Постанова

Іменем України

21 січня 2022 року

м. Київ

справа № 265/596/20

провадження № 61-10989св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Приватне акціонерне товариство "Металургійний комбінат "Азовсталь",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 01 червня 2021 року в складі колегії суддів: Зайцевої С. А., Лопатіної М. Ю., Мальцевої Є. Є.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства "Металургійний комбінат "Азовсталь" (далі -

ПрАТ "МК "Азовсталь") про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з січня 2013 року перебував у трудових відносинах з ПрАТ "МК "Азовсталь", працюючи на посаді помічника машиніста тепловозу. У січні 2015 року він вирішив укласти контракт на проходження військової служби в особливий період, про що повідомив роботодавця, але йому було запропоновано написати заяву про звільнення, що він і зробив.

Наказом від 30 січня 2015 року № 101 відповідач звільнив позивача

за угодою сторін на підставі пункту першого частини першої

статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

ОСОБА_1 13 лютого 2015 року уклав контракт з військовою частиною А4021 на проходження військової служби в особливий період строком на три роки. Вказував, що проходив військову службу з 13 лютого до 25 квітня

2015 року у військовій частині В4021, з 26 квітня 2015 року до 25 травня

2017 року у військовій частині В2317. Зазначав, що з 26 червня

до 30 листопада 2017 року перебував на обліку в центрі зайнятості;

а з 13 листопада 2017 року до 14 травня 2018 року і з 24 липня 2018 року

до 24 січня 2019 року проходив службу у військовій частині А2227 і військовій частині А3137, відповідно.

У січні 2020 року, звернувшись за юридичною допомогою, позивач дізнався про порушення роботодавцем його гарантій, передбачених частиною 3 статті 119 КЗпП України, на збереження місця роботи та середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив: поновити строк звернення до суду; скасувати як незаконний наказ про звільнення; поновити його на роботі з 30 січня 2015 року; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 січня 2015 року до дати набрання рішенням суду законної сили; стягнути з роботодавця компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за період з 30 січня 2015 року до дати набрання рішенням суду законної сили.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 квітня 2020 року (в складі судді Адамової Т. С. ) у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "МК "Азовсталь" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 204 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач звільнений за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України на підставі поданої ним особисто заяви. ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами повідомлення ПрАТ "МК "Азовсталь" як роботодавця при звільненні про його вступ на військову службу.

Постановою Донецького апеляційного суду від 06 травня 2020 року (в складі колегії суддів: Попової С. А., Пономарьової О. М., Ткаченко Т. Б. ) скасовано рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 квітня 2020 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8 204 грн, в цій частині ухвалено нове судове рішення.

Судові витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, понесені

ПрАТ "МК "Азовсталь", у розмірі 2 785,83 грн компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У задоволенні вимог ПрАТ "МК "Азовсталь" про стягнення решти витрат на правничу допомогу адвоката відмовлено.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду по суті вирішення заявлених вимог, а також зазначив, що на час звільнення позивача (30 січня 2015 року) контракт на проходження військової служби позивачем ще не був укладений, тобто були відсутні підстави для звільнення позивача за

пунктом 3 частини 1 статті 36 КЗпП України та дотримання гарантій зі збереження посади і середнього заробітку на підставі частини третьої

статті 119 КЗпП України.

Колегія суддів вважала обґрунтованими і доведеними витрати відповідача на професійну правничу допомогу в розмірі 2 785,83 грн, які можна вважати необхідними і неминучими для підприємства, що вдалося до залучення професійної допомоги адвоката. Позивач звільнений від сплати судових витрат, тому відповідно до частини 7 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ці витрати підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Верховного Суду від 10 березня 2021 року (в складі колегії суддів:

Червинської М. Є., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В.

М. ) постанову Донецького апеляційного суду від 06 травня

2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що позивач уклав контракт під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України. Таким чином позивач як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими частинами 3 та 4 статті 119 КЗпП України. Апеляційний суд дійшов помилково висновку, що позивач звільнився за власним бажанням до прийняття на військову службу за контрактом у Збройні Сили України,

а тому передбачені статті 119 КЗпП України пільги на нього не розповсюджуються.

Апеляційний суд не перевірив питання дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, період такого пропуску, не розглянув клопотання позивача про поновлення строку і не надав будь-якої оцінки його доводам щодо поважності причин такого пропуску відповідно до вимог статті 234 КЗпП України.

