною та розраховується за формулою, наведеною в пункті 1.1.2 кредитного договору, з умовами якого ОСОБА_4 була ознайомлена під час укладання договору. Вказують на те, що в матеріалах справи відсутні докази, що Банк надав до суду неналежний розрахунок заборгованості, тому рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується на припущеннях.

24 жовтня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_4, подані представником ОСОБА_6, на касаційну скаргу ПАТ «Альфа-Банк», у яких вказано, що оскаржуване рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Також вказано, що наданий Банком розрахунок заборгованості є сумнівним щодо правильності нарахованих відсотків за кредитом. Також зазначено, що Банком не надано належних документів переходу права вимоги за цим кредитним договором, тому ОСОБА_4 просила відмовити у задоволенні касаційної скарги.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

29 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що 03 вересня 2012 року між ПАТ «БАНК КІПРУ» та

ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 14/26-1540/2012, згідно якого позичальник отримала 200 000,00 грн на строк до 02 вересня 2032 року зі сплатою процентів за користування кредитом, які нараховуватимуться виходячи із змінюваної процентної ставки, яка розраховується за визначеною у договорі формулою (а. с. 8-12 том 1).

Того ж дня на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ «БАНК КІПРУ» та ОСОБА_5 укладено договір поруки, згідно якого поручитель зобов'язувався у повному обсязі солідарно відповідати перед кредитором, за порушення позичальником зобов'язань, що випливають з кредитного договору від 03 вересня 2012 року № 14/26-1540/2012 (а. с. 22-24 том 1).

21 липня 2014 року між ПАТ «НЕОС БАНК», яке є правонаступником усіх прав та обов'язків ПАТ «БАНК КІПРУ», та ПАТ «Альфа-Банк» укладено договір факторингу № 1, за яким фактору передані права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі і за договором, укладеним з ОСОБА_4 (а. с. 35-44 том 1).

Згідно додатку до договору факторингу № 1 заборгованість відповідача ОСОБА_4 на час укладення цього договору складала 195 205,24 грн за кредитом та 4 053,75 грн за процентами (а. с. 45-47 том 1).

Станом на 02 грудня 2015 року у позичальника наявна заборгованість за кредитним договором, яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 195 205,24 грн, у тому числі простроченої у розмірі 889,64 грн, та заборгованості за процентами у розмірі 17 344,46 грн (а. с. 31).

Статтею 1054 ЦК Українипередбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 629 ЦК Українидоговір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статями 526, 530, 610 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що між ПАТ «БАНК КІПРУ» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір від 03 вересня 2012 року № 14/26-1540/2012.

Підписуючи вказаний договір, ОСОБА_4 була ознайомлена з його умовами і тарифами та погодилась з ними.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено та не заперечувалось самою ОСОБА_4, що вона має заборгованість перед Банком за цим кредитним договором, однак розмір цієї заборгованості належним чином не доведений позивачем, тому вона з ним не згодна.

За таких обставин відмова в позові з тих підстав, що розмір кредитної заборгованості викликає у відповідача ОСОБА_4 сумніви щодо його правильності та сторонами не заявлено клопотання про призначення у справі економічної експертизи, не ґрунтується на законі.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна, оскільки вони зроблені судом без належного з'ясування дійсних обставин справи.

Відповідно до статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (стаття 303 ЦПК України 2004 року).

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Проте, рішення суду апеляційної інстанції вказаним нормам не відповідає.

Банк, звертаючись до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, надав розрахунок розміру цієї заборгованості.

Відповідач ОСОБА_4, заперечуючи наданий Банком розрахунок заборгованості, надала до суду апеляційної інстанції копії квитанцій про погашення кредитної заборгованості та свій розрахунок цієї заборгованості, з якого вбачається, що вона має заборгованість перед Банком у розмірі 118 954,51 грн (а. с. 163-169 том 1).

Однак апеляційним судом належним чином не було досліджено наявні в справі докази, не було надано їм належної оцінки, не було вирішено питання про наявність чи відсутність підстав для часткового задоволення позову, виходячи з встановлених судом обставин.

Посилання суду апеляційної інстанції на те, що він не має повноважень визначати розмір заборгованості, є безпідставним, оскільки не ґрунтуються на вимогах закону. Те ж саме стосується висновку суду про неможливість здійснення ним перевірки розрахунку заборгованості через ненадання позивачем виписки з особового рахунку відповідача.

Зі змісту положень пункту 3 частини першої статті 316 ЦПК України 2004 року вбачається, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК).

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором, як позивача, так і відповідача ОСОБА_4.), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на їх спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що розмір заборгованості за кредитним договором є недоведеним, апеляційний суд не врахував наведені вище обставини та вимоги процесуального законодавства і фактично не вирішив спір по суті.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Оскільки суд апеляційної інстанції порушив вищенаведені норми процесуального права та не дослідив належним чином зібрані у справі докази, зокрема розрахунки заборгованості позивача та відповідача ОСОБА_4 за кредитним договором у сукупності та взаємозв'язку з умовами вказаного договору, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме - факти наявності чи відсутності заборгованості ОСОБА_4 перед банком та дійсний розмір такої заборгованості, ухвалене в справі рішення апеляційного суду слід скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм відповідну правову оцінку та вирішити спір на підставі вимог закону і повно та всебічно з'ясованих обставин справи.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. В. Пророк С. П. Штелик