Постанова

Іменем України

13 січня 2020 року

м. Київ

справа № 442/5498/16-ц

провадження № 61-37554св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Литвиненко Оленою Леонідівною, на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 березня 2017 року у складі судді: Герасимків Л. І., та постанову апеляційного суду Львівської області від 08 травня 2018 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Струс Л. Б.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позовна заява обґрунтована тим, що 09 листопада 2005 року між сторонами укладено кредитний договір № LVDRAК00050022, згідно умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 16 107,65 доларів США на строк до 09 листопада 2012 року та зобов`язався повернути кредит і сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. У порушення умов договору відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав.

Банк вказував, що станом на 04 серпня 2016 року відповідач має заборгованість у розмірі - 62 989,59 доларів США, яка складається з: 8 988,46 доларів США - заборгованості за кредитом; 14 229,89 доларів США - заборгованості по відсоткам за користування кредитом; 1 656,60 доларів США - заборгованості по комісії за користування кредитом; 38 114,64 доларів США - пені за несвоєчасне виконання зобов`язань.

АТ КБ «ПриватБанк» просив стягнути заборгованість із ОСОБА_1 у розмірі 24 874,95 доларів США, з яких: 8 988,46 доларів США - заборгованість за кредитом; 14 229,89 доларів США - заборгованість по відсотках за користування кредитом; 1 656,60 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 березня 2017 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Львівської області від 08 травня 2018 року, у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що спірні правовідносини між позивачем та відповідачами ґрунтуються на договорі № LVDRAК00050022 від 09 листопада 2005 року, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит на строк до 09 листопада 2012 року. Останній платіж здійснено позивачем за кредитним договором 27 березня 2009 року, а з позовом банк звернувся до суду 18 червня 2016 року. За вимогами банку сплинула позовна давність, про застосування якої заявлено стороною у спорі.

При відхиленні доводів апеляційної скарги про те, що про порушення свого права банк дізнався лише 14 жовтня 2013 року після продажу предмета застави, який було реалізовано за 5 629,93 доларів США, апеляційний суд вказав, що згідно з розрахунку заборгованості станом на 12 листопада 2012 року заборгованість за тілом кредиту становила 8 988,46 доларів США, за процентами 7 802,75 доларів США, за комісією - 1 656,60 доларів США, по пені - 7 193,92 доларів США. Таким чином, враховуючи розмір заборгованості відповідача станом на час закінчення строку дії кредитного договору, позивач міг довідатися про порушення свого права у листопаді 2012 року.

Аргументи учасників справи

У червні 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» подало касаційну скаргу, яка підписана представником Литвиненко О. Л., у якій просить оскаржені рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. При цьому посилалося на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами не взято до уваги обставини, які свідчать про переривання строків позовної давності, а саме: відповідачем були здійснені останні платежі по кредиту 14 жовтня 2013 року, 20 листопада 2013 року, 27 листопада 2013 року, 20 грудня 2013 року, 21 січня 2014 року; про порушення свого права банк дізнався лише 14 жовтня 2013 року після продажу предмета застави, який було реалізовано за 5 629,93 доларів США. Коштів від реалізації авто не вистачило для погашення заборгованості за кредитом, тому банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості (дана обставина узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду № 61-11713св18 від 08 травня 2018 року). Суди не дослідили та не врахували всі обставини, які свідчать про переривання позовної давності. 03 березня 2012 року ОСОБА_1 надав банку довіреність на реалізацію предмету застави. 14 жовтня 2013 року автомобіль реалізовано, а кошти від продажу предмета застави надійшли в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, проте їх виявилося недостатньо для того, щоб погасити заборгованість в повному обсязі. В даному випадку, до суду банк звернувся 18 серпня 2016 року, тобто в межах позовної давності, початок перебігу якої відраховується з 14 жовтня 2013 року.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 09 листопада 2005 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір № LVDRAК00050022, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 16 107,65 доларів США на купівлю автомобіля у сумі 11 766,00 доларів США на строк до 09 листопада 2012 року включно, та на сплату страхових платежів у сумі 4 341,65 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,04 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, та зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. Виконання позичальником зобов`язань за даним договором забезпечено заставою автомобіля марки «CHEVROLET AVEO».

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору у нього утворилася заборгованість. Останній платіж відповідачем за кредитним договором будо здійснено 27 березня 2009 року, що визнали сторони в судовому засіданні.

З позовом банк звернувся 18 серпня 2016 року

26 листопада 2016 року відповідач подав заяву про застосування позовної давності.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пунктах 91-93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.

Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16.

У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».

У постанові Верховного Суду України від 8 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18) міститься висновок по застосуванню частини першої статті 264 ЦК України та вказано, що з тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто коли боржник виражає свою згодою чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта».

За таких обставин, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Аргумент касаційної скарги про те, що позовна давність переривалася договірним списанням коштів у листопаді-грудні 2013 року та січні 2014 року колегія суддів відхиляє, оскільки договірне списання грошових коштів не може призводити до переривання позовної давності, адже банк самостійно здійснює списання грошових коштів, і боржник, при цьому, не вчиняє будь-яких активних дій, які б стали підставою для переривання.

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Литвиненко Оленою Леонідівною, залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 березня 2017 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 08 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков