Постанова

Іменем України

11 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 208/5439/16-к

провадження № 51-5598 км18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Білик Н.В.,

суддів Кравченка С.І., Ємця О.П.,

за участю:

секретаря судового засідання Ковтюка В.В.,

прокурора Сингаївської А.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Долгова О.О. на вирок Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 13 листопада 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2018 року у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12916040800002026, за обвинуваченням

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області, жителя АДРЕСА_1, раніше судимого, 28 вересня 2015 року Заводським районним судом міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області за ч.1 ст.164 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік, на підставі ст.75 КК України з іспитовим строком на 1 рік;

у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 2 ст.164 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 13 листопада 2017 року ОСОБА_2 засуджено за ч.2 ст.164 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі ч.1 ст.71 КК України до призначеного покарання частково приєднано невідбуте покарання за вироком Заводського районного суду м.Дніпродзержинська від 28 вересня 2015 року та ОСОБА_2 призначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки 6 місяців.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2018 року апеляційну скаргу захисника залишено без задоволення, а апеляційну скаргу прокурора задоволено. Вирок місцевого суду змінено, виключено з мотивувальної частини обставину, яка обтяжує покарання - рецедив злочину. В решті вирок залишено без зміни.

За вироком суду ОСОБА_2 визнаний винуватим у тому, що він, будучи раніше судимим за ч. 1 ст. 164 КК України, умисно, злісно ухилявся від сплати коштів встановлених рішенням Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 квітня 2010 року, на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, в розмірі 1/3 частині заробітку, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, в період з 01 жовтня 2015 року по 20 серпня 2016 року, чим допустив заборгованість за вказаний період у сумі 15 337 грн.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник порушує питання про скасування судових рішень щодо ОСОБА_2 та закриття кримінального провадження, у зв'язку з відсутністю в діях складу інкримінованого кримінального правопорушення. Стверджує, що судами обох інстанцій не взято до уваги те, що засуджений не мав змоги сплачувати аліменти через відсутність роботи та здійснення догляду за хворим вітчимом. Він намагався передавати дітям продукти харчування та гроші, однак потерпіла їх не брала. Зазначає, що державна виконавча служба не попереджувала його про відповідальність за несплату аліментів. Крім того, наголошує, що суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про витребування з поштового відділення інформації щодо переказу кошів ОСОБА_2 на користь потерпілої. Вважає, що вирок не відповідає вимогам ст.ст.370,374 КПК, через невмотивованість. В свою чергу, апеляційний суд в порушення ст. 404 КПК повторно доказів не дослідив, в ухвалі не зазначив мотивів та підстав, з яких апеляційну скаргу сторони захисту залишив без задоволення.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор в суді касаційної інстанції заперечив проти задоволення вимог скарги сторони захисту.

Мотиви суду

Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При розгляді доводів, наведених у касаційних скаргах, колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами.

Касаційні доводи сторони захисту про відсутність складу інкримінованого ОСОБА_2 кримінального правопорушення за ч.2 ст.164 КК України через те, що у діянні останнього не було злісного ухилення від сплати аліментів, є неприйнятними з огляду на таке.

Об'єктом даного злочину є право неповнолітніх дітей на повноцінне життя та всебічний (фізичний, психічний і соціальний) розвиток.

Відповідно до ст. ст. 18, 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Україною, Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України ( ст. 8 ЗУ «Про охорону дитинства»). Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини( ст.11 ЗУ «Про охорону дитинства» ).

Згідно положень ч. 1 ст. 3 Конвенції ООН, ч.ч. 7, 8 ст. 7 СК України при вирішенні будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дитини і, тим більше, при захисті одного із основних прав дитини - права на утримання.

Таке право кореспондується з конституційним обов'язком батьків утримувати дитину до її повноліття, який закріплений в Основному Законі (ст. 51 Конституції України), а також в Сімейному кодексі (ст. 180) та гарантується Державою, в свою чергу, ст.15 Сімейного кодексу чітко регламентовано, що сімейні обов'язки не можуть бути перекладені на іншу особу.

Предметом злочину, який аналізується, є кошти, що за рішенням суду підлягають сплаті на утримання дітей.

З об'єктивної сторони злочин передбачений статтею 164 КК України може бути вчинений у формі злісного ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів).

Частина 2 статті 164 КК передбачає відповідальність за те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею.

Під злісним ухиленням від сплати коштів на утримання дітей (аліментів) слід розуміти будь-які діяння боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів, зміну місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного виконавця, приватного виконавця тощо), які призвели до виникнення заборгованості із сплати таких коштів у розмірі, що сукупно складають суму виплат за три місяці відповідних платежів.

При цьому діяння можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов'язку.

Як вбачається із матеріалів кримінального провадження, рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 12 квітня 2010 року ОСОБА_2 зобов'язаний сплачувати аліменти на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, 2007 р.н. та ОСОБА_4, 2009 р.н., в розмірі 1/3 частини заробітку, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05 березня 2010 року до досягнення ними повноліття. В період з 01 жовтня 2015 року по 20 серпня 2016 року злісно ухилився від сплати аліментів, що сукупно склало суму виплат більше ніж за три місяці , внаслідок чого виникла заборгованість у сумі 15337 грн.

