Постанова

Іменем України

11 червня 2018 року

м. Київ

справа № 2-216/2011

провадження № 61-11110св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва у складі судді Іванченко М. М. від 09 січня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про розірвання договору та стягнення заборгованості.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва у складі судді Шевчука О. П. від 21 січня 2011 року позов ПАТ «УкрСиббанк» задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту у розмірі 225 678,04 дол. США, що за курсом Національного банку України становить 1 788 837,04 грн, а також витрати з оплати судового збору у розмірі 1 700 грн і витрати з оплати інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 20 листопада 2017 року ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без руху та надано строк для подання клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 січня 2018 року відмовлено ОСОБА_4 у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 січня 2011 року у цій справі.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 пропустив строк на апеляційне оскарження рішення суду та не навів поважних причин пропуску цього строку.

У лютому 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду, справу направити до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив йому у відкритті апеляційного провадження у справі. Вказував на те, що суд першої інстанції не вручив йому повний текст рішення суду від 21 січня 2014 року у день його проголошення або складання, а тому він має право на поновлення строку на апеляційне оскарження, оскільки отримав повний текст вказаного рішення лише 10 листопада 2017 року та протягом тридцяти днів з дня вручення повного тексту рішення подав апеляційну скаргу.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 06 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України», у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», пункт 61).

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13).

Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами.

Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.

Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення).

За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення).

Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) та у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03).

Установлено, що 21 січня 2011 року Деснянський районним судом міста Києва ухвалено рішення у цій справі, під час проголошення якого був присутній ОСОБА_4

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 11 травня 2011 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 січня 2011 року залишено без змін.

20 листопада 2017 року ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 січня 2011 року.

Частинами третьою і четвертою статті 357 ЦПК України передбачено, що апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Установивши, що ОСОБА_4 було відомо про ухвалене 21 січня 2011 року рішення суду, однак з апеляційної скаргою про оскарження рішення суду першої інстанції він звернувся лише 20 листопада 2017 року, тобто пропустив строк на апеляційне оскарження судового рішення та не зазначив причин, які могли б створити йому перешкоди звернутись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення суду у передбачений законом строк, а посилався на причини, які визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження у порядку, передбаченому пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України

Доводи ОСОБА_4 у касаційній скарзі про те, що він має право на поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду від 21 січня 2001 року, оскільки отримав повний текст рішення 10 листопада 2017 року та протягом тридцяти днів з дня його вручення подав апеляційну скаргу, є безпідставними, оскільки вказані обставини не є такими, що створювали ОСОБА_4 непереборні перешкоди або ускладнювали можливість оскаржити судове рішення у встановлені строки, тобто такими, що не залежали від його волі чи дій, а тому суд апеляційної інстанції правомірно визнав зазначені ОСОБА_4 причини пропуску строку неповажними та відмовив у відкритті апеляційного провадження.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта