Постанова

Іменем України

10 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 331/609/17

провадження № 51-8037 км 18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Білик Н. В.,

суддів Кравченка С. І., Ємця О. П.,

за участю:

секретаря судового засідання Ковтюка В. В.,

прокурора Матолич М. Р.,

виправданого ОСОБА_1,

захисників Пшець О. В.,

Мельникової Я. В. (в режимі

відеоконференції),

потерпілих ОСОБА_2, ОСОБА_3 (в режимі

відеоконференції),

представника потерпілих Зубкової Л. М. (в режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадженнями судами першої та апеляційної інстанцій, а також представника потерпілих - адвоката Моніна І. В. на вирок Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 15 квітня 2019 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2020 року у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №1201608000000231, щодо

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця села Комишани Херсонської області, жителя АДРЕСА_1), в силу статті 89 КК України такий, що немає судимості,

який обвинувачувався у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п.1 ч.2 ст.115, ч.2 ст.15, ч.2 ст.194 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Жовтневого районного суду Запорізької області від 15 квітня 2019 року ОСОБА_1 виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв'язку із недоведеністю його вини у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених п.1 ч.2 ст.115, ч.2 ст.15, ч.2 ст.194 КК України.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2020 року вирок місцевого суду залишено без зміни.

Органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у тому, що він, в період часу з 23:30 год. ІНФОРМАЦІЯ_2, знаходячись у приміщенні квартири АДРЕСА_2, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, діючи умисно, через неприязні відносини, які склалися на ґрунті раптово виниклого конфлікту з ОСОБА_5 та ОСОБА_6, під час спільного вживання спиртних напоїв, невстановленим предметом наніс множинні удари в область голови та шиї ОСОБА_6, продовжуючи реалізовувати свій злочинний намір, спрямований на вбивство ОСОБА_6, ОСОБА_1 наніс йому множинні удари ножем в область шиї, чим спричинив тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть потерпілого.

Після цього, ОСОБА_1, діючи без розриву в часі, перебуваючи у приміщенні цієї ж квартири, невстановленим предметом наніс множинні удари в область голови та тулубу ОСОБА_5, потім, наніс декілька ударів ножем в область шиї ОСОБА_5, спричинивши їй тяжке тілесне ушкодження, від якого настала смерть потерпілої.

Крім того, після вчинення вбивств, ОСОБА_7 підпалив занавіску, яку кинув на шафу, що знаходилася у спальній кімнаті зазначеної квартири, після чого відкрив конфорки газової плити та залишив місце злочину, тим самим вчинив всі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця - умисного пошкодження чужого майна, а саме квартири, вартістю 378 866 гривень, у великих розмірах, шляхом підпалу, але злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від його волі, оскільки пожежа була своєчасно ліквідована працівниками відділення Державної пожежно-рятувальної частини. В результаті дії вогню пошкоджено майно ОСОБА_2 на загальну суму 30 356,65 грн.

Виправдовуючи ОСОБА_1, суди вказали на те, що обвинувачення не знайшло свого підтвердження в ході судового розгляду тому, що воно ґрунтується на недопустимих доказах та припущеннях. Поза розумним сумнівом не доведено, що кримінальні правопорушення, передбачені п.1 ч.2 ст.115, ч.2 ст.15, ч.2 ст.194 КК України, вчинені ОСОБА_1.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Зазначає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Наголошує, що суд першої інстанції дав неправильну оцінку доказам та безпідставно визнав їх недопустимими.

В свою чергу, апеляційний суд безпідставно погодився із висновками місцевого суду щодо недопустимості доказів, повторно їх не дослідив, відповіді на доводи скарги сторони обвинувачення не надав, чим порушив вимоги ст.ст. 404, 419 КПК України та принцип безпосередності дослідження доказів.

Крім того, вказує на невідповідність судових рішень ст.370 КПК України через їх незаконність та необґрунтованість.

Представник потерпілих - адвокат Монін І. В. порушує питання про скасування судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції.

