Постанова

Іменем України

18 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 344/4693/15-к

провадження № 51-2303км19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Слинька С. С.,

суддів Ємця О. П., Кравченка С. І.,

за участю:

секретаря судового засідання Гапон С. А.,

прокурора Чабанюк Т. В.,

захисника Вань І. Р.,

розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014090010003140, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Коршів Коломийського району Івано-Франківської області, жителя АДРЕСА_1 ), такого, що судимості не має,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,

за касаційними скаргами захисника Вань І. Р. та прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 січня 2019 року та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 січня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь потерпілої ОСОБА_2 у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 24 827,65 грн та 60 000 грн відповідно.

Вирішено питання про стягнення процесуальних витрат, а також про долю речових доказів.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 05 жовтня 2014 року близько 20:40, керуючи автомобілем Hyundai H100 (державний номерний знак НОМЕР_1 ), рухаючись у м. Івано-Франківську в напрямку перехрестя вулиць Миколайчука та Василя Стуса, порушив вимоги п. 1.7, п.п. «б» п. 2.3, п.п. «а» п. 4.16, п. 12.1, п. 12.2, п. 12.3, п. 18.1 Правил дорожнього руху, не обрав безпечної швидкості, виявив неуважність, не стежив за дорожньою обстановкою при наближенні до нерегульованого пішохідного переходу, що був позначений дорожніми знаками та розміткою, не надав переваги в русі пішоходу ОСОБА_2 і внаслідок цього вчинив наїзд на останню. У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) потерпіла отримала тяжкі тілесні ушкодження.

Івано-Франківський апеляційний суд ухвалою від 17 квітня 2019 року змінив вирок та виключив із його мотивувальної частини посилання суду як на докази винуватості ОСОБА_1 , а саме на: протокол слідчого експерименту від 16 травня 2016 року (а. с. 230-232, т. 1); висновок комісійної судової автотехнічної експертизи № 2680 від 04 серпня 2016 року (а. с. 235-238, т. 1). У решті вирок залишив без змін.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала, а також позиції інших учасників кримінального провадження

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення кримінального процесуального закону, просить скасувати постановлені у кримінальному провадженні судові рішення щодо ОСОБА_1 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник фактично посилається на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, наводить доводи стосовно передчасності висновку місцевого суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину проти безпеки руху, оскільки цей суд в основу вироку поклав недопустимі докази, отримані з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Вказує, що апеляційний суд на зазначені порушення уваги не звернув, у зв`язку з чим його ухвала не відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій засудженого, порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону й невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого через м`якість. Зазначає, що ухвала апеляційного суду всупереч вимогам ст. 419 КПК України є немотивованою, оскільки апеляційний суд не звернув належної уваги на доводи сторони обвинувачення про безпідставність призначених ОСОБА_1 основного та додаткового покарань у мінімальних розмірах з огляду на вимоги статей 50, 65 КК України.

Позиції учасників судового провадження в судовому засіданні суду касаційної інстанції

Захисник Вань І. Р., висловивши доводи, підтримала свою касаційну скаргу, однак змінила свої вимоги, а саме просила суд касаційної інстанції судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати, а кримінальне провадження щодо останнього закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді; заперечувала проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Прокурор вважала касаційні скарги необґрунтованими та просила залишити їх без задоволення.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

При цьому він наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також правильності правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень є лише істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Тобто касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

У касаційній скарзі, як випливає з її змісту, захисник заперечує повноту судового розгляду, правильність установлення фактичних обставин кримінального провадження та достовірність окремих доказів, тоді як їх перевірки в силу ст. 433 КПК до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, проаналізувавши показання допитаних упродовж судового слідства потерпілої ОСОБА_2 , свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , дані, що містяться: у протоколі огляду місця події від 05 жовтня 2014 року та у схемі з фототаблицею до нього; висновку судово-медичного експерта № 73 від 02 березня 2015 року, висновку автотехнічної експертизи № 09/17-145 від 25 березня 2015 року, висновку інженерно-технічної експертизи № 09/17-638 від 14 жовтня 2014 року, висновку комісійної судової автотехнічної експертизи від 04 серпня 2016 року, оцінивши зібрані докази, визнав доведеною винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину проти безпеки руху. Відповідно до встановлених фактичних обставин кримінального провадження суд кваліфікував дії ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 286 КК України і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

Не погодившись із зазначеним вироком, захисник Вань І. Р. та заступник прокурора Івано-Франківської області подали на нього апеляційні скарги. Зокрема, захисник у своїй скарзі просила вирок районного суду щодо ОСОБА_1 скасувати, а кримінальне провадження щодо останнього закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді, стверджуючи про недопустимість доказів, покладених в основу обвинувального вироку, а саме: протоколу огляду місця події від 05 жовтня 2014 року, висновку автотехнічної експертизи № 09/17-145 від 25 березня 2015 року, протоколу слідчого експерименту від 16 травня 2016 року; висновку комісійної судової автотехнічної експертизи № 2680 від 04 серпня 2016 року та висновку судово-медичного експерта № 73 від 02 березня 2015 року. Разом з цим, прокурор у своїй скарзі просив апеляційний суд ухвалити новий вирок з призначенням ОСОБА_1 більш суворого покарання.

За наслідками апеляційного розгляду суд апеляційну скаргу заступника прокурора Івано-Франківської області залишив без задоволення, а апеляційну скаргу захисника Вань І. Р. в інтересах ОСОБА_1 задовольнив частково та виключив із мотивувальної частини вироку посилання суду як на докази винуватості ОСОБА_1 на протокол слідчого експерименту від 16 травня 2016 року та висновок комісійної судової автотехнічної експертизи № 2680 від 04 серпня 2016 року.

Зазначивши в ухвалі мотиви та підстави, якими керувався при прийнятті рішення, суд апеляційної інстанції врахував усі інші докази у провадженні на предмет достатності для підтвердження обвинувачення, і дійшов висновку про законність засудження ОСОБА_1 за злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК України.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що такі висновки апеляційного суду достатньо мотивовані та ґрунтуються на даних, які були належним чином перевірені в судовому засіданні та змістовно наведені в ухвалі, у тому числі й на результатах перевірки доводів сторони захисту про недопустимість інших зазначених в апеляційній скарзі захисника доказів.

Що стосується доводів захисника про недопустимість окремих письмових доказів, то суд касаційної інстанції дійшов наступного висновку.

За статтями 86, 87 КПК України доказ визнається допустимим, якщо його отримано у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використано при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та іншими законами України, у тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК України, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Для встановлення того, чи були протоколи огляду місця події допустимими як докази у кримінальному провадженні, необхідно визначити законодавчо встановлені підстави, порядок та умови, необхідні для їх збирання, саме на той час, коли вони були зафіксовані та одержані. Якщо слідчим був порушений порядок їх збирання, такі докази не можуть вважатися допустимими і бути підставою для прийняття процесуальних рішень.

Доводи захисника про недопустимість доказу, а саме протоколу огляду місця ДТП від 05 жовтня 2014 року, оскільки зазначена слідча дія була проведена за участю заінтересованого понятого ОСОБА_5 - фактичного володільця автомобіля, що спричинив ДТП, є безпідставними.

Відповідно до ч. 7 ст. 223 КПК України слідчий, прокурор зобов`язаний запросити не менше двох незаінтересованих осіб (понятих) для пред`явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов`язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Винятками є випадки застосування безперервного відеозапису ходу проведення відповідної слідчої (розшукової) дії. Поняті можуть бути запрошені для участі в інших процесуальних діях, якщо слідчий, прокурор вважатиме це за доцільне. Обшук або огляд житла чи іншого володіння особи, обшук особи здійснюються з обов`язковою участю не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії. Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники правоохоронних органів, а також особи, заінтересовані в результатах кримінального провадження.

Як убачається з протоколу огляду місця події від 05 жовтня 2014 року, а саме візуального огляду автомобіля Hyundai H100 (державний номерний знак НОМЕР_1 ), за участю якого сталося ДТП, та місцевості біля нього, під час проведення зазначеної слідчої дії були присутні поняті ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію зазначеного автомобіля, яким керував, тобто користувався засуджений ОСОБА_1 ,його власником є ОСОБА_7 (а. с. 216, т. 1).

При цьому факт законного користування ОСОБА_1 цим автомобілем підтверджується укладеним між останнім та ПАТ «СК «Провідна» договором від 18 вересня 2014 року «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який діяв на момент скоєння ДТП (а. с. 217, т. 1).

Згідно з довіреністю від 29 березня 2012 року, яка міститься в матеріалах провадження, ОСОБА_7 уповноважував ОСОБА_5 та ОСОБА_8 розпоряджатися зазначеним автомобілем (а. с. 218, т. 1).

Проте, як убачається із зазначеного протоколу, поняті ОСОБА_5 та ОСОБА_6 будь-яких зауважень та доповнень до нього не робили, а тільки посвідчили його, тобто підписали, а тому участь вказаних понятих не призвела до отримання необ`єктивних результатів проведення зазначеної слідчої дії.

При цьому сторона захисту не заперечувала факт вчинення ДТП за участю водія ОСОБА_1 .