Судами правильно враховано, що ОСОБА_2, був обізнаним щодо наявності рішення суду про стягнення з нього аліментів, та обов'язку виконувати дане рішення, адже він раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності саме за злісне ухилення від спати аліментів на утримання дітей.

Статтею 88 КПК передбачено, що докази, які стосуються судимостей обвинуваченого, можуть бути визнані допустимими якщо вони подаються для доказування того, що обвинувачений не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення.

Судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_2 на виклики до державного виконавця не з'являвся, до нього застосовувались приводи, однак він неодноразово змінював місце проживання, переховувався, офіційно не працював, як тільки він працевлаштовувався, після надходження за місцем роботи виконавчого листа одразу ж звільнявся, у зв'язку із чим аліменти з нього не стягувались, натомість накопичувалась заборгованість.

Дані обставини вказують саме на злісне ухилення ОСОБА_2 від сплати аліментів, вони підтверджені доказами, яким місцевий суд у порядку ст. 94 КПК України дав оцінку з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а сукупності цих доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку і прийняв обґрунтоване рішення про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину. З таким висновком суд касаційної інстанції погоджується.

Твердження захисника про те, що засуджений не мав змоги сплачувати аліменти через відсутність роботи у зв'язку із здійсненням догляду за хворим вітчимом, не слід брати до уваги, оскільки вказані обставини ні в якому разі не звільняють ОСОБА_2 від обов'язку утримання дітей.

Позитивним є те, що ОСОБА_2 доглядав за хворим вітчимом, що не є його обов'язком, однак це жодним чином не повинно порушувати чи обмежувати прав та інтересів неповнолітніх дітей, адже діти внаслідок їх фізичної і розумової незрілості, потребують спеціальної охорони, піклування та утримання. Національним законодавством такий обов'язок покладено саме на батьків, які повинні неухильно його дотримуватися.

Посилання сторони захисту на те, що державна виконавча служба не попереджувала засудженого про відповідальність за несплату аліментів, є безпідставними.

Кримінальна відповідальність за злісне ухилення від сплати аліментів передбачена національним законодавством, вона витікає з обов'язку батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей і жодним чином не пов'язана із попередженням чи не попередженням про це державною виконавчою службою. ЗУ «Про виконавче провадження» передбачає порядок примусового виконання судових рішень і не покладає на виконавця обов'язок попереджати про кримінальну відповідальність.

Касаційні доводи про те, що ОСОБА_2 намагався передавати дітям продукти харчування та гроші, однак потерпіла їх не брала, були предметом дослідження судів, які чітко встановили, що вони не підтверджені доказами, тому суди обґрунтовано дані обставини не взяли до уваги.

Що стосується посилань сторони захисту про безпідставну відмову суду у задоволенні клопотання про витребування з поштового відділення інформації щодо переказу кошів засудженим на користь потерпілої, то вони не ґрунтуються на вимогах закону.

Статтею 93 КПК регламентовано, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження у порядку, передбаченому КПК.

Разом із цим, відповідно до ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, а також на реалізацію інших процесуальних прав передбачених КПК. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

Тобто, за змістом кримінального процесуального закону, суд не збирає (витребовує) докази, а зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні рівні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав.

Сторона захисту не була позбавлена можливості самостійно витребувати з поштового відділення необхідну інформацію щодо переказу кошів ОСОБА_2, однак своїм правом не скористалася, а відтак суд правомірно відмовив у задоволенні такого клопотання. Вирок місцевого суду в повній мірі відповідає вимогам ст. ст.370,374 КПК, підстави вважати його невмотивованим відсутні.

Твердження про те, що апеляційний суд всупереч ст. 404 КПК повторно не дослідив докази, не заслуговують на увагу .

Згідно з приписами ч. 3 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції зобов'язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями. При цьому повнота дослідження судом апеляційної інстанції доказів щодо певного факту має бути забезпечена у випадках, коли під час апеляційного розгляду даний факт встановлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції.

Передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України підстав для повторного дослідження матеріалів справи стороною захисту наведено не було й апеляційним судом не встановлено, а тому суд апеляційної інстанції обмежився у своїй ухвалі аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції. За результатами перегляду вироку, суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК України засаді безпосередності судового розгляду.

Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України, у ній наведено докладні мотиви прийнятого рішення. Суд апеляційної інстанції взяв до уваги усі доводи апеляційних скарг, так само зазначив підстави з яких апеляційну скаргу сторони захисту визнано необґрунтованою. Висновки апеляційного суду належним чином мотивовано.

Таким чином, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б підставами для скасування оскаржуваних судових рішень колегією суддів не встановлено, тому касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення.

З огляду на викладене та керуючись статтями 434, 436, 438, 441,442 КПК України, Суд вважає, що оскаржувані судові рішення слід залишити без зміни.

З цих підстав Суд ухвалив:

Вирок Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 13 листопада 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2018 року щодо ОСОБА_2 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

Н.В. Білик С.І. Кравченко О.П. Ємець