ПОСТАНОВА

Іменем України

13 січня 2020 року

Київ

справа № 806/1123/15

адміністративне провадження № К/9901/29671/18, № К/9901/29670/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 806/1123/15

за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області, Державної міграційної служби України, третя особа - Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправними дій, визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії

за касаційними скаргами Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області

на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді Гуріна Д.М., суддів: Романченка Є.Ю., Токаревої М.С.,

на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Майора Г.І., суддів: Бучик А.Ю., Шевчук С.М.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

В березні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач 1, ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 (далі - позивач 2, ОСОБА_2 ) звернулись до Житомирського окружного адміністративного суду із позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач 1, ДМС України), Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області (далі - відповідач 2, УДМС України в Житомирській області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (залучено до участі у справі ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду, занесеною в журнал судового засідання від 06 вересня 2016 року) (далі - третя особа, УДМС України у Вінницькій області), де, з урахуванням заяви про зміну предмету адміністративного позову та заяви про збільшення позовних вимог, просили:

визнати протиправними дії Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області зі складення висновків від 27 жовтня 2014 року та додатків до висновків від 25 грудня 2014 року про відсутність підстав для визнання біженцями ОСОБА_1 , громадянина Російської Федерації, та ОСОБА_2 , громадянки Російської Федерації;

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №134-15 від 27 лютого 2015 року про відмову ОСОБА_1 , громадянину Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №136-15 від 27 лютого 2015 року про відмову ОСОБА_2 , громадянці Російської Федерації, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 , громадянина Російської Федерації, біженцем, відповідно до вимог закону;

зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 , громадянки Російської Федерації, біженцем, відповідно до вимог закону.

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначали, що у січні та лютому 2014 року вони, громадяни Російської Федерації, на законних підставах прибули до України. Наголошують на тому, що мають активну соціальну позицію щодо підтримки незалежності України та подій, що стались у період з листопада 2013 року по теперішній час, а особливо перемоги Майдану та Революції Гідності. Крім того, активна правозахисна діяльність ОСОБА_1 , яку протягом кількох років він здійснював на території України, прямо суперечить та конфліктує з державною ідеологією Російської Федерації. Наведені обставини зумовили звернення позивачів до УДМС України в Житомирській області із заявами про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Позивачі зазначають, що відповідачами не враховані обставини, які встановлені судовими рішеннями Житомирського окружного адміністративного суду та Житомирського апеляційного адміністративного суду у справі №806/2021/14. Зокрема, вказаними рішеннями встановлено, що позивачі мають обґрунтовані підстави для побоювань стати жертвами переслідувань за політичною ознакою. Також, наголошують на тому, що ДМС України при прийнятті оспорюваних рішень не враховано, що саме по собі заперечення позивачами законності анексування Росією частини території України може стати підставою для притягнення останніх до кримінальної відповідальності.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року, позовні вимоги задоволено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 липня 2016 року постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року у справі №806/1123/15 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України зауважила, що суди попередніх інстанцій визначили лише суб`єктивну сторону категорії «побоювання стати жертвою переслідувань», прирівнявши об`єктивну сторону до суспільно-політичної та правової ситуації в країні походження.

На думку суду касаційної інстанції саме показник об`єктивної сторони категорії «побоювання стати жертвою переслідувань» має вирішальне значення для можливості надання особі статусу біженця, а відверті заяви позивачів про категоричні виступи проти анексії Росії Криму, сприяння Революції Гідності в Україні в підтримку в її боротьби за незалежність не можуть свідчити про протиправність рішень відповідачів в частині відмови у наданні позивачам статусу біженця.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року адміністративний позов в даній справі задоволено.

Визнано протиправними дії Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області зі складання висновків від 27 жовтня 2014 року та додатків до Висновків від 25 грудня 2014 року про відсутність підстав для визнання біженцями громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 та громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 .

Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №134-15 від 27 лютого 2015 року про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №136-15 від 27 лютого 2015 року про відмову громадянці Російської Федерації ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем.

Зобов`язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем.

Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року в частині задоволення адміністративного позову про зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями скасовано та постановлено у вказаній частині нове рішення, яким зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання біженцями.

В решті постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи судове рішення суду першої інстанції в частині, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позовні вимоги про зобов`язання ДМС України прийняти рішення про визнання громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягають.

Колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції зобов`язавши ДМС України прийняти рішення про визнання позивачів біженцями обрав неправильний спосіб захисту порушеного права позивача та вийшов за межі своїх повноважень, оскільки вирішення цього питання є виключною компетенцією Державної міграційної служби України, повноваження якої в цих правовідносинах є дискреційними.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції

27 березня 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року, в якій скаржник просив скасувати вказані судові рішення з підстав неправильного застосування норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилався на те, що позивач 1, повідомляючи про тиск з боку Адвокатської палати Російської Федерації, не підтвердив це конкретними фактами та документальними доказами. Крім того, у відкритих інформаційних джерелах відсутня будь - яка інформація про тиск з боку влади на цих адвокатів.

Зазначав, що заявниками не повідомлено про жодні конкретні переслідування в Російській Федерації за ознаками національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи, не надано конкретних фактів їх особистого переслідування або загрози переслідування в країні постійного проживання.

На думку скаржника позивачами не надано жодного доказу на підтвердження підстав для отримання статусу біженця або додаткового статусу відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а відтак позивачі використовують процедуру надання захисту в Україні з метою спростити своє тривале перебування на її території, чим створить більш зручні умови для своєї безперервної адвокатської діяльності.

Скаржник зауважив, що судами попередніх інстанцій не встановлені та не досліджені конкретні документи та матеріали, щодо показників об`єктивної сторони категорії «побоювання стати жертвою переслідувань» і мають вирішальне значення для можливості надання особі статусу біженця.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційної скаргою Державної міграційної служби України на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року у даній справі.

27 березня 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року, в якій скаржник просив скасувати вказані судові рішення з підстав неправильного застосування норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування касаційної скарги зазначено, що за результатами оцінки заяв позивачів та вивчення матеріалів справ, уповноваженими особами УДМС України в Житомирській області надано пропозиції щодо доцільності прийняття рішення про відмову у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, позивачам як особам, стосовно яких встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

За посиланням скаржника висновки, складені УДМС України в Житомирській області, носили для ДМС України рекомендаційний характер, з пропозиціями яких можна було погодитися або не погодитися.

На думку скаржника, судами попередніх інстанцій формально прийнято рішення про задоволення позовних вимог позивачів у даній справі, оскільки дії УДМС України в Житомирській області зі складення висновків від 27 жовтня 2014 року та додатків до висновків від 25 грудня 2014 року про відсутність підстав для визнання біженцями позивачів цілком відповідали вимогам норм чинного законодавства, здійснені за результатами перевірки доводів, наведених в заявах позивачів, та доданих до них доказів, а також проаналізовано іншу відкриту інформацію з інформаційних джерел, в тому числі з урахуванням рішень судів першої та другої інстанції у справі № 806/2021/14, мотивувальні частини яких різнилися.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 березня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційної скаргою Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року у даній справі.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон № 2147-VІІІ).

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції вищевказаного Закону, обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України матеріали касаційної скарги передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

27 лютого 2018 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Білоус О.В., суддів Стрелець Т.Г., Желтобрюх І.Л.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 31 травня 2019 року № 530/0/78-19 у зв`язку із зміною спеціалізації та введенням до іншої палати судді - доповідача Білоус О.В. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20.05.2019 № 14), що унеможливлює його участь у розгляді вищевказаних касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 11 січня 2020 року дану касаційну скаргу прийнято до провадження, закінчено підготовчі дії та призначено її до розгляду в попередньому судовому засіданні відповідно до положень статтей 340 та 343 КАС України.

Позиція інших учасників справи

Від позивачів відзиву на касаційні скарги не надходило, що відповідно до статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Установлені судами фактичні обставини справи

Як встановлено матеріалами справи позивачі є громадянами Російської Федерації.

10 квітня 2014 року позивачі звернулись до УДМС України в Житомирській області із заявами - анкетами про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом вищевказаної заяви ОСОБА_1 зазначав, що в 2006 року прибув в Україну у зв`язку з професійною діяльністю адвоката, оскільки здійснював супровід російських інвестицій в українські підприємства. В подальшому, залишився проживати у м. Житомирі і займатися адвокатською діяльністю. Стверджував, що у встановленому порядку покинув Росію, країну постійного проживання, в січні 2007 року, проте з цього часу неодноразово виїжджав в Росію і повертався до України.

ОСОБА_2 у своїй анкеті вказала, що покинула країну постійного проживання з січні 2009 року, і також неодноразово виїжджала в Росію і поверталась до України.

Останній раз, ОСОБА_1 прибув в Україну 13 лютого 2014 року, ОСОБА_2 в січні 2014 року.

В заяві до УДМС в Житомирській області та анкеті, ОСОБА_1 зазначив, що подальше проживання в Росії вважає неможливим з огляду на політичне становище в державі та реальну загрозу переслідування у зв`язку з професійною діяльністю та політичними переконаннями.

ОСОБА_2 заявила, що причиною її виїзду з Росії стала адвокатська діяльність чоловіка, неможливість проживати в країні через політичні погляди, які істотно не співпадають з державною ідеологією.

Обґрунтовуючи свої заяви про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачі наголошували на тому, що їхні політичні переконання полягають у неприйнятті зовнішньої політики Росії, зокрема щодо України. Крім того, активна правозахисна діяльність ОСОБА_3 у справі щодо присвоєння звання героя України С . Бандері в процесі розгляду судами на території України справи щодо визнання незаконним та скасування Указу Президента України №46/2010 "Про присвоєння С . Бандері звання Герой України відверто конфліктує з державною ідеологією Росії і, у разі повернення на Батьківщину, цілком вірогідно може стати підставою для політичних переслідувань з боку державної влади та навіть притягнення до кримінальної відповідальності без фактичного скоєння кримінального правопорушення.

За результатами розгляду заяв - анкет ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наказами УДМС України в Житомирській області від 25 квітня 2014 року №57 о/д та №58 о/д відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з підстав відсутності умов, зазначених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також у зв`язку з тим, що заяви носять характер зловживання.

Не погодившись із наказами УДМС України в Житомирській області, позивачі оскаржили їх до суду.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 02 червня 2014 року у справі № 806/2021/14, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Визнано протиправними та скасовано рішення УДМС України в Житомирській області про відмову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлені наказами №№ 57, 58 від 25 квітня 2014 року.

Зобов`язано УДМС України в Житомирській області прийняти рішення про оформлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (том 1, а.с. 29-34).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції у справі № 806/2021/14 виходив з того, що відповідачем при розгляді заяв позивачів не проведено жодного збору та аналізу інформації про країну походження та про особи заявників, а також обставин вказаних самими заявниками, які в обґрунтування побоювання стати жертвою переслідувань зазначали загально відомі факти.

На виконання вищезазначених судових рішень, відповідачем 2, УДМС України в Житомирській області, у жовтні 2014 року направлено до ДМС України особові справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2

При цьому УДМС України в Житомирській області було складено та приєднано до вказаних особових справ висновки від 27 жовтня 2014 року та додатки до висновків від 25 грудня 2014 року про відсутність підстав для визнання позивачів біженцями. У цих висновках УДМС України в Житомирській області зазначило, що заявниками не надано жодних доказів та не повідомлено конкретних фактів про їх особисте переслідування або ж загрози переслідування в Росії. Ними не доведено факту фізичного чи психічного насилля, правових, адміністративних, поліцейських або судових заходів, які є дискримінаційними, судового переслідування або покарання, які є неспівставними або дискримінаційними, які мали місце і змусили заявників покинути країну своєї громадської належності.

ДМС України підтримала висновки УДМС України у Житомирській області та прийняла рішення від 27 лютого 2015 року №134-15 та №136-15, якими відмовлено громадянам Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, як особам, стосовно яких встановлено відсутність умов, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Не погодившись із зазначеними рішеннями ДМС України від 27 лютого 2015 року, а також вважаючи протиправними дії УДМС України у Житомирській області зі складання висновків від 27 жовтня 2014 року та додатків до висновків від 25 грудня 2014 року, позивачі звернулись до адміністративного суду із цим позовом.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини регулюються Законом України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон України №3671-VI, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно у статті 1 Закону України №3671-VI наведено такі визначення:

біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (пункт 1);

особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13).

Частиною 5 статті 5 Закону України №3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно частини 1 статті 7 Закону України № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частинами 5 та 13 статті 10 Закону України №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Згідно пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно частини 3 статті 211 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017) підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права, що кореспондує нормі частини 4 статті 328 КАС України (в редакції чинній після 15 грудня 2017).

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень на момент їх ухвалення визначалися статтею 159 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017), відповідно до якої судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справ, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що звертаючись до УДМС України у Житомирській області із заявами про надання захисту, позивачі послідовно системно та у такий спосіб, що це не викликало жодної недовіри у відповідача, повідомили переконливі обставини вимушеності звернення за захистом в Україні та підстави, які безперечно можуть стати причиною їх протиправного переслідування у країні громадянської належності та навіть стати приводом для притягнення до кримінальної відповідальності лише внаслідок відвертого висловлювання протиправності анексії Російською Федерацією частини території України та порушення її державного суверенітету.

У контексті оцінки доданих позивачами до заяв про надання захисту значної кількості матеріалів та документів, які за висновками судів безперечно доводили активну правозахисну діяльність ОСОБА_3 та висловлювання ним таких політичних поглядах у низці центральних засобів масової інформації, зокрема щодо підтримки національно-визвольної боротьби українського народу, які за розсудом судів безумовно доводили реальність його переслідування у країні громадянської належності, у разі його повернення на її територію.

Зокрема, постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 2 червня 2014 року у справі №806/2021/14 було встановлено, що ОСОБА_1 приймав участь в якості адвоката онука С.Бандери у справі з оскарження Указу Президента України №75/2010 від 28 січня 2010 року «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України в ХХ столітті», що стало підставою для його викликів до територіальних відділів Федеральної служби безпеки РФ, де на нього здійснювався психологічний тиск, з метою змусити відмовитись від участі у справі та припинити коментарі засобам масової інформації Росії з цього питання.

Судами попередніх інстанцій визнано обґрунтованими доводи ОСОБА_1 , що його активна життєва позиція щодо провідників боротьби за незалежність України - Степана Бандери та Романа Шухевича , стала причиною конфлікту з владою на території Росії.

Відповідно до частини 2 статті 4 Закону України №3671-VI члени сім`ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз`єднання сім`ї в`їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист за відсутності умов, передбачених абзацами другим - четвертим частини першої статті 6 та абзацами другим і третім частини першої статті 25 цього Закону.

З наведеної вище правової норми суди передніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що слідування ОСОБА_2 у якості дружини за ОСОБА_3 при зверненні до УДМС України в Житомирській області із заявою про надання статусу біженця є не лише логічним, а також і повністю обґрунтованим, виходячи із норм матеріального права.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Верховний Суд погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати на цей час.

Суди попередніх інстанцій за результатами дослідження чисельних джерел інформації по країні походження позивачів, зокрема щодо переслідування, затримання та навіть фізичного знищення у Російській Федерації осіб, які висловлюють свою опозиційну думку та висвітлюють події, які відбуваються в Україні (том №1 а.с.61-82) та матеріали справи відносно позивачів, у тому числі і долучені при новому розгляді справи (том №3), дійшли висновку про обґрунтованість побоювання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стати жертвами переслідування у країні походження.

Дослідивши в сукупності надані сторонами докази у справі, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскаржувані рішення відповідачів не містять належного аналізу ситуації, що склалася у Російській Федерації, з урахуванням, що відповідачами не спростована можливість загрози життю позивачів, їх безпеці чи свободі у країні походження у разі їхнього повернення. Крім того, судами констатовано, що зміст складених УДМС України в Житомирській області висновків від 27 жовтня 2014 року та додатків до висновків від 25 грудня 2014 року напряму суперечить обставинам, що були встановлені судами при розгляді справи № 806/2021/14, жодна обставина, встановлена постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 2 червня 2014 року у справі №806/2021/14 відповідачем врахована не була.

Суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що відповідачі не вказали, які саме документи мали б надати позивачі та які відомості вони мали б повідомити посадовим особами міграційної служби для того, що б забезпечити ухвалення позитивного рішення про надання позивачам захисту та на підтвердження реальності та обґрунтованості побоювань позивачів щодо загрози їхнього переслідування.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що оскаржувані рішення ДМС України від 27 лютого 2015 року № 134-15 та № 134-15 про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є протиправними та прийнятими без врахування усіх обставин, на які посилались позивачі, у зв`язку із чим підлягають скасуванню.

У контексті аргументів відповідачів про порушення судами норм КАС України щодо оцінки доказів, Верховний Суд вважає за необхідне вказати, що касаційні скарги не містять аргументів, які б свідчили про порушення судами попередніх інстанцій норм КАС України при оцінці доказів, що мали наслідком неправильне вирішення спору.

Поряд з цим колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, що зобов`язуючи міграційну службу прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача, суд першої інстанції втрутився у дискреційні повноваження відповідного суб`єкта владних повноважень.

Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частини 3 статті 2 КАС України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції зобов`язавши ДМС України прийняти рішення про визнання позивачів біженцями обрав неправильний спосіб захисту порушеного права позивача, оскільки вирішення цього питання з урахуванням висновків суду про неповноту дослідження ситуації у країні походження позивачів є компетенцією Державної міграційної служби України, повноваження якої в цих правовідносинах є дискреційними.

Оцінюючи доводи касаційних скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи були ретельно перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції у справі про задоволення позовних вимог в редакції постанови суду апеляційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги.

Згідно зі статтею 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки висновки суду апеляційної інстанції, з урахуванням виправлених порушень допущених судом першої інстанції, є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні, то касаційні скарги Державної міграційної служби України та Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат.

З огляду на результат касаційного розгляду справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги Державної міграційної служби України та Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області залишити без задоволення, а постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк

В.М.Соколов

Судді Верховного Суду