Які обставини необхідно враховувати, розглядаючи справи про стягнення кредитної заборгованості?

Судова практика свідчить: непоодинокими є випадки зловживання користувачами банківських послуг правом на судовий захист і не ретельного розгляду окремими суддями таких справ. Саме цьому питанню присвячена друга частина узагальнення, проведеного Апеляційним судом Чернігівської області.

Позовна давність

Вивчення справ цієї категорії дає підстави для висновку про те, що деякі судді допускають порушення норм матеріального права при застосуванні інституту позовної давності. За змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу, вона застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, спершу суд повинен з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, по захист якого той звернувся. У разі коли такого порушення не виявлено, суд відмовляє в задоволенні позову з підстав його необґрунтованості. І тільки якщо порушення буде встановлено, але позовна давність сплила і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові з такої причини.

Користуйтесь консультацією: Будьте уважні коли банк Вам списує кредитну заборгованість (податкові наслідки списання кредитної заборгованості)

Незважаючи на вказані приписи закону, Деснянський районний суд м.Чернігова в цивільній справі за позовом П. до ПАТ «КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним відмовив у задоволенні вимог, виходячи з їх безпідставності та через пропущення строку позовної давності. При цьому суд першої інстанції посилався на те, що 25.12.2007 позивач підписав кредитний договір, щомісячно протягом 7 років виконував зобов’язання, а тому пропустив загальний строк позовної давності за вимогами про визнання угоди недійсною.

Рішенням апеляційного суду від 6.08.2015 вказаний вердикт районного суду змінено, з мотивувальної частини виключено посилання на пропущення строку позовної давності. Суд другої інстанції зазначив, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути поновлена в разі її спливу, але, за приписом ч.5 ст.267 ЦК, позивач управі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску такої.

Сплив позовної давності відповідно до ч.4 ст.267 ЦК є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Встановивши, що строк пропущений без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові із цих підстав, крім випадків, коли обґрунтованість вимог не доведено, що є самостійною підставою для цього. Відмовляючи в задоволенні вимог П. через їх безпідставність, суд першої інстанції одночасно в мотивувальній частині рішення сказав про пропущення строку та про відповідну заяву відповідача. Тому рішення й було змінено.

Схожі помилки в застосуванні норми щодо позовної давності трапляються і в інших цивільних справах, досліджених під час узагальнення.

Розгляд без відповідача

Під час вивчення справ, розглянутих у заочному порядку, встановлено, що в переважній більшості випадків суди дотрималися процедури слухання, передбаченої стст.224—232 ЦПК. Разом з тим у цивільній справі Ніжинського міськрайонного суду за позовом ПАТ «Укрсиббанк» проти В. про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом В. проти фінансової установи про визнання недійсним кредитного договору та припинення договору поруки заочний розгляд 29.05.2015 відбувся з порушенням положень ч.1 ст.224 ЦПК. Так, кілька разів оголошувалися перерви, у слуханні справи брали участь представники позивача та банку, що внеможливлювало ухвалення саме в цьому засіданні заочного рішення.

При прийнятті позовних заяв у справах зазначеної категорії суди області надавали позивачам пільги щодо сплати судового збору відповідно до приписів ст.22 закону «Про захист прав споживачів», оскільки ст.5 закону «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку такого роду пільг.

Користуйтесь консультацією: Виявлення майна Боржника-Фізичної особи в місці її проживання: методика та законодавство

«Ні» — третейським судам

Відносини між споживачами товарів, користувачами робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності врегульовано законом «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 №1023-ХІІ. Даним актом визначено права споживачів, а також механізми їх захисту та основи реалізації державної політики у цій сфері.

У п.22 ч.1 ст.1 зазначеного закону сказано, що споживач — фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Тому захист прав користувачів кредитних послуг має здійснюватися загальними судами за правилами цивільного судочинства в порядку позовного провадження.

Згідно з нормами закону «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» від 3.02.2011 №2983-VI справи про фінансові послуги слуханню такими установами не підлягають.

Як приклад застосування положень зазначеного акта можна навести цивільну справу Ріпкинського районного суду Чернігівської області за позовом С. проти ПАТ «Альфа-банк» про визнання недійсним п.6 укладеного між ними кредитного договору. Так, сторони погодилися внести до документа застереження про те, що судовий захист прав і законних інтересів сторін, розгляд і вирішення всіх спорів з питань виконання, зміни, розірвання договору відбуваються в постійно діючому третейському суді при громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз».

Посилаючись на те, що відповідач порушив права позивача як користувача банківських послуг, передбачені ч.1 ст.15, чч.1, 2 ст.18, ч.2 ст.19 закону «Про захист прав споживачів», зазначаючи, що на час укладення договору закон «Про третейські суди» містив заборону на укладення третейської угоди в наведеній категорії справ, С. просив визнати недійсним з моменту підписання п.6 договору.

Читайте статтю: Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи

Рішенням від 14.01.2015, залишеним без змін Апеляційним судом Чернігівської області від 17.02.2015, у задоволенні позовних вимог С. відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.03.2015 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Постановою Верховного Суду України від 18.11.2015 всі рішення скасовано та на підставі ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК визнано недійсним п.6 договору. ВСУ дійшов висновку, що на час укладення угоди закон «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ щодо захисту прав споживачів, у тому числі користувачів банківських послуг.

Суди області розглядали й інші подібні справи, однак їх вирішення здійснено з урахуванням вищезазначених положень закону «Про третейські суди».

Територіальна підсудність

Під час розгляду інших справ зазначеної категорії суди Чернігівщини правильно враховували приписи рішення Конституційного Суду від 10.11.2011 №15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пп.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст.18, ч.3 ст.22 закону «Про захист прав споживачів» у взаємному зв’язку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції про те, що дія цього акта поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та споживачем, що виникають під час як укладення, так і виконання такого договору.

Вирішуючи питання територіальної підсудності справ наведеної категорії, слід керуватися нормами гл.1 розд.ІІІ ЦПК та брати до уваги, що відповідно до ч.5 ст.110 ЦПК позивач у справах про захист прав споживачів може на свій розсуд пред’являти позов: за місцезнаходженням відповідача, за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (за винятком виключної підсудності). Також громадянин відповідно до ч.7 ст.110 ЦПК позови до філії фінансової установи може подавати за місцезнаходженням філії.

Установлено, що є випадки зловживання правом на судовий захист і неретельного розгляду таких справ. Зокрема, рішенням Ріпкинського районного суду від 28.03.2014 відмовлено в задоволенні позовних вимог Б. до ПАТ «Райффайзен банк «Аваль» про визнання недійсним договору, укладеного 28.12.2006 між указаними сторонами, про надання кредиту в сумі $142500 зі сплатою 14% річних та кінцевим строком його погашення 28.12.2026.

Читайте статтю: Ребенок в доме под ипотекой: учитываем будущие интересы

З матеріалів справи вбачається, що позивач є мешканцем с.Княжичі Броварського району Київської області, місцезнаходження відповідача — м.Київ. Кредитний договір сторонами укладено у Святошинському відділенні фінустанови, тому віднесенню до підсудності Ріпкинського райсуду за принципом територіальності справа не підлягала.

Для штучного вирішення питання про підсудність позивач оформив реєстрацію в смт Ріпки на період з 4.02.2014 до 4.08.2014 і вже 5.02.2014 подав заяву саме до зазначеного суду.

За вказаною схемою 5.02.2014 до цієї ж установи було подано позовну заяву про визнання недійсним договору від 4.08.2006 про надання кредиту в сумі $51500 І., жителем Києва, проти ПАТ «Банк «Національний кредит».

Пред’явивши зазначені вимоги, позивачі обґрунтували їх тим, що кредити було надано в іноземній валюті всупереч ст.99 Конституції, ст.35 закону «Про Національний банк України», ст.3 закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», стст.192, 524 ЦК, згідно з якими вітчизняною грошовою одиницею та платіжним засобом є гривня. Робилися посилання на відсутність у відповідачів індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій, відсутність інформації щодо сукупної та загальної вартості кредитів, валютних ризиків та інших витрат за договорами всупереч ст.11 закону «Про захист прав споживачів», а тому на підставі ч.1 ст.203, ч.1 ст.215, ст.230 ЦК ставилася вимога визнати договори недійсними.

Відмовляючи в задоволенні вимог, суд першої інстанції виходив з того, що зобов’язальні правовідносини між сторонами не виникли, оскільки останні відповідно до норм ст.638 ЦК не досягли згоди з усіх істотних умов договору. Зокрема, відповідачі не оприлюднили всіх істотних умов договорів, як визначено ст.2 закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». Тому правочини є невчиненими, а отже, не можуть бути визнані недійсними.

Проте місцевий суд не взяв до уваги того, що вищезгаданий акт установлює відносини в системі іпотечного кредитування. Договори про іпотечний борг між сторонами не укладались, а тому застосування до спірних правовідносин положень ст.2 названого закону є неправомірним.

Суд другої інстанції за апеляційною скаргою ПАТ «Банк «Національний кредит» змінено рішення в частині мотивів відмови в задоволенні позову. В іншій же справі рішення місцевого суду набрало чинності та надалі з огляду на факти, визнані судом, може слугувати підставою для звільнення боржника від виконання зобов’язання перед банком.

У грудні 2014 року до Деснянського районного суду м.Чернігова (за місцезнаходженням філії ПАТ «КБ «Надра») звернувся з позовом Р. Ставилося питання про визнання недійсними кредитного договору, договорів поруки й іпотеки.

До початку розгляду справи було з’ясовано, що із січня 2012 року філії зазначеного банку в Чернігові не існує. У зв’язку із цим за клопотанням позивачів 26.01.2015 справу передано на розгляд до Новозаводського районного суду м.Чернігова (на підставі п.2 ч.1 ст.116 ЦПК).

При вирішенні зазначеного питання суд

першої інстанції не врахував того, що, поміж іншим, позивачі заявили вимогу про визнання недійсним договору іпотеки, предметом якого є житловий будинок, розташований на території Новозаводського району Чернігова. Тому, як вимагають положення ч.1 ст.114 ЦПК, позов, що виник з приводу нерухомого майна, належало пред’являти за місцезнаходженням майна — до Новозаводського районного суду.

Вспомните новость: Реконструкция не освобождает от ипотеки

Було встановлено й інші випадки порушення правил виключної підсудності.

Як приклад можна навести справу Деснянського районного суду м.Чернігова за позовом М. і Б. проти ПАТ «Платинум банк» про визнання недійсними договору про іпотечний кредит та договору іпотеки, відповідно до умов якого М. передала в іпотеку квартиру в м.Броварах Київської області. Рішенням від 5.11.2015 в задоволенні вимог відмовлено, однак, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суддя не врахував норм ч.1 ст.114 ЦПК.

«Слабка сторона»

Однією із засад цивільного судочинства є свобода договору (ст.3 ЦК). Згідно із ч.1 ст.627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» від 22.09.2011 №3795-VI ця норма доповнена ч.2, за якою в договорах за участю фізичної особи враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до преамбули закону «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. У вказаному акті не визначено меж його дії, але, враховуючи характер правовідносин, які ним регулюються, та виходячи з демократичних принципів цивільного судочинства й наявності в цивільних правовідносинах такої «слабкої сторони», як споживач, можемо зробити висновок, що регулюються відносини, які виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Такі відносини можуть виникати з актів законодавства або з інших угод, які йому не суперечать.

Від правильного вирішення цього питання залежить не тільки підсудність справ, а й застосування положень ч.3 ст.22 закону «Про захист прав споживачів» щодо звільнення таких осіб від сплати судового збору.

Вказаний акт містить значно більше гарантій прав споживачів під час отримання послуг порівняно з ЦК та іншими спеціальними законами. Разом з тим, оскільки окремі види правовідносин з участю споживачів регулюються й спеціальними актами (наприклад страхування, перевезення, фінансові, житлово-комунальні послуги тощо), закон «Про захист прав споживачів» має застосовуватися в частині, не врегульованій спеціальним законом.

Автор статті: Лілія КУЗЮРА, суддя Апеляційного суду Чернігівської області

Джерело: Закон і Бізнес