Постановою Донецького апеляційного суду від 01 червня 2021 року рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області

від 01 квітня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Судові витрати, пов'язані з професійною правничою допомогою адвоката, понесені ПрАТ "МК "Азовсталь", у розмірі 2 785,83 грн компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У задоволенні вимог ПрАТ "МК "Азовсталь" про стягнення решти витрат на професійну правничу допомогу адвоката відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач звільнився за угодою сторін у зв'язку з викликом на контрактну службу, після чого одразу уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, відповідно, мотивом, з яких відповідач писав заяву на звільнення, було бажання вступити на військову службу у Збройних Силах України.

Разом з тим, позивач у робочий час, а саме: 05,08,10 грудня 2014 року, 23,26-29 січня 2015 року, проходив медичний огляд, соціально-психологічні

вивчення з метою вступу на військову службу, тому відповідач не міг не знати про ці обставини. Позивач уклав контракт під час дії ситуації, що загрожує

національній безпеці України. Таким чином, позивач як військовослужбовець

користується пільгами, передбаченими частинами третьою та четвертою

статті 119 КЗпП України.

Оцінюючи досліджені докази, виходячи зі змісту заяви позивача, яка не містить повного власноручного написання та причин звільнення, ознайомлення позивача під підпис з порядком звільнення з комбінату

з ініціативи працівника, подальша поведінка позивача, а саме укладення ним контракту на проходження військової служби, свідчать про відсутність

у нього станом на час винесення оспорюваного наказу волевиявлення на звільнення як таке, зокрема, на звільнення за угодою сторін. Звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України, яке відбулось за односторонньої ініціативи роботодавця, є незаконним.

Разом з тим, позивач отримав належно оформлену трудову книжку 30 січня 2015 року, завірену копію наказу від 30 січня 2015 року про звільнення

ПрАТ "МК "Азовсталь" направило відповідно заяви ОСОБА_1 рекомендованим листом 20 листопада 2019 року, а до суду з цим позовом останній звернувся 23 січня 2020 року. Таким чином, позивач пропустив передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк на звернення із заявою про вирішення трудового спору.

Доказів, які б свідчили про поважність причин пропущення даного строку, позивачем не надано. Юридична необізнаність позивача щодо своїх прав не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Після звільнення у період з 26 червня 2017 року до 30 листопада 2017 року позивач перебував на обліку в центрі зайнятості, де надавав, серед іншого, і трудову книжку, внаслідок чого не міг не знати про підставу свого звільнення. З часу отримання трудової книжки (ІНФОРМАЦІЯ_1) позивач не був позбавлений права та можливості звернутися до суду з відповідним позовом. Зазначені ОСОБА_1 причини пропуску строку не є тією обставиною, яка об'єктивно (майже п'ять років) перешкоджала чи створювала йому труднощі для своєчасного звернення до суду з цим позовом.

Вимога позивача про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку

з порушенням строків їх виплати не підлягає задоволенню, оскільки

є похідною від основної позовної вимоги, яка не підлягає задоволенню.

Виходячи з реальності участі адвоката у розгляді справи, апеляційний суд вважав обґрунтованими і доведеними витрати відповідача на професійну правничу допомогу в розмірі 2 785,83 грн, які можна вважати необхідними та неминучими для підприємства, що вдалося до залучення професійної допомоги адвоката.

Оскільки позивача звільнено від сплати судових витрат, зокрема, і витрат на правничу допомогу, то відповідно до частини 7 статті 141 ЦПК України ці витрати підлягають компенсації за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 01 червня 2021 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення позивач посилається на пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України. Вказує, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 727/2187/16-ц, від 20 червня

2018 року у справі № 323/1252/17, від 10 липня 2019 року у справі № 263/13585/18.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач дізнався про порушення свого права лише у січні 2020 року після отримання юридичної консультації. Відповідач не роз'яснив позивачу право на збереження місця роботи та середнього заробітку на період проходження військової служби.

ОСОБА_1 не хотів писати заяву про звільнення та написав таку заяву лише на пропозицію роботодавця. Підставою для звільнення фактично було укладення контракту на проходження військової служби в особливий період. Позивач був обізнаний про своє звільнення, проте йому не було відомо про гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України.

