ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2019 року

Київ

справа №826/15335/16

адміністративне провадження №К/9901/22549/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А. Г.,

суддів: Єресько Л. О., Соколова В. М.

розглянувши в порядку письмового провадження

касаційну скаргу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року (суддя Балась Т. П. ) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року (судді: Перцова Т. Г., Дюкарєва С. В., Жигіль С. П. ) за адміністративним позовом Громадської організації "Батько має право" до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, треті особи - ОСОБА_1, ОСОБА_2, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

03 жовтня 2016 року Громадська організація "Батько має право" (далі - позивач, ГО "Батько має право") звернулася до суду з адміністративним позовом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - відповідач, Уповноважений ВР України з прав людини), треті особи - ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо захисту (поновлення) порушених конституційних прав громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року;

- зобов'язати відповідача вчинити дії, викладені у клопотанні від 09 серпня 2016 року № 272609.16/26 (та не обмежуючись) для унеможливлення подальшого порушення державними органами України, серед іншого судовими органами України (та не обмежуючись), вчинення протиправних дій, а саме застосування Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, при прийнятті рішень у сфері сімейних правовідносин.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не було застосовано жодних заходів реагування та відмовлено в задоволенні вимог ГО "Батько має право", викладених у її клопотаннях з приводу захисту прав громадян, зокрема членів цієї громадської організації, які, на переконання позивача, порушуються внаслідок застосування органами влади, зокрема судами, при визначенні місця проживання дитини Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, що не належить до переліку правових актів визначених статтями 8 9 Конституції України, статтею 2 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статтею 7 Сімейного кодексу України, статтею 10 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року, позов задоволено частково: зобов'язано Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повторно розглянути клопотання ГО "Батько має право" від 09.08.2016 № 272609.16/26. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанції мотивовані тим, що в даному випадку Уповноваженим ВР України з прав людини у відповіді від 07 вересня 2016 року на друге клопотання позивача від 09 серпня 2016 року не надано оцінки всім обставинам, викладеним заявником, не зазначено, чи має місце порушення відповідних прав громадян, та не наведено обґрунтованого висновку щодо наявності або відсутності відповідних порушень прав батьків, тобто звернення не розглянуто належним чином та не перевірено необхідності та можливості застосування відповідачем певних заходів реагування.

При цьому, суди дійшли висновку щодо наявності у відповідача повноважень здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, звертатись до органів державної влади, у тому числі до судових органів не з приводу конкретної судової справи, а з метою доведення відповідної інформації задля уникнення порушень прав та свобод людини і громадянина в майбутньому, у зв'язку із чим клопотання позивача підлягає повторному розгляду.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг.

Відповідач у касаційній скарзі вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати в частині задоволення позовних вимог та ухвалити постанову про відмову в позові в повному обсязі.

Скаржник зазначає, що звернення позивача містять приклади судових рішень, а Уповноважений ВР України з прав людини не наділений правом аналізувати та надавати оцінку конкретним судовим рішенням, оскільки відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Скаржник вважає, що позивач, звернувшись зі спірним клопотанням, намагається змінити раніше прийняті остаточні судові рішення в поза процесуальний спосіб.

Скаржник наполягає на тому, що суди попередніх інстанції безпідставно зобов'язали його вжити заходів для сприяння реалізації особою своїх прав та охоронюваних законом інтересів та не визначили при цьому, які саме заходи він повинен застосувати при повторному розгляді клопотання позивача, а також зазначає, що при повторному розгляді клопотання позивача в нього не виникне додаткових повноважень для повного захисту прав громадян у відповідних правовідносинах.

Позиція інших учасників справи.

Від позивача надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він просить відмовити в її задоволенні та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вказує на необґрунтованість скарги відповідача та зазначає, що відповідач, помилково вважаючи друге клопотання ГО "Батько має право" повторним, фактично його не розглянув по суті, не проаналізував наведені в ньому доводи та не надав їм оцінки.

Крім того, у запереченнях на касаційну скаргу позивач звертає увагу, що судами попередніх інстанцій на відповідача не було покладено зобов'язання втручатися у компетенцію судів щодо здійснення правосуддя, що такі доводи скаржника не відповідають дійсності та є його власними міркуваннями.