В обґрунтування своєї позиції стверджує, що місцевий суд всупереч ст.94 КПК України дав неправильну оцінку доказам.

Суд апеляційної інстанції, всупереч ст.404 КПК України, допущені судом першої інстанції порушення проігнорував.

На думку адвоката, рішення нижчих судів не відповідають вимогам ст.370 КПК України, оскільки є незаконними, необґрунтованими та невмотивованими, а ухвала апеляційного суду, крім того, не відповідає ст.419 КПК України, так як не містить відповідей на усі доводи апеляційних скарг.

Позиції інших учасників судового провадження

На касаційну скаргу прокурора надійшли заперечення від виправданого ОСОБА_1 та його захисника Мельникової Я. В., у яких вони просять залишити скаргу сторони обвинувачення без задоволення, а судові рішення - без зміни. Виправданий ОСОБА_1 та його захисники Мельникова Я. В. і Пшець О. В. в судовому засіданні підтримали аналогічну позицію.

Прокурор вимоги касаційних скарг підтримала частково, просила скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Потерпілі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх представник - адвокат Зубкова Л. М. вимоги касаційних скарг підтримали в повному обсязі та просили задовольнити.

Мотиви суду

Згідно ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. При розгляді доводів, наведених у касаційних скаргах, колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених місцевим та апеляційним судами.

Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, ухвали, що перевіряються в апеляційному порядку, та повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених ст. 370 КПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 370 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Стаття 419 КПК України чітко вимагає, що в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, мають бути зазначені мотиви з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення, в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Твердження прокурора і представника потерпілих, що суд апеляційної інстанції не розглянув доводів апеляційних скарг та не дав відповідей на них в ухвалі, що свідчить про не дотримання судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК України, заслуговують на увагу.

Суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції, і це покладає на апеляційний суд певний обов'язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК України. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд.

Не погоджуючись із вироком суду першої інстанції, прокурор та представник потерпілих подавали апеляційні скарги, в яких стверджували про неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, а також вказували на відсутність належної оцінки доказів відповідно до ст. 94 КПК України. В обґрунтування своїх доводів апелянти посилалися на конкретні порушення вимог процесуального закону, які були допущені місцевим судом під час оцінки доказів.

Однак, суд апеляційної інстанції поверхнево розглянув наведені у скаргах доводи, усунувся від їх перевірки, не спростував викладених тверджень та, залишаючи апеляційні скарги без задоволення, належним чином своїх висновків не мотивував, лише обмежився формальним посиланнями на те, що місцевий суд дав правильну оцінку доказам, які вважав такими, що не доводять винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих злочинів.

Суд нагадує, що ст. 91 КПК визначає обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, до них відносяться:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Дана норма відповідає на питання - встановлення яких фактів і обставин є метою доказування. Правильне визначення цих обставин, їх всебічне, повне і об'єктивне дослідження дозволяють вирішити кримінальне провадження по суті.

При доказуванні, насамперед, повинні бути встановлені обставини, які відносяться до події злочину (п.1 ч. 1 ст. 91 КПК України). А п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК України вимагається встановлення винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

За допомогою певного доказу встановлюється та чи інша обставина. Так, протокол огляду місця події має безпосереднє відношення саме до події злочину, за допомогою нього можна встановити час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення. Натомість, суд першої інстанції оцінив цей доказ виключно з позиції - чи встановлює він винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Усі решта доказів також судом оцінені саме з цієї позиції, що протирічить вимогам КПК України.

Крім того, заслуговує на увагу те, що згідно ст. 94 КПК України суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

В порушення зазначеної норми, суд оцінив кожен доказ окремо, однак не оцінив сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Адже внутрішнє переконання, до якого приходять суб'єкти оцінки має грунтуватись саме на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності.

Застосовуючи підхід до оцінки доказів лише з позиції чи встановлює він винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а також оцінюючи кожен доказ окремо без оцінки сукупності доказів, суд порушив вимоги ст.ст. 91, 94 КПК України, які є істотними тому, що вони перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Не зважаючи на те, що апелянти у своїх скаргах посилались на порушення вимог закону під час оцінки доказів місцевим судом, наполягали на повторному їх дослідженні, однак суд апеляційної інстанції це проігнорував.

Крім того, апеляційний суд безпідставно погодився із твердженням суду першої інстанції про недопустимість таких доказів, як протоколи слідчих експериментів зі свідками ОСОБА_8 та ОСОБА_9 вказав на те, що суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, оскільки відомості, які містяться в показаннях свідка ОСОБА_8 не були предметом безпосереднього дослідження суду, а щодо свідка ОСОБА_9, то слідчим було проведено його допит, де він надає показання з чужих слів. Тобто, суд фактично ототожнив два самостійних процесуальних джерела доказів - показання свідка та протокол процесуальної дії (слідчого експерименту).

Наведене суперечить правовій позиції, викладеній в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 вересня 2020 року (справа № 740/3597/17).

Термін "показання" в контексті ч. 4 ст. 95 КПК України використовується для позначення відомостей, які надаються в судовому засіданні під час судового провадження. Правило, закріплене в цій нормі, має застосовуватися лише до відомостей, що відповідають ознакам показань як самостійному процесуальному джерелу доказів за вимогами ч. 4 ст. 95 КПК України.

У той же час, метою слідчого експерименту відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК України є перевірка й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення. Проведення за участю свідка слідчого експерименту з метою перевірки й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, крім отримання відомостей, передбачає також здійснення учасниками слідчого експерименту певних дій, спрямованих на досягнення мети цієї слідчої (розшукової) дії.

Якщо відомості повідомлено підозрюваним, обвинуваченим, свідком під час проведення процесуальних дій, то вони є складовим компонентом змісту документа як окремого процесуального джерела доказів, зокрема, протоколу слідчого експерименту, де фіксуються його хід та результати. Отже, показання і протокол слідчого експерименту є окремими самостійними процесуальними джерелами доказів, які суд оцінює за правилами ст. 94 КПК України.

За встановленим кримінальним процесуальним законом порядком належна правова процедура проведення слідчого експерименту містить низку процесуальних гарантій, дотримання яких виключає обґрунтовані сумніви щодо правомірного отримання відомостей від суб'єкта, за його волею та вільним волевиявленням. До системи таких гарантій належить також участь понятих, здійснення безперервного відеозапису слідчої дії як складові судового контролю за дотриманням засад кримінального провадження, детальне і ґрунтовне роз'яснення прав та процесуальних наслідків участі особи в проведенні слідчого експерименту тощо.

Відповідно до нормативного змісту засади безпосередності (ст. 23 КПК України), суд досліджує докази безпосередньо з метою встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення, де протокол слідчого експерименту є предметом оцінки суду за правилами, визначеними ст. 23 КПК України. Отже, протокол слідчого експерименту після його оцінки судом із точки зору належності, допустимості й достовірності набуває значення судового доказу.

Таким чином, у даному випадку відсутні підстави для ототожнення показань та протоколу слідчого експерименту, які є окремими процесуальними джерелами доказів для встановлення обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні відповідно до ст. 91 КПК України. Крім того, судом не наведено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону під час проведення слідчих експериментів зі свідками ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які б ставили під сумнів допустимість цих доказів.

Так само, апеляційний суд погодився із висновком місцевого суду про те, що показання свідка ОСОБА_9 дані ним в суді є недопустимим доказом, оскількийого твердження є показаннями з чужих слів і не можуть бути використані для доведення винуватості засудженого. При цьому, суд не взяв до уваги доводи апеляційних скарг, які зводились до того, що свідок ОСОБА_9 давав пояснення щодо факту висловлювання ОСОБА_1, який свідок безпосередньо сприймав.