З огляду на наведене матеріали провадження не містять будь-яких даних про те, що понятий ОСОБА_5 був заінтересованим у результатах кримінального провадження щодо ОСОБА_1 .

Разом з цим, колегія суддів касаційного суду бере до уваги положення ч. 7 ст. 223 КПК України, відповідно до якої участь понятих у зазначеній слідчій дії є не обов`язковою.

Таким чином, ураховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що протокол огляду місця ДТП від 05 жовтня 2014 року було отримано в порядку, встановленому процесуальним законом.

Доводи захисника про недопустимість як доказу висновку експерта від 02 березня 2015 року № 73 (щодо виявлених тілесних ушкоджень у потерпілої ОСОБА_2 ) через невідкриття на стадії виконання ст. 290 КПК України медичних документів, на яких ґрунтується експертне дослідження, а також через те, що ці документи не вилучалися у встановленому законом порядку, є безпідставними.

При цьому колегія суддів бере до уваги висновки, викладені в постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 754/14281/17 (провадження № 51-218кмо19).

Однією із засад кримінального провадження, закріплених у п. 15 ч. 1 ст. 7 КПК України, є змагальність сторін та свобода в поданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень частин 1, 2, 3 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання сторонами їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, встановленими цим Кодексом, і вони мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав. Натомість суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

На підставі статей 3, 56 КПК України потерпіла є стороною кримінального провадження і має право подавати докази не тільки суду, але й і слідчому. Крім того, за правилами ч. 2 ст. 84 вказаного Кодексу показання потерпілої є процесуальним джерелом доказу.

Отже, виходячи із законодавчих норм, потерпіла наділена правом безпосередньо надавати слідчому медичні документи на підтвердження фактів, які стосуються завданої злочином шкоди її здоров`ю, а слідчий зобов`язаний прийняти ці документи для виконання завдань кримінального провадження та з`ясування всіх обставин, що згідно зі ст. 91 КПК України належать до предмета доказування, у тому числі шляхом призначення судово-медичної експертизи за медичною карткою, отриманою від указаної сторони. У такому випадку разом із відповідною постановою слідчий скеровує до експертної установи медичну документацію, яка є об`єктом експертного дослідження. За інших обставин, тобто якщо потерпіла не згодна надати наявні в її розпорядженні необхідні документи, для отримання дозволу на тимчасовий доступ до них слідчий, застосовуючи заходи забезпечення кримінального провадження, звертається до суду за правилами глави 15 розділу II КПК України.

Крім того, у силу ч. 2 ст. 242 вказаного Кодексу призначення експертизи для встановлення ступеня тяжкості та характеру тілесних ушкоджень є обов`язковим.

Якщо стороною обвинувачення використано висновок експерта на підтвердження винуватості особи, то саме цей висновок з детальним аналізом медичної документації має бути відкритий стороні захисту при виконанні вимог ст. 290 КПК України. Водночас захист не позбавлений процесуальної можливості за необхідності клопотати про надання доступу до матеріалів, які досліджував експерт. За відсутності такого клопотання, з урахуванням ст. 22 вказаного Кодексу, слід розуміти, що сторона захисту, самостійно обстоюючи свою правову позицію, не вважала за доцільне скористатися на згаданій стадії провадження правом на відкриття їй також і медичної документації.

Таким чином, у наведеній ситуації, зважаючи на статті 22, 290, 412 КПК України у їх взаємозв`язку, істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону було би невідкриття слідчими органами стороні захисту саме висновку експерта, що могло потягнути за собою визнання його недопустимим доказом на підставі ст. 87 зазначеного Кодексу. Разом із цим, безспірно встановлена свідома добровільна мовчазна відмова сторони захисту від реалізації права заявляти клопотання про надання на стадії виконання ст. 290 КПК України доступу до документів, які досліджував експерт, автоматично не ставить під сумнів допустимість висновку цього експерта. Більше того, таке право може бути реалізовано під час судового чи апеляційного розгляду кримінального провадження, що не суперечить меті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як убачається з матеріалів провадження, при ознайомленні в порядку ст. 290 КПК України з матеріалами досудового розслідування, у тому числі з даними проведеної судово-медичної експертизи № 73 від 02 березня 2015 року, засуджений ОСОБА_1 не порушував питання про надання йому доступу до медичної документації, за результатами дослідження якої експертом було сформовано висновки. Також засуджений відмовився від участі захисника під час досудового слідства.

При цьому захисник Вань І. Р., яка була залучена в кримінальному провадженні під час підготовчого судового засідання, у ході судового розгляду стверджувала, що всі медичні документи не були відкриті в порядку ст. 290 КПК України та слідчим було порушено порядок їх збирання, у зв`язку з чим вона вважала, що висновок судово-медичного експерта № 73 від 02 березня 2015 року є недопустимим доказом.

Разом з цим, потерпіла ОСОБА_2 при її допиті підтвердила факт добровільної передачі слідчому медичних документів, на підставі яких робився висновок експерта, та те, що оригінали цих документів зберігаються в неї.

Крім того, в матеріалах провадження міститься заява чоловіка потерпілої ОСОБА_2 - ОСОБА_9 про надання слідчому медичних документів для проведення судово-медичної експертизи (а. с. 241, т. 1).

Між тим, сторона захисту під час судового розгляду не заявляла клопотань про надання доступу до документів, які досліджував експерт, а також зазначена сторона відмовилась від свого клопотання про призначення додаткової судово-медичної експертизи та про необхідність допиту експерта.

При цьому в матеріалах провадження міститься виписка із медичної картки стаціонарного хворого травматологічного відділення ОСОБА_2 із зазначенням отриманих нею ушкоджень внаслідок ДТП 05 жовтня 2014 року, на підставі якої, зокрема, було сформовано висновки експерта (а. с. 18, 242 т. 1).

Також з матеріалами кримінального провадження сторона захисту була ознайомлена під час судового слідства 24 травня 2016 року, що підтверджується підписом захисника Вань І. Р. (а. с. 184, т. 1).

Таким чином, з`ясувавши, що сторона захисту була ознайомлена із матеріалами провадження, а медичні документи слідчий отримав і передав експерту у спосіб, передбачений законом, місцевий суд відхилив доводи сторони захисту про істотне порушення вимог процесуального закону через незастосування заходів забезпечення кримінального провадження, з чим погоджується і колегія суддів касаційного суду.

Що стосується доводів захисника про те, що суд першої інстанції, визнаючи протокол проведення слідчого експеременту від 23 березня 2015 року недопустимим доказом, необґрунтовано визнав похідний від нього доказ допустимим, а саме висновок автотехнічної експертизи № 9/17-145 від 25 березня 2015 року, то колегія суддів касаційного суду дійшла такого висновку.

Як убачається з матеріалів провадження, а саме з висновку автотехнічної експертизи № 9/17-145 від 25 березня 2015 року, предметом дослідження експерта були вихідні дані, які містилися, зокрема, у постанові про призначення інженерно-технічної експертизи від 24 березня 2015 року, протоколі огляду місця ДТП від 05 жовтня 2014 року; висновку інженерно-технічної експертизи № 09/17-638 від 14 жовтня 2014 року та у висновку судово-медичного експерта № 73 від 02 березня 2015 року.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів касаційного суду вважає, що доводи захисника про недопустимість зазначеного письмового доказу є безпідставними.

Безпідставними виявилися доводи прокурора про невідповідність оскаржуваної ухвали апеляційного суду вимогам ст. 419 КПК України та про невідповідність призначеного покарання ОСОБА_1 через м`якість.

Так, при призначенні ОСОБА_1 покарання за злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК України, суд першої інстанції врахував як ступінь тяжкості вчиненого злочину, так і дані про особу засудженого. Зокрема, суд урахував те, що ОСОБА_1 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно. Обставин, які пом`якшують або обтяжують покарання ОСОБА_1 , суд не встановив.

На підставі цих даних у їх сукупності суд першої інстанції призначив ОСОБА_1 основне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки та додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

Аналогічні доводи щодо невідповідності призначеного покарання ОСОБА_1 через м`якість були наведені в апеляційній скарзі прокурора та перевірялися судом апеляційної інстанції, який визнав їх безпідставними. Свій висновок апеляційний суд переконливо мотивував в ухвалі, і вважати його необґрунтованим чи сумнівним підстав немає. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

З урахуванням сукупності перелічених обставин, тяжкості злочину, вчиненого з необережності, конкретних обставин матеріалів провадження, відсутності у ОСОБА_1 судимостей, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду про призначення останньому основного покарання за злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК України, у виді позбавлення волі на строк 3 роки та додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки є мотивованим і таким, що відповідає вимогам ст. 65 цього Кодексу.

Таким чином, у ході перевірки матеріалів провадження колегія суддів не встановила підстав для задоволення касаційних скарг захисника та прокурора.

Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування судових рішень, касаційний суд не встановив, а тому підстави для задоволення касаційних скарг захисника та прокурора відсутні.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 25 січня 2019 року та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційні скарги захисника Вань І. Р. та прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

С. С. Слинько С. І. Кравченко О. П. Ємець