Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, який в такому випадку має право на компенсацію вартості відчуженого майна (ВСУ, № 6-3058цс16)

Аналізуйте судовий акт: Схоже презумпція недійсності договору, предметом якого є спільна сумісна власність подружжя, і який укладений від імені одного подружжя без письмової згоди іншого з подружжя – руйнується судовою практикою. ВСУ у правовій позиції до цієї справи прямо підкреслює, що така презумпція не передбачена діючим законодавством. Хоча існує безліч рішень судів всіх рівнів, які констатують протилежне: немає письмової згоди, і не можеш довести іншими засобами доказування, що згода була – правочин визнається недійсним. А інша сторона, яка мала набути майно за таким недійсним правочином, має право звертатись із позовом до того з подружжя, хто отримав за майно кошти, і намагатись їх стягнути. Звичайно, у переважній кількості випадків реально виконати рішення про стягнення коштів з такого з подружжя не вдавалось.

ВСУ змінює практику та тлумачення ст. 65 СК України - "право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя". Тепер той з подружжя, без згоди якого відчужили майно, має право стягнути з іншого з подружжя вартість своєї частки цього майна як компенсацію. Визнати ж сам правочин, щодо відчуження спільної сумісної власності без письмової згоди одного з подружжя можливо лише у випадках: 1) відчужувач та набувач діяли недобросовісно, зокрема набувач знав, що згоди немає; 2) майна відчужено не в інтересах сім’ї;

Аналізуйте судовий акт: Відсутність формальної письмової згоди одного з подружжя на отримання позики з метою погашення спільних зобов'язань не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним (ВССУ, справа № 220/702/15-ц, 14.09.16)

Недобросовісність сторін та дотримання строків позовної давності повинен встановити суд при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна укладеного без згоди одного з подружжя (ВСУ від 22 лютого 2017р. у справі №6-17цс17)

Відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним – інший з подружжя в такому випадку має право на компенсацію вартості своєї частки (ВСУ у справі №6-1587цс16)

Автоматично спільне майно подружжя навпіл НЕ поділяється: суду завжди необхідно встановити за які кошти таке майно було набуте: спільні або особисті (ВСУ від 05 квітня 2017р. у справі № 6-399цс17)

1 300 000 доларів споживчого кредиту без згоди чоловіка: це грошові кошти, а не майно, а сам договір - нотаріального посвідчення не потребує, тому згода на отримання згідно ст. 65 СК України не потрібна (ВССУ, 16. 01. 2017р., №258/7949/14-ц)

Правова позиція ВСУ у справі № 6-3058цс16: Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА», треті особи: Державна служба інтелектуальної власності України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтернет Інвест», про визнання недійсним договору за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» (далі – ТОВ «Клумба.УА») про визнання недійсним договору.

ОСОБА_1 зазначав, що його дружина ОСОБА_2 у червні 2010 року в період шлюбу стала власником об’єкта інтелектуальної власності. Він працював над рекламуванням торговельної марки, своєю працею та коштами забезпечив її розвиток.

У вересні 2013 року він дізнався про те, що ОСОБА_2 8 жовтня 2010 року уклала з ТОВ «Клумба.УА» договір про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак та торговельну марку, який зареєстровано 27 грудня 2010 року у реєстрі за НОМЕР_1.

Посилаючись на те, що цим договором порушено його права, оскільки він не давав своєї згоди на його укладання, договір суперечить інтересам сім’ї з підстав статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) просив визнати його недійсним.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку від 8 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 і ТОВ «Клумба.УА», який зареєстровано 27 грудня 2010 року в реєстрі за НОМЕР_1; скасовано реєстрацію цього договору, яку було здійснено 27 грудня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг (далі – Державний реєстр свідоцтв) за НОМЕР_1; поновлено за ОСОБА_2 запис у Державному реєстрі свідоцтв як володільця торговельної марки на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2; визнано за ОСОБА_2 право володіння торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів та послуг НОМЕР_2, зареєстрованого 10 червня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв; зобов’язано Державну службу інтелектуальної власності України (далі – ДСІВ України) внести запис у Державному реєстрі свідоцтв про володіння ОСОБА_2 торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2; стягнуто з ТОВ «Клумба.УА» на користь ОСОБА_1 суму збитків у розмірі 15 тис. грн; стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» скасувати перереєстрацію доменного iм'я klumba.ua, зроблену у зв'язку зi змiною власника торговельної марки за вiдповiдними заявами ОСОБА_2, шляхом розпорядження вiд ТОВ «Iнтернет Iнвест» до ТОВ «Хостмайстер» про зміну власника домену klumba.ua із зазначенням у полі admin-c домену нік-хендла (NIC-HANDLE) NZ9-UANIC, що належить ОСОБА_2; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» перевести керування доменним ім'ям klumba.ua на ОСОБА_2 шляхом його передачі до її облiкового запису; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» перевести домен klumba.ua до вiдповiдного облiкового запису, що належить ОСОБА_2; визнано за ОСОБА_2 право володіння доменом klumba.ua з пов'язаною торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2, зареєстрованого 10 червня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв, згiдно з правилами домену .UA. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Клумба.УА» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Клумба.УА» просить скасувати ухвалені у справі рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 60, частини третьої статті 65 СК України, статей 203, 215 ЦК України.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «Клумба.УА» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2011 року, 10 вересня, 2 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ТОВ «Клумба.УА» - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про шлюб перебувають у зареєстрованому шлюбі з 24 березня 2007 року.

10 червня 2010 року ОСОБА_2 стала власником знака для товарів і послуг «Клумба» НОМЕР_2, відповідно до свідоцтва на знак для товарів та послуг НОМЕР_2 від 10 червня 2012 року.

8 жовтня 2010 року ОСОБА_2 та ТОВ «Клумба.УА» уклали договір НОМЕР_3 про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак та торговельну марку.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відчуження майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності (товарний знак), який є спільним майном подружжя, відбулось без отримання письмової згоди позивача, як це передбачено частиною третьою статті 65 СК України, та без погодження з ним істотних умов договору, тобто оспорений договір було укладено з порушенням вимог частини першої статті 203 ЦК України, а тому на підставі статті 215 цього Кодексу такий договір є недійсним. Задовольняючи решту позовних вимог, суди виходили з того, що вони є похідними від основної вимоги, а тому підлягають задоволенню.

Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2011 року, 10 вересня, 2 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за позовом про визнання недійсними договорів дійшов висновку про те, що недодержання письмової форми згоди одного з подружжя на укладення договору другим з подружжя, не є безумовною підставою для визнання такого договору недійсним, а може розглядатися лише в контексті недобросовісних дій сторін за угодою.

При розгляді спорів про поділ цінного спірного майна подружжя та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

У випадку недотримання письмової форми надання згоди на відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.

Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постановах від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Однак вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції відповідач зазначав, що 23 вересня 2010 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7, з однієї сторони, та ОСОБА_1, ОСОБА_2, з другої, було укладено меморандум (угоду про співпрацю), згідно з яким сторони домовилися спільно розвивати інтернет-ресурси з метою додаткового залучення рекламодавців та отримання додаткового прибутку, суду було надано копію зазначеного меморандуму (а. с. 68-71).

Згідно з пунктом 3.1.1 меморандуму сторони зобов’язалися в строк до 6 жовтня 2014 року заснувати товариство з обмеженою відповідальністю з розподілом часток по 25 % на кожного із засновників.

Згідно з пунктом 3.1.2 меморандуму ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зобов’язані у строк до 20 жовтня 2010 року переоформити знак для товарів та послуг «Клумба» НОМЕР_2 в ДСІВ України на ТОВ «Клумба.УА».

Згідно з пунктом 3.1.3 меморандуму ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зобов’язані переоформити на ТОВ «Клумба.УА» доменне ім’я klumba.ua у реєстратора доменних імен ТОВ «Інтернет Інвест».

На виконання пункту 3.1.1 меморандуму було створено ТОВ «Клумба.УА», а 8 жовтня 2010 року на виконання пункту 3.1.2 меморандуму між ОСОБА_2 та ТОВ «Клумба.УА» було укладено договір НОМЕР_3 про оплатну передачу виключних майнових прав на торговельну марку, який було зареєстровано у реєстрі ДСІВ України за НОМЕР_1.

Суди на зазначені положення меморандуму від 23 вересня 2010 року уваги не звернули, не дали їм належної правової оцінки, не зауважили положення меморандуму, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зобов’язались передати права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг ТОВ «Клумба.УА», тобто ОСОБА_2 діяла добросовісно, про що позивач був обізнаний, а оскаржуваний договір було підписано за його згодою.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360² ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2014 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Підписи суддів