Рух касаційної скарги

Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 07 березня 2017 року відкрив касаційне провадження на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2017 ркоу у даній справі.

14 лютого 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Білоус О. В., (судді) Данилевич Н. А., Желтобрюх І. Л.

За результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Загороднюк А. Г. (судді), Єресько Л. О., Соколов В. М.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

01 лютого 2016 року ГО "Батько має право" направила Уповноваженому ВР України з прав людини звернення, в якому зазначила, що суди в Україні при прийнятті рішень у справах про визначення місця проживання дитини керуються принципом, викладеним у пункті 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, та просила звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням з приводу офіційного тлумачення статей 9 і 24 Конституції України для надання висновку щодо конституційності вказаного міжнародного правового акту та його окремих положень.

Листом від 12 березня 2016 року № 1/7-259366.16/26-138 Уповноваженим ВРУ з прав людини надано відповідь на вказане звернення позивача, в якій зазначено про неможливість втручання у здійснення правосуддя, роз'яснено питання щодо наявності в учасників судового процесу та інших осіб права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення та на перегляд справи Верховним Судом України.

Також у вказаному листі заявнику роз'яснено повноваження Конституційного Суду України та повідомлено про відсутність правових підстав для звернення до зазначеного суду щодо конституційності Декларації прав дитини, оскільки вона не є правовим актом, перелік яких визначено статтею 151 Конституції України, та не є міжнародним договором, поінформовано заявника про відсутність підстав для конституційного подання щодо тлумачення статей 9 і 24 Конституції України через відсутність в поданому ним зверненні доводів та обґрунтувань необхідності такого тлумачення.

Крім того, заявнику було роз'яснено його право та підстави для конституційного звернення до Конституційного Суду України.

09 серпня 2016 року ГО "Батько має право" вдруге звернулась до Уповноваженого ВР України з прав людини з клопотанням № 272609.16/26, в якому навела свої доводи щодо проблематики застосування судовими органами при вирішенні цивільних справ про визначення місця проживання дитини пункту 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, яка не ратифікована Верховною Радою України.

У прохальній частині вказаного звернення позивач просив Уповноваженого ВР України з прав людини захистити права громадян та запропонував можливі, на його думку, заходи реагування:

1) захистити (поновити) порушені конституційні права громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень (тих, що зазначені в даному зверненні та не обмежуючись) було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року;

2) вчинити дії для унеможливлення подальшого порушення державними органами України, серед іншого судовими органами України (та не обмежуючись), вчинення протиправних дій, а саме застосування Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, при прийнятті рішень у сфері сімейних правовідносин;

3) з метою захисту (відновлення) порушених прав громадян при застосуванні державними органами України Декларації прав дитини та унеможливлення подальшого порушення прав людини при застосуванні Декларації прав дитини позивач запропонував вчинити наступні дії (та не обмежуючись):

1. Звернутись з конституційним поданням до Конституційного Суду України щодо конституційності застосування державними органами України Декларації прав дитини на території України у сфері сімейних правовідносин.

1.1. З дня вступу нових змін до Конституції України звернутись (долучитись до звернень громадян) до Конституційного Суду України з конституційною скаргою щодо застосування судами України положень Декларації прав дитини.

1.2. Звернутись з поданням до Верховного Суду України з пропозицією при винесенні рішень у сфері сімейних правовідносин, щодо визначення місця проживання дитини, зробити правовий висновок щодо Декларації прав дитини відповідно до ст. 360-7 ЦПК України.

1.3. Звернутись з поданням до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ розглянути питання правозастосування Декларації прав дитини та відобразити свою позицію у рішенні Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

1.4. Звернутись з поданням до Міністерства юстиції України з пропозицією надати роз'яснення для органів опіки і піклування України (та не обмежуючись) щодо правозастосування Декларації прав дитини і її неможливості застосування на території України при вирішення спорів у сфері сімейних правовідносин.

1.5. Звернутись з поданням до Міністерства соціальної політики України з пропозицією надати роз'яснення для органів опіки і піклування України (та не обмежуючись) щодо правозастосування Декларації прав дитини і її неможливості застосування на території України при вирішення спорів у сфері сімейних правовідносин.

