ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2023 року

місто Київ

справа № 761/30674/20

провадження № 61-5232св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит»,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року, постановлене суддею Савицьким О. А., та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Нежури В. А., Невідомої Т. О., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачів

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у вересні 2020 року звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі - АТ «Банк «Фінанси та Кредит», банк), у якому просили:

- стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2 428 717, 97 грн та 800 000, 00 дол. США в еквіваленті за курсом Національного банку України на дату ухвалення рішення;

- стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1 925 425, 31 грн.

Позивачі обґрунтовували вимоги позову тим, що вони є вкладниками АТ «Банк «Фінанси та Кредит». У зв`язку з ліквідацією банку їм виплачено лише гарантовану суму відшкодування в розмірі по 200 000, 00 грн кожному, однак інші частини сум банківських вкладів з урахуванням відсотків залишаються невиплаченими.

Позивачі наполягали, що відповідно до чинного законодавства пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Такою особою вони вважали відповідача ОСОБА_3 , а тому просили стягнути з нього суми належних їм грошових коштів за вкладами, які залишаються невиплаченими.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідач ОСОБА_3 та третя особа АТ «Банк «Фінанси та Кредит» заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 07 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року, Шевченківський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Суди першої та апеляційної інстанцій, врахувавши висновки, викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року

у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20), дійшли переконання, що позивачі звернулися до суду з позовом про стягнення на їхню користь відшкодування збитків, завданих неправомірними діями відповідача стосовно до банку, втім такими діями збитки можуть бути завдані саме банку, а не позивачам. Отже, суди виснували, що позивачі не довели порушення їх прав чи інтересів, а тому вони є неналежним позивачами у цій справі, це є самостійною підставою для відмови в позові.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 10 квітня 2023 року з використанням засобів поштового зв`язку направили до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просять скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Заявники, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначили існування нагальної потреби відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20), від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20).

На переконання заявників, приписи частини п`ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» дійсно передбачають виключне право Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) звертатися із позовами до пов`язаних з банком осіб, але лише на підставі частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», тобто з метою відшкодування шкоди, завданої саме банку. Зазначене не виключає можливості подання іншими фізичними або юридичними особами - контрагентами такого банку позовів до пов`язаних з банком осіб з метою відшкодування шкоди, завданої таким контрагентам банку внаслідок відповідних правопорушень, що спричинили неплатоспроможність банку. Правовою підставою такого позову є правила частини третьої статті 96 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частин

третьої-п`ятої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також загальні приписи статей 22 1166 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що сума невідшкодованих грошових коштів за договорами банківського вкладу є значною, і вкладники, які є слабшою стороною у цих правовідносинах, не отримали свої кошти, чим їм завдано майнову шкоду. Обмеження права вкладників на звернення до суду з позовом до власника істотної участі в банку чи контролера банку є непропорційним втручанням у майнові права фізичної особи та порушує статтю 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідно висновки судів про відмову в задоволенні позову через неналежність позивачів та відсутність у них права на звернення до суду з цим позовом є перешкодою у доступі до правосуддя та порушує вимоги статті 6 Конвенції.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_3 17 жовтня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку та системи «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відповідач подав клопотання про поновлення строку на подання відзиву, яке обґрунтовується тим, що копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримав лише 28 вересня 2023 року, тому останнім днем для подання відзиву є 18 жовтня 2023 року.

Згідно з частиною першою статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

За змістом статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Ухвалою від 26 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження та роз`яснив право подати відзив на касаційну скаргу у строк тривалістю в двадцять днів від моменту отримання копії цієї ухвали суду.

Верховний Суд надіслав копію касаційної скарги, додані до неї документи та копію зазначеної ухвали суду від 26 квітня 2023 року всім учасникам справи, зокрема, ОСОБА_3 . Втім, поштове відправлення, адресоване відповідачу, повернулося без вручення із зазначенням причини повернення «за закінченням терміну зберігання».

28 вересня 2023 року представник ОСОБА_3 ознайомився з матеріалами справи, отримав примірник касаційної скарги та копію ухвали Верховного Суду від 26 квітня 2023 року про відкриття касаційного провадження.

Враховуючи те, що ОСОБА_3 отримав зазначену копію ухвали 28 вересня 2023 року та подав відзив на касаційну скаргу протягом двадцяти днів з моменту такого отримання, тому строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не пропущено та зазначений відзив підлягає прийняттю.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 26 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є АТ «Банк «Фінанси та Кредит», 17 липня 2015 року уклали договір-заяву № 328823/136028/3-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Стандарт» в іноземній валюті. За умовами цього договору ОСОБА_1 передав банку для розміщення на депозитному вкладі грошові кошти в розмірі 50 000, 00 дол. США.

ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» 17 липня 2015 року уклали договір-заяву № 328823/136038/3-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Стандарт» в іноземній валюті, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав банку для розміщення на депозитному вкладі грошові кошти в розмірі 250 000, 00 дол. США.

ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» 17 липня 2015 року уклали договір-заяву № 328823/136048/3-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Стандарт» в іноземній валюті, за умовами якого ОСОБА_1 передав банку для розміщення на депозитному вкладі грошові кошти в розмірі 500 000, 00 дол. США.

ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» 30 липня 2015 року уклали договір № 328823/138518/07-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Блискуча сімка» в національній валюті, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав банку для розміщення на депозитному вкладі грошові кошти у розмірі 2 500 000, 00 грн.

Також ОСОБА_2 та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» 30 липня 2015 року уклали договір-заяву № 328823/138508/07-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Блискуча сімка» в національній валюті, за умовами якого ОСОБА_2 передала банку для розміщення на депозитному вкладі грошові кошти в розмірі 2 000 000, 00 грн.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 17 вересня 2015 року № 612 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних» Виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення від 17 вересня 2015 року № 171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в AT «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку».

Згідно з цим рішенням у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» запроваджено тимчасову адміністрацію на три місяці з 18 вересня до 17 грудня 2015 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора банку заступнику начальника відділу супроводження виведення неплатоспроможних банків з ринку департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Чернявській О. С. строком на три місяці з 18 вересня до 17 грудня 2015 року включно.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» Виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення від 18 грудня 2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації AT «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Згідно із зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора банку, визначені, зокрема, статтями 37, 38, 47-51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», заступнику начальника відділу супроводження виведення неплатоспроможних банків з ринку департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Чернявській О. С. на два роки з 18 грудня 2015 року до 17 грудня 2017 року включно.

Суди першої та апеляційної інстанцій також встановили, що 05 листопада 2015 року позивачі отримали гарантовану суму відшкодування в розмірі по 200 000, 00 грн кожен.

Станом на 20 травня 2016 року залишок коштів на рахунку ОСОБА_2 за договором № 328823/138508/07-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Блискуча сімка» в національній валюті від 30 липня 2015 року, відповідно до виписки за особовим рахунком, становив 1 925 425, 31 грн.

Станом на 20 травня 2016 року залишок коштів на рахунку ОСОБА_1 за договором № 328823/138518/07-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Блискуча сімка» в національній валюті від 30 липня 2015 року становив 2 428 717, 97 грн.

Станом на 24 травня 2016 року залишок коштів на рахунках ОСОБА_1 за договором-заявою № 328823/136028/3-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Стандарт» в іноземній валюті від 17 липня 2015 року становив 50 000, 00 дол. США; за договором-заявою № 328823/136038/3-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Стандарт» в іноземній валюті від 17 липня 2015 року становив 250 000, 00 дол. США; за договором-заявою № 328823/136048/3-15 про банківський строковий вклад (депозит) «Стандарт» в іноземній валюті від 17 липня 2015 становив 500 000, 00 дол. США;

Відповідно до виписок за особовими рахунками ОСОБА_1 вихідний залишок належних йому коштів, за депозитними договорами становить 800 000, 00 дол. США та 2 428 717, 97 грн.

Уповноваженою особою Фонду акцептовано вимоги позивачів, а саме вимоги ОСОБА_1 на суму 21 392 835, 96 грн, та ОСОБА_2 - на суму 1 925 425, 00 грн, й включено їх до четвертої черги кредиторів.

Отже, позивачі є особами, які є кредиторами банку в акцептованих уповноваженою особою Фонду розмірах, оскільки станом на час розгляду справи депозити їм, за винятком гарантованої суми у розмірі по 200 000, 00 грн кожному, не повернуто.

Право, застосоване судом

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Водночас позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18 (адміністративні провадження № К/9901/16194/19; К/9901/16864/19) зауважено, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно зі статтею 1192 ЦК України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі; розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

За змістом частини другої статті 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до зазначених приписів шкода відшкодовується потерпілому, тобто тій особі, якій вона завдана. Такий висновок узгоджується з загальною ознакою цивільно-правової відповідальності, якою є її компенсаторний характер; тому заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані виключно на компенсацію майнових втрат саме потерпілого, тобто відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20).

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 позов про стягнення коштів обґрунтовували тим, що ОСОБА_3 є власником істотної участі у банку (володіє 94, 90 % акцій банку), тому несе відповідальність за віднесення банку до категорії неплатоспроможних на підставі статті 58 Закону України «Про банки в банківську діяльність».

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - це пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 згаданого Закону особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банк, віднесені до пов`язаних з банком осіб.

Частиною четвертою статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, а частиною п`ятою цієї статті передбачено, що пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Відповідно до частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном; якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду.

Зазначена правова норма встановлює солідарну відповідальність пов`язаних з банком осіб перед банком за завдану йому шкоду. Натомість ані солідарна, ані субсидіарна відповідальність пов`язаних з банком осіб за вимогами вкладників та інших кредиторів до банку законом не встановлена.

Тож саме потерпіла особа, в цьому випадку банк, вправі вимагати від порушника відшкодування збитків. Натомість стягнення на користь кредитора відшкодування збитків, які кредитор нібито також поніс внаслідок заподіяння збитків боржнику (так звані віддзеркалені збитки), законом не допускається, бо призведе до подвійної відповідальності порушника: як перед потерпілим, якому завдані збитки, так і перед кредитором потерпілого. Таке стягнення призвело б до незаконного збагачення кредитора, який додатково до свого права вимоги до боржника безпідставно набув би ще і право вимоги до порушника прав боржника щодо стягнення віддзеркалених збитків з такого порушника.

Кредитори боржника можуть мати похідний інтерес у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, проте такі кредитори не набувають власних прав вимоги до третіх осіб, винних боржнику, а похідний інтерес кредиторів полягає у стягненні коштів на користь боржника, юридичної особи, а не на їхню користь.

Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 6 статті 2 зазначеного Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Статтею 36 згаданого Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п`ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

З факту неплатоспроможності банку випливає, що майна банку може не вистачити для розрахунку зі всіма кредиторами. За таких умов відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» держава гарантує окремій категорії кредиторів (вкладників, визначення яких наведено у пункті 4 статті 2 цього Закону) відшкодування коштів за їхніми вкладами. Сума граничного розміру гарантованого державою відшкодування коштів вкладникам становить 200 000, 00 грн. Таке відшкодування спрямоване на захист найбільш вразливої частини кредиторів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 29 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд набуває прав кредитора банку, зокрема, на загальну суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам банку.

Стосовно ж інших вимог кредиторів (включаючи вимоги вкладників у сумі понад розмір гарантованого державою відшкодування), з огляду на можливу недостатність коштів неплатоспроможного банку, законодавець вирішив, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Для цього встановлюється черговість їх задоволення.

Така черговість визначена статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до пункту 4 зазначеної статті задоволення вимог вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб-підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, здійснюється в четверту чергу.