Гарантії щодо збереження місця роботи та середнього заробітку на підприємстві у позивача тривають з часу звільнення та не припинилися, порушення прав позивача є таким, що продовжується, тому обмежувати строк цього порушення лише днем звільнення не має підстав. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Оскільки звільнення позивача під час дії особливого періоду не має правового значення, то до нього не можуть застосовуватись строки, передбачені статтею 233 КЗпП України.

Доводи інших учасників справи

ПрАТ "МК "Азовсталь" подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою.

Вказувало, що позивач отримав належно оформлену трудову книжку 30 січня 2015 року, а з позовом у цій справі звернувся лише 23 січня 2020 року, тобто передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк на звернення із заявою про вирішення трудового спору пропущено. Юридична необізнаність позивача щодо своїх прав не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. В період з 26 червня 2017 року до 30 листопада 2017 року (майже 6 місяців) позивач перебував на обліку в центрі зайнятості, де надавав трудову книжку, тому не міг не знати про підставу свого звільнення. Позивач перебував на військовій службі до 24 січня 2019 року, тобто близько року до звернення до суду не перебував на військовій службі та, відповідно, мав можливість захистити свої права. Позивач не повідомляв відповідача, що звільнення відбулося внаслідок укладення контракту на проходження військової служби в особливий період.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга до Верховного Суду подана ОСОБА_1 30 червня

2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 з січня 2013 року перебував у трудових відносинах з ПрАТ "МК "Азовсталь", працюючи на посаді помічника машиніста тепловозу.

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету

і територіальної цілісності України" від 01 березня 2014 року, яке введене

в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Позивач з метою підготовки до військової служби проходив медичний огляд, соціально-психологічні вивчення у робочий час, а саме: 05,08,10 грудня

2014 року, 23,26-29 січня 2015 року, що підтверджується відомостями Маріупольського об'єднаного міського військового комісаріату.

Наказом від 30 січня 2015 року ОСОБА_1 звільнено за угодою сторін на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Згідно з витягом з книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них ОСОБА_1 30 січня 2015 року під особистий підпис отримав оригінал трудової книжки.

З 13 лютого 2015 року ОСОБА_1 знаходився на дійсній військовій службі у Збройних Силах України на підставі Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15/2015, що підтверджено посвідченням і даними його військового квитка.

Відповідно до посвідчення від 15 грудня 2015 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій.

За даними військового квитка серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 прийняв військову присягу 03 жовтня 2015 року у військовій частині В2317.

Позивач 25 травня 2017 року був звільнений з військової служби на підставі підпункту "ж" пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" як такий, що вислужив строк військової служби за контрактом, укладеним на умовах, передбачених абзацом другим ч 25 травня 2017 року був звільнений з військової служби на підставі підпункту "ж" пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

Згідно з трудовою книжкою позивач з 26 червня 2017 року до 30 листопада 2017 року перебував на обліку в Маріупольському міському центрі зайнятості та отримував допомогу по безробіттю.

Крім того 13 листопада 2017 року позивач прийнятий на військову службу за контрактом у військову частину А2227 та 14 травня 2018 року звільнений на підставі підпункту "ж" пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

Відповідно до наказу командира військової частини А3137 від 24 липня

2018 року № 196 ОСОБА_1 призваний на службу у Збройні Сили України та 24 січня 2019 року на підставі наказу командира вказаної частини звільнений з лав Збройних Сил України.

ОСОБА_1 04 листопада 2019 року звернувся до ПрАТ "МК "Азовсталь" із заявою про видачу йому копії наказу про звільнення.

Листом від 19 листопада 2019 року ПрАТ "МК "Азовсталь" надало відповідь на зазначену заяву позивача із засвідченою копією наказу про звільнення.

До суду з позовом у цій справі ОСОБА_1 звернувся 23 січня 2020 року.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулося у зв'язку з викликом на контрактну службу у Збройних Силах України під час виникнення кризової ситуації, яка загрожувала національній безпеці України та вимагала необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи. Отже, на позивача поширювалися гарантії, передбачені частинами третьою та четвертою

статті 119 КЗпП України, тому його звільнено з порушенням норм трудового законодавства.

Проте позивач звернувся до суду за захистом своїх прав з порушенням строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у задоволенні заявлених у справі вимог. Доказів, які б свідчили про поважність причин пропущення даного строку позивачем не надано. Юридична необізнаність позивача щодо своїх прав не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду

з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Порушення строку звернення до суду при визнанні судом зазначених позивачем причин пропуску неповажними є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Разом із тим, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє

в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позивач з неповажних причин пропустив строк звернення до суду, суд відмовляє в позові у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.

Отже, сплив строку звернення до суду є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 29 вересня

2021 року у справі № 466/10419/19.

Згідно з частиною 6 статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі

і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без

будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до частини 1 статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та

в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Законом України від 17 березня 2014 року "Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 "Про часткову мобілізацію", який набрав чинності з дня його опублікування в газеті "Голос України" від 18 березня 2014 року № 49.

Таким чином, з 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно з частиною 3 статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникненні спірних правовідносин) за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.

Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України

в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України (в редакції

Закону України від 14 травня 2015 року № 433-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду", який набрав чинності 11 червня 2015 року) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Зі змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності особливого періоду.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України "Про оборону України", Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Законом України "Про військовий обов'язок та військову службу", Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин 1 -2 статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються частин 1 -2 статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 2 статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності.

Законом України від 14 травня 2015 року № 433-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду", який набрав чинності 11 червня 2015 року, частину другу

статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" викладено у нові редакції, якою передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами 3 та 4 статті 119 КЗпП України, а також частиною

першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57,

частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Таким чином, законодавцем запроваджено норми щодо соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, не лише за призовом під час мобілізації, на особливий період,

а й прийнятих на військову службу за контрактом, а також призваних на строкову військову службу у зазначений період.

Враховуючи викладене, гарантії щодо збереження за працівником місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, установлені згідно з указаними нормами, є безумовними.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції правильно звернув увагу на те, що позивач з метою підготовки до військової служби проходив медичний огляд, соціально-психологічні вивчення у робочий час, а саме:

05,08,10 грудня 2014 року, 23,26-29 січня 2015 року, що підтверджується відомостями Маріупольського об'єднаного міського військового комісаріату.

Наказом від 30 січня 2015 року ОСОБА_1 звільнено за угодою сторін на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України.

З 13 лютого 2015 року ОСОБА_1 знаходився на дійсній військовій службі у Збройних Силах України на підставі Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15/2015, що підтверджено посвідченням і даними його військового квитка.

Відповідно до посвідчення від 15 грудня 2015 року

серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій.

На підставі викладеного, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позивач звільнився за угодою сторін у зв'язку з викликом на контрактну службу, після чого уклав контракт про проходження військової служби

у Збройних Силах України, відповідно, мотивом, з яких відповідач писав заяву на звільнення, було бажання вступити на військову службу у Збройних Силах України.

Крім того, позивач з метою підготовки до військової служби проходив медичний огляд, соціально-психологічні вивчення у робочий час, тому відповідач не міг не знати про дійсні підстави позивача для

звільнення. Позивач уклав контракт під час дії ситуації, що загрожує

національній безпеці України. Таким чином, позивач як військовослужбовець

користується пільгами, передбаченими частинами третьою та четвертою

статті 119 КЗпП України.

Оцінюючи досліджені докази, виходячи зі змісту заяви позивача, яка не містить повного власноручного написання та причин звільнення, ознайомлення позивача під підпис з порядком звільнення з комбінату

з ініціативи працівника, враховуючи подальшу поведінку позивача, а саме укладення ним контракту на проходження військової служби, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вказані дії свідчать про відсутність у нього станом на час винесення оспорюваного наказу волевиявлення на звільнення як таке, зокрема, на звільнення за угодою сторін. Звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої

статті 36 КЗпП України.

Відповідно до частини 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін та поширюються на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 466/10419/19.

Відповідно до положень статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статті 234 КЗпП України, суд може поновити ці строки.

Як поважні причини пропущення строку, встановленого у частині 1 статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій

у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто, поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду, і ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня

2021 року у справі № 522/3473/19.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.

У будь-якому разі суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 15 вересня

2021 року у справі № 414/2586/20.

Як на підставу пропуску строку звернення до суду з позовом у цій справі ОСОБА_1 посилався на те, що після звільнення він не був обізнаний про гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України, та дізнався про порушення свого права лише у січні 2020 року після отримання юридичної консультації, а відповідач не роз'яснив право працівника на збереження місця роботи та середнього заробітку на період проходження військової служби.