1.6. Висловити правову позицію Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо Декларації прав дитини і донести її до органів державної влади України.

07 вересня 2016 року на вищевказане звернення позивача від 09 серпня 2016 року Представником Уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності Філіпішиною А. А. надано відповідь № 10.1/9-272609.16/26-92, в якій зазначено, що питання, порушені у такому зверненні вже були предметом розгляду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і відповідні роз'яснення йому були надані листом від 12 березня 2016 року № 1/7-259366.16/26-138.

При цьому, у вказаній відповіді на звернення позивача повторно зазначено про відсутність правових підстав для звернення до Конституційного Суду України та повідомлено, що порушені позивачем питання розглядалися 15 березня 2015 року на особистому прийомі, під час якого Уповноваженим ВР України з прав людини надано роз'яснення щодо встановленого законодавством порядку вирішення відповідного питання.

Також суди попередніх інстанцій установили, що ГО "Батько має право" зверталася до Верховної Ради України, Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства соціальної політики України із запитами щодо правового статусу Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20 липня 1959 року.

Листами Апарату Верховної Ради України від 26 серпня 2015 року № 07/9-469, Міністерства юстиції України від 19 серпня 2015 року № Ш-16216/10.2, Міністерства закордонних справ України від 17 серпня 2015 року № 72/19-091-2003, Міністерства соціальної політики України від 04 листопада 2015 року № 2445/0/205-15/57 позивача було повідомлено, що за усталеною міжнародною практикою вказана Декларація є урочистим загальним актом, в якому сформульовані узгоджені сторонами принципи і цілі, що вона має рекомендаційний характер та вимагає додаткового врегулювання шляхом прийняття міжнародних договорів та впровадження в національних конституціях і законах, а відтак надання згоди України на обов'язковість для неї Декларації з прав дитини в розумінні статті 9 Конституції України та статті 8 Закону України "Про міжнародні договори України" не вимагається. Також у листах зазначено, що Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989, яка була ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року, присвячена широкому спектру прав дитини та є першим і основним міжнародно-правовим документом обов'язкового характеру.

У листах Міністерства закордонних справ України та Міністерства соціальної політики України, окрім наведеного, також вказано, що згода української сторони із зазначеним документом була висловлена шляхом голосування за резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 1386 (ХІV) і не потребувала інших процедур.

Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23.12.1997 року № 776/97-ВР у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон № 776/97-ВР) парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 4 Закону № 776/97-ВР Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, статті 1 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23.12.1997 року, Законом України "Про державну службу", іншими законами України. Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Статтею 13 Закону № 776/97-ВР регламентовано обсяг повноважень Уповноваженого ВР України з прав людини, серед яких, зокрема зазначено право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням: про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина; про офіційне тлумачення Конституції України та законів України; 3.1) вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) з метою захисту прав і свобод людини і громадянина особисто або через свого представника в установленому законом порядку: звертатися до суду про захист прав і свобод осіб, які через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права і свободи; брати участь у судовому розгляді справ, провадження в яких відкрито за його позовами (заявами, клопотаннями (поданнями); вступати у справи, провадження в яких відкрито за позовами (заявами, клопотаннями (поданнями) інших осіб, на будь-якій стадії їх судового розгляду; ініціювати незалежно від його участі у судовому провадженні перегляд судових рішень;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, здійснюють виконання судових рішень, вносити в установленому порядку пропозиції щодо поліпшення діяльності таких органів у цій сфері;

13) здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

14) здійснювати інші повноваження, визначені законом.

У статті 16 Закону № 776/97-ВР визначено підстави для провадження справ та призначення перевірок, зокрема, зазначено, що Уповноважений ВРУ з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує, зокрема за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників.

У свою чергу, статтею 17 Закону № 776/97-ВР передбачено, що предметом розгляду Уповноваженим ВР України з прав людини може бути звернення громадських організацій та закріплено відповідну процедуру розгляду.

Так, уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України "Про звернення громадян" (частина перша статті 17 Закону № 776/97-ВР).

Разом з тим частиною 1 статті 15 Закону України "Про звернення громадян" передбачено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

При розгляді звернення Уповноважений:

1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;

2) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;

3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4) відмовляє в розгляді звернення (частина третя статті 17 Закону № 776/97-ВР).

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду (частина четверта статті 17 Закону № 776/97-ВР).

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала.

Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою (частина п'ята статті 17 Закону № 776/97-ВР).

Відповідно до частини 1 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Системний аналіз вищевикладених приписів надає підстави вважати, що законодавством регламентовано процедуру розгляду Уповноваженим ВР України з прав людини звернень, зокрема, громадських організацій, з приводу порушення прав громадян.

Така процедура обумовлює необхідність здійснення повного та всебічного розгляду всіх доводів та аргументів заявника, надання їм відповідної оцінки та з'ясування можливості застосування відповідних заходів реагування зі спектору повноважень, регламентованих статтею 13 Закону № 776/97-ВР, якими наділений Уповноважений ВР України з прав людини.

Разом з тим, вирішення питання щодо обрання з числа можливих заходів реагування необхідного за певних конкретних обставин належить до виключних дискреційних повноважень зазначеного суб'єкта влади.

При цьому, колегія суддів Касаційного адміністративного суду зазначає, що у відповідності до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Як було правильно встановлено судами попередніх інстанцій, позивач двічі звертався до Уповноваженого ВР України з прав людини з двома різними клопотаннями від 01 лютого 2016 року та від 09 серпня 2016 року, але друге з цих клопотань безпідставно було визнано відповідачем повторним та належним чином не розглянуто, а саме не здійснено повного та всебічного з'ясування всіх викладених у ньому доводів та аргументів заявника, не надано їм оцінки та не перевірено можливості застосування відповідних заходів реагування у межах кола повноважень, якими наділений відповідач.

Отже, процедура розгляду такого клопотання ГО "Батько має право" від 09 серпня 2016 року відповідачем в повній мірі не реалізована і відповідні надані йому дискреційні повноваження не вичерпані.

З огляду на вищезазначене, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про необхідність зобов'язання Уповноваженого ВР України з прав людини повторно розглянути клопотання ГО "Батько має право" від 09 серпня 2016 року №
272609.16/26.

Доводи скаржника про те, що звернення позивача містять приклади судових рішень, а Уповноважений ВР України з прав людини не наділений правом аналізувати та надавати оцінку конкретним судовим рішенням, оскільки відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, є необґрунтованими, оскільки дослідження статистичних показників судової практики у певній категорії справ та аналіз правової позиції в межах дослідження Уповноваженим ВР України з прав людини доводів, наведених позивачем у поданому клопотанні, не є здійсненням правосуддя в розумінні наведеної конституційної норми або втручанням у правосуддя.

Дослідження доводів позивача, викладених в його клопотанні, становить один з етапів розгляду такого звернення відповідачем за процедурою, визначеною Законом № 776/97-ВР. Лише після виконання всіх формальностей та повного і всебічного з'ясування сутності поставлених питань в Уповноваженого ВР України з прав людини виникає практична можливість визначитися щодо наявності в нього повноважень для застосування тих чи інших заходів реагування.

Твердження скаржника про те, що позивач намагається змінити раніше прийняті остаточні судові рішення в поза процесуальний спосіб, не відповідають дійсності та, у сукупності з вищезазначеним, також вказують на те, що клопотання громадської організації не було повно та всебічно розглянуто Уповноваженим ВР України з прав людини, і суть викладених у ньому питань та підстави звернення залишилися недослідженими.

Доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанції не визначили, які саме заходи він повинен застосувати при повторному розгляді клопотання позивача, також є необґрунтованими, оскільки, як вбачається з вищевикладеного, вирішення даного питання на стадії виниклих спірних правовідносин належить до дискреційних повноважень відповідача, що мають бути ним реалізовані лише після належного, зокрема повного та всебічного, розгляду клопотання позивача від 09 серпня 2016 року.

Європейський суд з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58) зазначив, що принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до статті 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Отже, оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

За змістом частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Суддя-доповідач А. Г. Загороднюк

Судді Л. О. Єресько

В. М. Соколов