Відповідно до частини 1 статті 97 КПК показаннями з чужих слів є висловлювання щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи. Таким чином, показанням з чужих слів буде твердження про існування певного факту, який особа не сприймала особисто, а дізналася про нього зі слів іншої особи.

Водночас, Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував (постанова у справі №441/845/17 від 19 листопада 2019 року), що для визначення того, чи є показання, в яких передаються висловлювання іншої особи, показаннями з чужих слів у значенні статті 97 КПК, необхідно встановити, чи надаються або використовуються ці висловлювання іншої особи для доведення існування того факту, про який стверджується в цьому переданому висловлюванні. Показання, які містять висловлювання іншої особи, надані з іншою метою, наприклад, для доведення того, що інша особа висловилася саме так за певних обставин, не можуть вважатися показаннями з чужих слів відповідно до статті 97 КПК, оскільки у такому разі вони є повідомленням про факт висловлювання, який свідок безпосередньо спостерігав.

Крім того, апеляційний суд, погоджуючись з вироком районного суду зазначив про недопустимість такого доказу, як протокол негласної слідчої (розшукової) дії - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж - мобільного телефону свідка ОСОБА_9 з тих підстав, що не було встановлено особу іншого співрозмовника та не допитано в судовому засіданні. При цьому, суд не дав відповіді на аргументи апелянтів яким чином даний факт, через призму вимог кримінального процесуального закону, впливає на законність проведеної слідчої дії.

Стаття 87 КПК України чітко визначає, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов.

Суд касаційної інстанції наголошує, що правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій є постанови прокурора та ухвали слідчого судді про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, у них зазначається уся наявна інформація, одержана в установленому законом порядку, що потребує перевірки. Тобто, саме з цих процесуальних документів суд може дійти висновку, чи були у органу досудового розслідування наявні законні підстави для проведення таких заходів, результати яких виступають доказами у кримінальному провадженні.

Із матеріалів провадження вбачається, що ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області від 02 вересня 2016 року надано дозвіл на проведення НСРД- зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, з номеру мобільного телефону ОСОБА_9. На виконання цієї ухвали, телефонну розмову зафіксовано на аудіо диск, складено відповідний протокол, що в подальшому разом із документам, які стали правовою підставою для НСРД, досліджено в судовому засіданні.

Зважаючи на викладене, висновки апеляційного суду про недопустимість як доказу протоколу негласної слідчої (розшукової) дії - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж - мобільного телефону свідка ОСОБА_9 є передчасними.

Також в апеляційних скаргах зверталась увага апеляційного суду на безпідставне визнання недопустимим доказом протоколу тимчасового доступу до речей ОСОБА_1 (еластичного бинта) від 09 вересня 2016 року. Надаючи оцінку вказаному доказу, суд мотивував свій висновок тим, що цей доказ здобутий з порушенням вимог процесуального закону, оскільки всупереч ст.100 КПК речовий доказ -еластичний бинт не оглянуто, не сфотографовано та не описано в протоколі огляду. Крім того, він отриманий з порушенням прав ОСОБА_1, так як вилучений в день коли останній без законних підстав знаходився в управлінні поліції.

З приводу цього колегія суддів вважає за необхідне зазначити слідуюче.

Відповідно до положень ст.159 КПК України тимчасовий доступ до речей і документів - це один із видів забезпечення кримінального провадження, який полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку).

Правовою підставою для здійснення тимчасового доступу до речей і документів є ухвала слідчого судді, суду.

Зі змісту протоколу тимчасового доступу до речей і документів від 09 вересня 2016 року вбачається, що еластичний бинт вилучений у ОСОБА_1 слідчим на підставі ухвали слідчого судді Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від
09.09.2016 року, якою було надано тимчасовий доступ до його речей і документів.

Перед початком цієї дії ОСОБА_1 у відповідності до вимог кримінального процесуального закону пред'являвся оригінал ухвали суду. Після вилучення речей слідчим було складено їх опис, який є додатком до протоколу. ОСОБА_1 ознайомлено із протоколом, жодних зауважень та доповнень він не висловлював.

Вказуючи про недопустимість як доказу, протоколу тимчасового доступу, суд послався на порушення органом досудового розслідування вимог ст.100 КПК України.

Однак, слід звернути увагу, що стаття 100 КПК України регулює порядок зберігання речових доказів, в той час, коли станом на 09 вересня 2016 року речі ОСОБА_1 до яких органу досудового розслідування судом надавався доступ, не були визнані речовими доказами.

Відповідно до ст. 349 КПК України після виконання дій, передбачених ст. 349 КПК України, головуючий надає стороні обвинувачення та стороні захисту право проголосити вступні промови.

У вступній промові зазначається, якими доказами сторона підтверджуватиме наведені нею обставини, порядок дослідження доказів, а також може бути зазначена позиція сторони.

Згадана норма дає право сторонам самостійно визначатись із тим обсягом доказів, які будуть використовуватись під час змагального процесу. Однак, суд у вироку вдався до аналізу реєстру, що додається до обвинувального акту, та акцентував увагу на тих доказах, які прокурором не використовувались для доведення винуватості.

Верховний Суд звертає увагу, що судове рішення є актом реалізації судової влади.

Якість судового рішення це один із основних критеріїв якості правосуддя.

Тому, виходячи із викладеного, слід наголосити, що вживання у вироку припущень, суперечностей та протиріч є неприпустимим, адже це ставить під сумнів законність ухваленого рішення.

Місцевий суд, ухвалюючи вирок, зазначив, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, однак, на противагу цьому, мотивував вирок рядом власних припущень, а також допустив у ньому суперечності та протиріччя.

Зокрема, аналізуючи протокол огляду місця події від 25 серпня 2016 року суд вказав, що вилучені під час огляду чотири металевих чарки свідчать про присутність в квартирі четвертої особи. Тим самим, висловив власні припущення щодо версії події, без будь яких обґрунтувань.

Крім того, вдаючись до висновків, що фрагменти низу взуття вилучені під час огляду місця події, відповідно до фототаблиці візуально не відносяться до слідів взуття, у яке був взутий обвинувачений в ніч скоєного, суд знову висловив власні судження, всупереч тому, що для з'ясування таких обставин необхідні спеціальні знання.

Констатуючи про відсутність крові на одязі, вилученому у ОСОБА_1, суд одночасно стверджує, що це не є той одяг, у який був одягнутий обвинувачений на момент інкримінованих подій. Тобто, мотивуючи свій висновок, він одночасно піддає його сумніву.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи кримінальне провадження в межах поданих апеляційних скарг не звернув увагу на допущені місцевим судом порушення, не надав належної оцінки викладеним доводам та відповідей на них, не зазначив підстав, з яких апеляційні скарги залишив без задоволення, так само не дослідив повторно доказів, які були досліджені місцевим судом з порушеннями, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону, а тому рішення цього суду не можна вважати обґрунтованим, вмотивованим і таким, що відповідає вимогам ст.419 КПК України. Допущені судом апеляційної інстанції порушення вимог кримінального процесуального закону є істотними, такими що перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Разом із цим, як сторона обвинувачення так і представник потерпілих, у касаційних скаргах, висловлюючи свою незгоду із рішеннями судів обох інстанцій ставили вимогу про їх скасування. При цьому, вони вказували про конкретні порушення вимог кримінального процесуального закону лише судом апеляційної інстанції. Жодних доводів та підстав для скасування вироку районного суду у скаргах не наведено. За таких обставин, Суд вважає, що касаційні скарги підлягають до часткового задоволення.

У зв'язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду апеляційної інстанції.

З цих підстав Суд ухвалив:

Касаційні скарги прокурора та представника потерпілих - адвоката Моніна І. В. задовольнити частково.

Ухвалу Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2020 року щодо ОСОБА_1 скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

Н. В. Білик С. І. Кравченко О. П. Ємець