Позачергове задоволення вимог окремих кредиторів (зокрема, вкладників) неплатоспроможного банку може призвести до неможливості задоволення вимог інших кредиторів цієї ж або вищої черги, воно порушувало би баланс інтересів кредиторів банку і не відповідало б Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Отже, введення у банку тимчасової адміністрації унеможливлює задоволення вимог вкладників у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Близькі за змістом висновки викладені в численних постановах Верховного Суду України, Верховного Суду та підтверджені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц

(провадження № 14-623цс18).

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту).

Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до пунктів 1, 5 частини другої статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи.

Оскільки в банку, що ліквідується, єдиною особою, яка має повноваження і обов`язок діяти від імені та в інтересах банку, є уповноважена особа Фонду, тому приписи частини п`ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначають мінімальні стандарти поведінки Фонду та уповноваженої особи Фонду і не обмежують повноважень щодо звернення до суду з позовами до власників істотної участі, контролерів, керівників банку, пов`язаних з банком осіб, а також до будь-яких інших осіб про відшкодування ними шкоди повністю.

Отже, на Фонд та уповноважену особу Фонду законом покладені повноваження органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи повноваження пред`явити від імені банку будь-які позови до суду, зокрема і позови про відшкодування шкоди. Фонд та уповноважена особа Фонду, дізнавшись про заподіяння банку шкоди та встановивши її розмір, не тільки уповноважені, а й зобов`язані звернутися до суду від імені банку про відшкодування шкоди, що відповідатиме статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 92 ЦК України.

Якщо банку належить майно, зокрема право вимоги про відшкодування шкоди, то внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення банку як юридичної особи саме по собі це право не припиняє. Тому ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов`язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов`язаної з банком особи. Якщо банку заподіяно шкоди шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Такі висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19).

Вчинення Фондом та уповноваженою особою Фонду дій, спрямованих на одержання задоволення вимог банку до боржників банку, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування збитків тощо, реалізує і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку у трансформації майна банку у вигляді прав вимоги у більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Натомість вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків). Право вимоги до боржників банку, в тому числі про повернення кредитів, стягнення процентів, про відшкодування шкоди, завданої банку (зокрема, збитків), належить банку, а не кредиторам банку, а несплата банку коштів боржниками банку не може оцінюватися як завдання шкоди кредиторам банку.

Отже, закон не передбачає повноважень вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов). Таке регулювання пояснюється тим, що повноваженнями звертатися з похідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у такому позові, а й має можливість ефективно захищати права позивача. Втім, кредитори банку (зокрема, вкладники) зазвичай не володіють інформацією про комерційну діяльність банку, у тому числі про діяльність посадових осіб банку, у зв`язку із чим не у змозі довести ані того, що посадова особа діяла не в найкращих інтересах товариства, ані розмір шкоди, завданої банку. Водночас кредитори банку можуть оскаржити до суду дії (бездіяльність) Фонду, зокрема в особі уповноваженої особи Фонду, щодо формування ліквідаційної маси банку, у тому числі щодо трансформації майна банку у грошову форму.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Судовому захисту не підлягає похідний інтерес позивачів у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участі позивачів можливий лише за умови здійснення ними процесуального представництва постраждалої особи.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтовані висновки про те, що позивачі не довели порушення їхніх прав чи безпосередніх інтересів, а тому вони є неналежними позивачами у цій справі, що згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19) та від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19) є самостійною підставою для відмови в позові.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20).

У касаційній скарзі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 посилалися виключно на існування нагальної потреби відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20), від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц

(провадження № 14-122цс20), які врахували суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.

Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Заявники аргументують необхідність відступлення від висновків, викладених у згаданих постановах Великої Палати Верховного Суду, тим, що вважають ці висновки несправедливими, оскільки, на їхню думку, обмеження права вкладника на звернення з позовом до власника істотної участі в банку чи контролера банку є непропорційним втручанням у майнові права фізичної особи та порушує статтю 1 Протоколу 1 до Конвенції, а також є перешкодою у доступі до правосуддя, що порушує статтю 6 Конвенції. На переконання заявників, законодавство не виключає можливості подання іншими фізичними або юридичними особами - контрагентами банку - позовів до пов`язаних з банком осіб з метою відшкодування шкоди, завданої їм внаслідок правопорушень, що призвело до неплатоспроможності банку.

Верховний Суд погоджується із заявниками в тому, що кожна особа, чиї права чи інтереси було порушено, має право звернення до суду для їх захисту відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України та пункту 1 статті 6 Конвенції. Водночас зазначені правові норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений, оскільки якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, тоді в позові потрібно відмовити.

Також Верховний Суд погоджується з доводами заявників, що Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не виключає можливість притягнення власника істотної участі банку до відповідальності у порядку, визначеному статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Проте, така відповідальність реалізується лише через відшкодування шкоди, завданої банку, тобто відповідно до частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Тож наведеною правовою нормою передбачено відповідальність пов`язаних осіб банку виключно перед банком, а не перед його кредиторами.

Отже, питання про виконання чи порушення відповідачем обов`язків, покладених на нього законом, зокрема статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», має бути вирішене в межах іншої справи за позовом належного позивача.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 звернув увагу на те, що ухвалою від 06 січня 2023 року Господарський суд міста Києва відкрив провадження у справі № 910/268/23 за позовом Фонду до ОСОБА_3 про стягнення 45 979 796 953, 50 грн, що свідчить про виконання Фондом повноважень, передбачених частиною другою статті 37 та частиною першою статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», спрямованих на реалізацію похідних інтересів вкладниківАТ «Банк «Фінанси та Кредит». Зазначене також додатково спростовує доводи заявників прообмеження їхніх прав на судовий захист та доступ до правосуддя.

Верховний Суд звертає увагу на те, що непогодження із судовими рішеннями, підставно ухваленими не на користь позивачів, не може вважатися обмеженням у доступі до правосуддя.

В контексті приписів частини четвертої статті 403 ЦПК України аргументи заявників не є тими обставинами, що переконливо доводять необхідність відступлення від згаданих висновків Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд відхиляє наведені доводи касаційної скарги, які були єдиною підставою для відкриття касаційного провадження, оскільки заявники належно не обґрунтували потребу у перегляді зазначених у касаційній скарзі висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Важливо й те, що ухвалою від 15 грудня 2021 року у справі № 761/11792/16-ц (провадження № 61-42292св18) Верховний Суд вже передавав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20), оскільки вважав, що законодавство не містить обмежень щодо можливості звернення до суду одночасно вкладника та Фонду до власника істотної участі в банку, тому дійшов переконання, що підлягають уточненню висновки щодо складу сторін, зокрема щодо належного позивача.

Ухвалою від 13 квітня 2022 року (провадження № 14-227цс21) Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 761/11792/16-ц на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У цій ухвалі Велика Палата Верховного Суду зауважила, що висловила правову позицію щодо поставлених питань колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 28 вересня 2021 року

у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20). Проте, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу № 761/11792/16-ц до Великої Палати Верховного Суду, фактичного не погоджується із правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20) та вважала за необхідне відступити від неї. Проте, незгода із цією правовою позицією не є підставою для передачі справи до розгляду відповідно до статті 403 ЦПК України, а тому Велика Палата Верховного Суду вважала таку передачу невмотивованою.

Верховний Суд звертає увагу заявників на те, що судова практика суду касаційної інстанції у вирішенні спорів у подібних правовідносинах є сталою та послідовною. Доводи заявників зводяться до їхньої незгоди з висновками судів та на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, правильно застосовано норми матеріального права, враховано висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду, підстав для відступу від яких заявники належно не аргументували, а Верховний Суд не встановив, та зроблено законні й обґрунтовані висновки про відмову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у задоволенні позову до ОСОБА_3 про стягнення коштів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення узгоджуються з усталеною практикою Верховного Суду підстав для відступу від якої не встановлено.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак