13
0
6877
2017 рік відзначився знаковими судовими справами у сфері питань спадкування. Ми описали для Вас найбільш корисні для практики рішення судів, тому будь ласка розпоряджатися ними на власний розсуд. Тексти усіх цих рішень із описом фабули знаходяться у розділі ресурсу «Цікаві судові рішення». Отже, шануймо останню волю спадкодавця та не порушуємо законних прав спадкоємців!
ДАЙДЖЕСТ: Виконавче провадження. 10 приголомшливих рішень суду у 2017 році від юридичного ресурсу «Протокол»!
2017 рік: 10 найбільш цікавих рішень щодо спорів з банками за версією ресурсу «Протокол»!
Да прибудет с Вами СИЛА! 10 судових баталій з фіскалами 2017 року за версією ресурсу «Протокол»!
Трудові спори у 2017 році. 10 рішень суду від ресурсу "Протокол", які стануть Вам у нагоді!
Житлові спори! 10 судових рішень, які визначають практику у 2017 році за версією ресурсу «Протокол»!
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову онуку, суд апеляційної інстанції задовільнив позов, суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив рішення суду першої інстанції в силі, ВСУ скасував рішення суду касаційної інстанції та залишив в силі рішення суду апеляційної інстанції на користь онука.
ВСУ підтвердив правильність висновку суду апеляційної інстанції про те, «що право на спадщину виникло в позивача не у зв’язку з тим, що право на спадкове майно перейшло до його матері, а тому, що її немає в живих на час відкриття спадщини після смерті діда позивача, тобто відповідно до правил частини другої статті 529 ЦК УРСР» Аналогічна позиція міститься і в статті 1266 ЦК України - "спадкування за правом представлення".
Ця постанова також цікава тим, що ВСУ використовує таку термінологію як «комморієнти», тобто «ті, що померли одночасно» та «спадкова трансмісія» - перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.
Правова позиція ВСУ у справі № 6-161цс17: Відповідно до ч. 2 ст. 529 ЦК УРСР онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю. Аналогічна норма міститься й в частині першій статті 1266 Цивільного кодексу України.
Спадкування за правом представлення – це спадкування за законом, яке передбачає появу в певних спадкоємців права на спадкування за умови смерті до відкриття спадщини того з їхніх родичів, хто був би спадкоємцем. Таким чином, його власні спадкоємці ніби представляють у спадкових відносинах особу, яка б одержала права на спадкування, якби була живою на час відкриття спадщини.
Спадкування за правом представлення є різновидом спадкового правонаступництва та не залежить від спадкового правонаступництва між комморієнтами, оскільки спадкоємець, який помирає одночасно зі спадкодавцем, не спадкує його майно, але діти цього спадкоємця (внуки спадкодавця) за правом представлення виступають як безпосередні та самостійні спадкоємці майна спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони представляють.
Застосування права представлення не може залежати від того, що особа, яку представляють, померла не раніше, а в один день зі спадкоємцем. Якщо презюмується, що дві особи померли одночасно, це унеможливлює перебування в живих особи, яку представляють, на час відкриття спадщини.
Визначення спадкових прав комморієнтів стосовно один одного необхідне для розмежування обсягу спадщини і спадкоємців кожного з них, проте жодним чином не обмежує прав онука спадкувати після одного з комморієнтів замість іншого, який був би покликаний до спадкування в разі, якби був живим на час відкриття спадщини.
Отже, фразу «належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю» не потрібно розуміти як можливість особи, яку представляють, отримати право на прийняття спадщини, оскільки в такому випадку йшлося б про інший інститут – спадкову трансмісію.
Якби особа, яку представляють, була б живою на час відкриття спадщини, то вона і була б спадкоємцем за законом, у даному ж випадку на її місце заступив спадкоємець за правом представлення, обсяг прав якого у праві представлення не залежить від фактичних прав особи, яка померла на час відкриття спадщини.
Отже, під спадкуванням за правом представлення розуміють особливий порядок закликання до спадкування спадкоємців за законом, коли одна особа у випадку смерті іншої особи, яка є спадкоємцем за законом, до відкриття спадщини ніби заступає на її місце і набуває право спадкування тієї частки у спадковому майні, яку отримав би померлий спадкоємець, якби він був живий на момент відкриття спадщини.
Під час перегляду цієї справи ВСУ висловився щодо визначення поважності причин пропуску строку на прийняття спадщини зокрема щодо необізнаності спадкоємця про наявність заповіту.
Відповідно до обставин справи особа ,яка є родичем померлого звернулась до суду із позовом щодо визнання заповіту недійсним. Згідно вказаного заповіту померлий все його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, заповів іншій особі, яка не є родичем померлого.
В свою чергу, спадкоємець за заповітом подав зустрічну позвону заяву щодо надання додаткового строку для прийняття спадщини, посилаючись на те, що він є спадкоємцем за заповітом, складеним померлим ще за життя. Ні на момент складання заповіту, ні на час смерті заповідача йому не було відомо про існування вказаного заповіту. Про існування заповіту йому стало відомо лише після звернення позивача до суду.
Судом першої інстанції зустрічну прозовну заяву задоволено та надано додатковий строк на прийняття спадщини.
В свою чергу суди апеляційної та касаційної інстанцій з такими висновками місцеого суду не погодились та у своїх рішеннях зазначили, що судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як незнання та необізнаність про існування заповіту.
Водночас ВССУ переглядаючи справу у касаційному порядку вказав, що доводи позивача за зустрічним позовом про наявність поважних причин пропущення строку для прийняття спадщини, оскільки він не є родичем померлого, йому не було відомо про смерть спадкодавця, а також нотаріусом не зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця, є безпідставними та не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Проте, ВСУ не погоджуючись із рішенням апеляційного та касаційного судів зауважив, що право на спадщину виникає в день відкриття спадщини та для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). У випадку якщо спадкоємець не проживав разом із померлим відповідно до ч. 1 ст. 1269 ЦК України має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
В даному випадку суди апеляційної та касаційної інсстанції не врахували тих фактів, що спадкоємець не є родичем спадкодавця за заповітом, повідомлення про смерть останнього не публікувались у регіональній пресі, що підтверджується відповідною довідкою, нотаріусом у порушення вимог ст. 63 Закону України "Про нотаріат" не було зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця за заповітом, про існування заповіту та відкриття спадщини йому стало відомо лише після того, як позивач за первісним позовом звернувся до суду з позовом про визнання заповіту недійсним.
Таким чином необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною для встановлення додаткового строку для прийняття спадщини.
Водночас у справі розглядався спільний заповіт подружжя укладений на підставі ст. 1243 ЦК України. Суд прийшов до висновку, що безоплатна приватизація житлової площі не є спільним майно подружжя оскільки така житлова площа не була придбана за рахунок доходу подружжя, а фактично була отримана у «дар» від держави. Тому приватизована житлова площа (квартира) не може бути предметом спільного заповіту подружжя, хоча для цього необхідно судом визнати такий заповіт недійсним.
Правовий висновок ВСУ у справі 6-2424цс16: Судам відповідно до ст. 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК України, тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК України).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний – в силу припису закону.
Проте зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям спільного заповіту з підстав ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України суд в рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним.
Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього.
Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України, відповідно до ч. 1 якої заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Позивач звернулась до суду з зазначеним позовом та просила визнати недійсним заповіт з підстав, передбачених ст. 1257 ЦК України, стверджуючи, що заповіт складений особою безнадійно хворою за день до смерті, а тому волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, з порушенням вимог закону щодо форми заповіту та його посвідчення.
Рішенням суду першої інстанції відмовлено в задоволенні позову, з чим також погодився і суд апеляційної інстанції, надавши декілька важливих в цій ситуації висновків.
Так, суд зазначив, що сам факт наявності у заповідача тяжкої хвороби (онкологічного захворювання) не є достатнім доказом фізичної неспроможності заповідача в межах, необхідних для волевиявлення і складення заповіту, він не виключає можливість для нотаріуса посвідчити підписаний у її присутності заповіт, і не є обставиною, про яку вказано у ст.ст.1248, 1252 ЦК України.
Суд вказав, що сам факт технічного підготування тексту заповіту після бесіди нотаріуса з заповідачем і з'ясування його дійсної волі щодо змісту заповіту, з використанням комп'ютерної техніки в офісі нотаріуса - у тій послідовності дій, як їх виконав нотаріус, - не вказує на неправдивість відомостей щодо місця складення і посвідчення заповіту.
Беззаперечно у даному випадку вважається, що заповіт складений заповідачем за місцем його проживання, тобто за місцем, де заповідач здійснив вольове розпорядження на випадок його смерті, де він підписав заповіт у присутності нотаріуса, і де нотаріус його посвідчив, - а не у іншому місці, без його особистого виїзду до офісу нотаріуса, і посвідчений заповіт нотаріусом також за місцем проживання заповідача.
Сам факт, що заповідач не був присутній у офісі нотаріуса під час технічного виготовлення тексту заповіту і його роздрукування, не є підставою для визнання заповіту недійсним; даний факт не є викривленням волі заповідача чи його фальсифікації, або актом тиску на нього, або порушенням таємниці заповіту, оскільки такі дії вчинені безпосередньо нотаріусом (іншого не доведено) - тобто єдиною довіреною у даному питанні (складенні заповіту) посадовою особою.
Судом першої інстанції, з рішенням якого погодився суд першої інстанції, у задоволенні позову відмовлено. ВССУ ж в свою чергу було відмовлено у відкритті касаційного провадження.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог міськрайонний суд послався на те, що факт належності підпису померлій особи доведено висновком судово-почеркознавчої експертизи. Водночас надана позивачкою та досліджена в судовому засіданні медична документація не містить висновків щодо наявності у спадкодавця психічного або іншого захворювання, яке б позбавляло її дієздатності.
Проте, ВСУ переглядаючи справу та скасовуючи рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанції, посилаючись на порушення судами ч. 1 ст. 145 ЦПК України та ч. 1 ст. 255 ЦК України зазначив, що для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу.
Згідно з вимогами пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи хоча б однією зі сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
В даному випадку, судом першої інстанції, з рішенням якого погодився і апеляційний суд, вказав, що відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемний.
Згідно з ч. 2 ст. 1248 ЦК України передбачено обов'язкове дотримання необхідних вимог при посвідченні заповіту, нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Однак такі вимоги закону нотаріусом додаржані не були, що потягло за собою визнання заповіту недійсним..
В свою чергу ВССУ погодився із такими висновками нижчестоящих судів та залишив зазначені рішеня без зміни.
Суд першої інстанції на підставі частини 3, ст. 1272 ЦК України - "наслідки пропущення строку для прийняття спадщини"- визнав поважною причину пропуску строку для прийняття спадщини – раптове знаходження заповіту, задовільнив позов та надав новому спадкоємцю два місяці строку для звернення із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса.
Звичайно, як буває у такій ситуації, старі спадкоємці не заспокоїлись та оскаржили рішення в апеляційному та касаційному порядку, мабуть перепродаючи успадковане майно. Проте ВССУ був на стороні того, хто знайшов заповіт.
Стягнення боргу спадкоємцем позикодавця, - цілком можлива ситуація за умови наявності відповідних доказів укладення договору позики між спадкодавцем та боржником. Ця судова справа про це.
Позивач звернувся просив суд стягнути з відповідачів суму заборгованості за договором позики у розмірі 1 077 459,90 грн, що за офіційним курсом Національного банку України було в той час еквівалентно 51 000 доларів США. Позов мотивовано тим, що він отримав свідоцтво про право на спадщину на частину спадкового майна, а також ним було виявлено в документах спадкодавця договір позики, у вигляді боргової розписки про отримання відповідачами від спадкодавця у борг грошових коштів в сумі 51000 доларів США, які останній не повернули.
Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалами апеляційного суду і ВССУ, позов задоволено, - стягнуто на користь позивача суму заборгованості за договором позики у зазначеному розмірі.
Оскаржуючи ці судові рішення до касаційного суду, відповідачі зазначали, що за життя позикодавця повернули позичені кошти за борговою розпискою. В обґрунтування заперечень посилалися на покази свідків.
Встановивши, що у спадкоємця позикодавця наявний оригінал боргової розписки, а відповідачами не доведено факту повернення боргу, як спадкоємцю, так і спадкодавцю за час його життя, а також не спростовано тих обставин, що позивач набув права вимоги за борговою розпискою, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача боргу за договором позики у заявленому останнім у позові розмірі.
Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Відповідно до ч. 3 ст. 545 ЦК України наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
ВСУ був іншої думки і відправив справу на новий розгляд. Цікаво, що не оформлюючи на себе спадкове майно, спадкоємці продовжували ним користуватись і проживати в іпотечному будинку. Тобто, має місце ще одна схема ухилення від повернення боргу.
ВСУ підкреслив, що спадкоємець не має право, а зобов’язаний відповідно до статті 1297 ЦК України звернутись до нотаріуса за свідоцтвом про право власності на спадщину на нерухоме майно. Бездіяльність спадкоємця із виконання такого обов’язку не підтверджує його відмову від спадщини, не рятує від успадкування боргів та не захищає від позову кредитора та стягнення спадкового іпотечного майна.
Так, на підставі заповіту племінник подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини від померлої тітки, в тому числі прийняття нерухомого майна - квартири, проте нотаріус відмовив спадкоємцю у видачі свідоцтва про право власності у порядку спадкування за заповітом. Підставою для відмови було неподання спадкоємцем документів, які підтверджують місце відкриття спадщини.
Встановлення місце відкриття спадщини процедурно має важливе значення. Перш за все - від місця відкриття спадщини залежить до нотаріуса якого саме нотаріального округу слід звертатися, по-друге – територіально вживаються заходи охорони спадкового майна та управління ним, по –третє – це підсудність пред’явлення вимог кредиторів, тощо.
Відмовляючи у видачі свідоцтва нотаріус керувався пунктами 1. 13, 1.14, глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22 лютого 2012 року, які передбачають, що:
«1.13.Місце відкриття спадщини підтверджується: довідкою житлово-експлуатаційної організації, довідкою правління житлово-будівельного кооперативу про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця; записом у будинковій книзі про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця, довідкою адресного бюро, довідкою райвійськкомату про те, що спадкодавець до призову на військову службу проживав за відповідною адресою. Місце відкриття спадщини не може підтверджуватись свідоцтвом про смерть.»
«1.14. У разі відсутності у спадкоємців документів, що підтверджують місце відкриття спадщини, нотаріус роз’яснює спадкоємцям їх право на звернення до суду із заявою про встановлення місця відкриття спадщини. У такому випадку місце відкриття спадщини підтверджується копією рішення суду, що набрало законної сили.»
Незрозуміло, що при наявності зазначених вище пунктів «нотаріальної інструкції» порушив нотаріус, проте суди прийшли до висновку, що відмова нотаріуса у видачі свідоцтва є безпідставною. Відповідно до ч. 2 ст. 1221 ЦК України, якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, тобто місцем відкриття спадщини після померлої особи є місцезнаходження належного їй на праві власності нерухомого майна – квартири.
Окрім цього відповідачем у цій справі є орган місцевого самоврядування, який оскаржуючи рішення суду у апеляційному та касаційному порядку намагався позбавити спадкоємця права на квартиру. Проте, не вийшло!
З іншого боку залишилося відкритим питання де б було місце відкриття спадщини, якщо б наприклад померла особа мала декілька квартир в різних населених пунктах…
У матері було два спадкоємці, один з яких інвалід з дитинства. Після смерті матері залишився заповіт, відповідно до умов якого все майно – ½ квартири та дві земельні ділянки були заповідані дорослій працездатній особі. Отримавши щодо спадщини відмову у нотаріуса інвалід за допомогою опікуна звернувся до суду із позовом про визнання права власності на частину майна померлої матері на підставі статті 1241 ЦК України – «право на обов’язкову частку у спадщини».
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції задовільнив позов, суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції і залишив відмовне рішення суду першої інстанції у силі.
Начебто зовсім негуманне рішення суду незважаючи на волю спадкодавця висловлену у заповіті та зважаючи на передбачену законом обов’язкову частку у спадщині для непрацездатних спадкоємців.
Проте, як зазначив ВССУ у таких спорах інвалід ще необов’язково є непрацездатною особою, а факт непрацездатності особи повинен бути встановлений, а за необхідності – доведений під час відкриття спадщини. Це обов’язкова умова для правильного вирішення спору.
У даній справі містяться документи, які підтверджують встановлення для позивача другої групи інвалідності, але такої, що дозволяє йому займатись надомними видами роботи. Більш того позивач повинен періодично оглядатись для підтвердження його інвалідності або її зняття. Тому для захисту права на обов’язкову часту у спадщині спадкоємцю необхідні чіткі документи, які підтверджують його повну та безповоротну непрацездатність.
Позов задоволено, спадковий договір був розірваний, тому відповідачка звернулась з відповідною скаргою до касаційної інстанції.
ВССУ залишив рішення судів без змін, зазначивши, що умовами спірного спадкового договору не передбачено можливість невиконання його умов набувачем за певних обставин. Серед таких обставин відповідачка вказувала факт навчання онуків позивачки у школі, яка розташована у м. Бєлгороді Російської Федерації та її проживання з дітьми у Російській Федерації.
Дещо про правові нюанси укладання спадкового договору. Статтею 1302 Цивільного кодексу України визначено, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
До спадкового договору не застосовуються норми спадкового права. Згідно з Цивільним кодексом України сутність спадкового договору полягає в тому, що за таким договором відбувається розпорядження належним відчужувачеві майном ще за життя, але із набуттям набувачем права власності на майно після смерті відчужувача.
Із положень глави 90 Цивільного кодексу України вбачається, що набувач здійснює покладені на нього договором обов'язки за свій рахунок і не має права на відшкодування витрат та сплату винагороди за рахунок майна, призначеного йому відчужувачем.
Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Спадковим реєстром є електронна база даних, яка містить відомості, зокрема, про посвідчені спадкові договори. У разі недодержання сторонами зазначених вимог спадковий договір визнається нікчемним.
З метою недопущення переходу майна, що є предметом спадкового договору, до третіх осіб, нотаріус одночасно з посвідченням цього договору накладає на зазначене майно заборону відчуження та вносить відомості про нього до Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Зняття заборони відбувається після смерті відчужувача на підставі свідоцтва про смерть.
Заповіт, складений відчужувачем щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним незалежно від часу його складання.
Доречно звернути увагу на відмінність між договором довічного утримання та спадковим договором, оскільки ці два види договорів схожі між собою. Основна відмінність - це момент переходу права власності. При підписанні договору довічного утримання право власності на майно переходить до набувача в момент підписання договору, але на це майно накладається заборона до смерті відчужувача. В спадковому ж договорі - тільки після смерті відчужувача, що є досить важливим психологічним фактором для власника майна. Адже його заспокоює усвідомлення того, що протягом життя майно, зазначене в договорі, буде належати йому.
Спадкові спори бувають різноманітними. Найпоширенішим є - визнання заповіту недійсним у зв'язку із тим, що у момент вчинення правочину особа (Спадкодавець) перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Чи не єдиними доказом у такій категорій справ є висновок судово-психіариної експертизи, призначити яку може лише суд за відповідним клопотанням.
Однак,як показує практика суди неохоче та не завжди призначають судово-психіатричні експертизи, мотивуючи це наступним:
Так, позивачем заявлялось клопотання про призначення по справі посмертної судово-психіатричної експертизи, однак, в її задоволенні судом було відмовлено, оскільки померла не перебувала на обліку та не лікувалася у Волинській обласній психіатричній лікарні, а тому медична документація в даній установі відсутня, що позбавляє експертів дати відповідь на поставлені питання.
Таким чином, без відповідної медичної освіти та спеціальних знань, суди, поза своєю компетенцією визначають, чи зможе експерт провести експертне дослідженняя чи не зможе.
Відмова суду призначити судово-психіатричну експертизу позбавляє позивача належним чином обгрунтувати свої позовні вимоги та доказати недійсність заповіту. Окрім того,відмова суду призначити судово-психіатричну експертизу є прямим порушенням ст. 145 ЦПК України,відповідно до якої:
Призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:
1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;
2) психічний стан особи;
3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.
Cтосовно обов'язковості призначення посмертної судово-психіатричної експертизи висловився і ВССУ надавши беззаперечні обгрунтування:
"Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За вимогами ст. 225 ЦК України правочин, якій дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно зі ст. 1244 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.
Вимоги щодо порядку посвідчення заповіту встановлені ст. ст. 1251-1252 ЦК України.
Як роз'яснено у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2011 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
З матеріалів справи убачається, що 18 грудня 2015 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_8, з метою визначення можливості ОСОБА_5 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у момент складення оспорюваного заповіту, було заявлено клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, яке було відхилено судом першої інстанції (а. с. 62, 63).
За змістом положень ст. ст. 143, 144 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі і експертиза призначається ухвалою суду.
Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» (далі - Постанова) звернуто увагу судів на необхідність суворого додержання вимог закону при призначенні судових експертиз та використанні їх висновків.
Як роз'яснено у п. 14 вищевказаної Постанови судово-психіатрична експертиза призначається, коли вирішення кримінальної або цивільної справи залежить від визначення психічного стану особи на час вчинення нею певного діяння (бездіяльності) чи укладення угоди за наявності сумнівів щодо її спроможності усвідомлювати значення своєї поведінки внаслідок психічної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд має сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяти здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав. Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційної гарантією (ст. 129 Конституції України).
Суд першої інстанції вищевказаного не врахував, фактично усунувся від виконання своїх процесуальних повноважень та обов'язків, не виконав вимоги ч. 4 ст. 10 ЦПК України.
Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції вимог закону уваги не звернув та, окрім того, дійшов необґрунтованого висновку, що на підставі двох викликів лікаря психіатра експерт не дасть стверджувального висновку про психічний стан ОСОБА_5 на момент складання заповіту, тоді як такий висновок може бути зроблений лише за висновком експерта у сукупності з усіма доказами, доданими у справі.
Отже, судові рішення ґрунтуються на припущеннях, що є забороненим в силу ч. 4 ст. 60 ЦПК України."
Практика ВССУ щодо оов'язквості призначення судово-психіатричних експертиз є незмінною і станом на сьогоднішній день.
Переглядів
Коментарі
Переглядів
Коментарі
Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях
Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс
Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію
Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом
Переглядів:
378
Коментарі:
0
Переглядів:
1836
Коментарі:
1
Переглядів:
526
Коментарі:
0
Переглядів:
659
Коментарі:
0
Переглядів:
559
Коментарі:
0
Переглядів:
747
Коментарі:
1
Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.
Повний текстCopyright © 2014-2024 «Протокол». Всі права захищені.
page
youtube