Верховний Суд зазначає, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Разом з тим апеляційний суд надав належну оцінку зазначеним позивачем причинам пропуску строку звернення до суду, навів відповідні мотиви неможливості поновлення такого строку, у зв'язку з чим дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Так, ОСОБА_1 отримав належно оформлену трудову книжку 30 січня 2015 року. З 13 лютого 2015 року ОСОБА_1 знаходився на військовій службі, а 25 травня 2017 року був звільнений з військової служби. Після звільнення з військової служби у період з 26 червня 2017 року

до 30 листопада 2017 року позивач перебував на обліку в центрі зайнятості, де надавав, зокрема, і трудову книжку. З 13 листопада 2017 року до 14 травня 2018 року та з 24 липня 2018 року до 24 січня 2019 року ОСОБА_1 перебував на військовій службі. З позовом у цій справі позивач звернувся до суду 23 січня 2020 року.

На підставі викладеного, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позивач звернувся до суду за захистом своїх прав з порушенням строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, що є підставою для відмови

у задоволенні заявлених у справі вимог. Доказів, які б свідчили про поважність причин пропущення цього строку позивачем не надано. Юридична необізнаність позивача щодо своїх прав не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 727/2187/16-ц, від 20 червня

2018 року у справі № 323/1252/17, від 10 липня 2019 року у справі № 263/13585/18, оскільки правовідносини у цих справах і у справі, яка переглядається, є подібними, однак висновки в указаних справах не суперечать один одному.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у справі № 727/2187/16-ц фізична особа звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю, третя особа - департамент праці та соціального захисту населення міської ради, про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позивач вказував, що його звільнено у зв'язку

з призовом на строкову військову службу, проте відповідачем не враховано заборони щодо звільнення працівників, які проходять військову службу під час мобілізації, а тому спірний наказ суперечить нормам трудового законодавства.

Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на

новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 14 лютого 2018 року зазначив, зокрема, що апеляційний суд, невстановивши факт порушення права позивача, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для застосування наслідків пропуску строку, визначеного частиною 1 статті 233 КЗпП України. Також судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено періоду, протягом якого позивач проходив військову службу за призовом під час мобілізації, не досліджено наданого позивачем розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не перевірено правильності такого розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують.

Предметом позовних вимог фізичної особи до приватного підприємства

у справі № 323/1252/17 є поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд у постанові від 20 червня 2018 року зазначив, що позивач уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, і останній як військовослужбовець несе службу особливого характеру під час дії

у державі особливого періоду, тому користується пільгами, передбаченими

статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та частиною 3 статті 119 КЗпП України. З урахуванням положень частини 2 статті 235 КЗпП України місцевий суд, визнавши незаконним дії

і рішення роботодавця по звільненню позивача, дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав, для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Фізична особа звернулася з позовом до комунального підприємства у справі № 263/13585/18 про скасування наказу про звільнення, поновлення на

роботі та стягнення середнього заробітку, компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, моральної шкоди.

Позивач вказував, що його звільнено у зв'язку з укладенням контракту

про проходження військової служби у Збройних Силах України.

Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 10 липня 2019 року зазначив, що звільнення

позивача із займаної посади було проведено з порушенням вимог

статті 119 КЗпП України, а відповідно до положень статті 235 КЗпП України

з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу. Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили періоду, протягом якого позивач проходив військову службу за контрактом, не дослідили наданого позивачем розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не перевірили правильності такого розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки висновки в указаних справах не

є суперечливими.

Доводи касаційної скарги, що позивач не знав про визначені законом строки звернення до суду за захистом своїх прав, а дізнався про порушення свого права лише у січні 2020 року після отримання юридичної консультації,

не можуть бути підставою скасування постанови апеляційного суду та поновлення вказаного строку, оскільки незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (стаття 68 Конституції України).

ОСОБА_1 не надав суду переконливих аргументів щодо наявності в нього об'єктивних перешкод звернутися за юридичною допомогою в межах встановлених законом строків, які є розумними і достатніми для захисту порушеного права. Позивачем не надано суду доказів щодо поважності причин пропуску строку, встановленого статтею 233 КЗпП України.

Вказаний вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 522/3473/19.

Доводи касаційної скарги щодо порушення відповідачем як роботодавцем норм трудового законодавства під час звільнення позивача

є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження під час розгляду справи,

з вказаними доводами погодився й апеляційний суд в оскаржуваній постанові, проте у задоволенні позову було відмовлено в силу вимог

статті 233 КЗпП України у зв'язку з пропуском строку звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності

від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк