17.11.2016 | Автор: Веб-ресурс "Протокол" Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber

Прокурор НЕ має права втручатись або ініціювати процес укладення угоди про примирення, на відміну від процесу укладення угоди про визнання винуватості (ВСУ від 31 березня 2016р. у справі № 5-27кс16)

Фабула судового акту: (УВАГА Є ОКРЕМА ДУМКА) ВСУ розпочинає реально обмежувати панування прокурорів у кримінальному процесі і правильно застосувати не тільки норми інституту приватного обвинувачення, а і такі новели КПК як угода при примирення, так і угода про визнання обвинувачення. У центрі цієї постанови роз’яснення учасникам справи, яким чином правильно застосовувати принцип диспозитивності (самостійного розпорядження правами та засобами їх захисту) у кримінальному проваджені. Узагальнено ВСУ підтвердив право обвинуваченого та потерпілого домовитись між собою та укласти угоду про примирення без урахування думки прокурора і підкреслив відсутність у прокурора повноважень втрутитись у цей процес.  Тобто, при укладанні угоди про примирення немає імперативності та втручання держави в осоіб прокурора, а є тільки вільна домовленість сторін.   

На прикладі даного випадку ми можемо самостійно визначитись наскільки це корисно або не корисно для загального рівня законності та боротьби із злочинністю. Відбувся наїзд на пішохода, внаслідок чого йому були спричинені тілесні ушкодження середньої тяжкості. Водію було пред’явлено обвинувачення за ч. 1 ст. 286 КК України – «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Потерпілий та обвинувачений уклали угоду про примирення, відповідно до умов якої обвинувачений повинен був сплатити 3400,00 грн. штрафу (min) без позбавлення прав керування.

Прокурор не погодився із самим фактом укладання угоди про примирення із оскаржував декілька разів такий вирок із підстав зазначених у пункті 19 постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2015 року № 13 “Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод”, в якому міститься вказівка на те, що у кримінальних правопорушеннях, де основним безпосереднім об’єктом виступають публічні інтереси (зокрема немайнові), а спричинена конкретним фізичним чи юридичним особам шкода є лише проявом посягання на основний об’єкт, укладення угоди про примирення не допускається.

Проте суди всіх інстанцій, зокрема ВСУ, були іншої думки і відмови у задоволенні скарг та заяви прокурора.

Отже, користуємось правом укладами угоду про примирення, це простий спосіб потерпілому відшкодувати збитки (навіть неофіційно і поза текстом такої угоди), а обвинуваченому поставити прокурора перед фактом і отримати мінімальне покарання.   

Враховуйте також: Окрему думку судді ВСУ Пошви Б. М., щодо цієї Постанови ВСУ (дивиться тут нижче).

Аналізуйте ВИРОК: Угода про примирення  між потерпілим та обвинуваченим у кримінальному провадженні та звільнення обвинувачення від відбування покарання (Святошинський районний суд м. Києва, суддя Косик Л. Г.)

Зловживання впливом за ст. 369-2 КК та угода про визнання винуватості: Корупціонер за 19 тис. $ обіцяв фермеру забезпечити оренду 27 га - засуджений до штрафу 25 тис. грн. (Зіньківський  раонний суд Полтавської області від 3 серпня 2016р.)

Державний виконавець взяв хабар за зняття арешту з рахунків боржника але відбувся переляком: суд затвердив угоду про визнання винуватості та засудив до штрафу. (Вінницький міський суд від 03 червня 2016р., у справі №127/10793/16-к, суддя Ковальчук)

                                                                                                            

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

31 березня 2016 року                                                                                                                                                                                 м. Київ

Судова палата у кримінальних справах

 Верховного Суду України у складі:

головуючого

судді-доповідача Заголдного В.В.,

 

cуддів:

 

 

при секретарях:

Вус С.М., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кузьменко О.Т., Пошви Б.М.,  Редьки А.І., Школярова В.Ф.,

Гобелецькому Ю.Т., Коваленко О.В.,

 

за участю

начальника управління підтримання державного обвинувачення в суді Генеральної прокуратури України Курапова М.В.,

 

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2015 року щодо ОСОБА_1,

                                                          установила:

Краматорський міський суд Донецької області вироком від 16 квітня  2015 року затвердив угоду про примирення між обвинуваченим ОСОБА_1 і потерпілим ОСОБА_2 від 15 квітня 2015 року щодо визнання ОСОБА_1 винуватим у тому, що він увечері 25 лютого 2015 року під час керування автомобілем “Мерседес Віто” ІНФОРМАЦІЯ_1 на перехресті вулиць АДРЕСА_1 порушив пункти 10.1, 13.1 і 13.3 Правил дорожнього руху, не дотримався безпечного інтервалу при виконанні повороту праворуч і наїхав на ОСОБА_2, що спричинило потерпілому тілесні ушкодження середньої тяжкості. Діяння ОСОБА_1 розцінено як порушення Правил дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тілесні ушкодження середньої тяжкості, кваліфіковано за частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) і призначено узгоджені сторонами угоди 3400 гривень штрафу без позбавлення права керувати транспортними засобами.

                Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 16 липня 2015 року зазначений вирок щодо ОСОБА_1 залишив без змін.

Касаційний суд - колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ - ухвалою від 8 грудня 2015 року касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора закрив.

Заступник  Генерального прокурора України у своїй заяві просить переглянути ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2015 року щодо ОСОБА_1 На думку прокурора, висновки касаційної інстанції в цьому рішенні про застосування норм права, передбачених: частиною третьою статті 469, пунктом 2 частини сьомої статті 474, пунктом 1 частини третьої статті 314, частиною третьою статті 424 і частиною першою статті 412 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), різняться, є неоднаковими з висновками касаційної інстанції про застосування цих самих норм права в рішенні, ухваленому місяць тому.

Заявник зазначає, що касаційний суд, закриваючи касаційне провадження за скаргою прокурора, змінив свою практику щодо визнання угод про примирення у касаційному порядку і вказав, що таке рішення оскарженню прокурором не підлягає. Стверджує, що зазначений вирок Краматорського міського суду є незаконним з огляду на роз’яснення, які містяться у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2015 року № 13 “Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод”, в якому міститься вказівка на те, що у кримінальних правопорушеннях, де основним безпосереднім об’єктом виступають публічні інтереси (зокрема немайнові), а спричинена конкретним фізичним чи юридичним особам шкода є лише проявом посягання на основний об’єкт, укладення угоди про примирення не допускається.

Як приклад неоднакового правозастосування прокурор посилається на ухвалу касаційного суду від 12 листопада 2015 року, зі змісту якої вбачається, що вироком місцевого суду ОСОБУ засуджено на підставі угоди про примирення за частиною 1 статті 286 КК. Ухвалою апеляційного суду прокурору відмовлено у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою. Проте, незважаючи на обмежений перелік підстав оскарження прокурором такого вироку (пункт 3 частини третьої статті 424 КПК), касаційний суд розглянув справу, ухвалу апеляційного суду скасував, а справу направив на апеляційний розгляд.

                Прокурор просить зазначені судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу - направити на новий судовий розгляд.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи прокурора на підтримання заяви, перевірила матеріали справи та матеріали, додані до заяви, обговорила доводи, наведені у заяві, і дійшла висновку про таке.

1. Справа про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2015 року щодо ОСОБА_1 допущена до провадження Суду за заявою заступника Генерального прокурора України, який посилається на пункт 2 статті 445 КПК.

2. Заявник скаржиться на те, що рішення касаційного суду про визнання законною угоди про примирення між обвинуваченим ОСОБА_1 і потерпілим ОСОБА_2 у справі про злочин (частина перша статті 286 КК), що посягає на приватні і публічні інтереси, суперечить висновку касаційного суду про визнання незаконною такої самої угоди (однакової за правовим змістом), який було зроблено в ухвалі від 12 листопада 2015 року. Касаційний суд, як стверджує заявник, по-різному тлумачить положення ключових норм КПК, які забезпечують мету і порядок затвердження угод про примирення. Доводи заявника по суті зводяться до того, що хоча положення частини третьої статті 469 цього Кодексу прямо не забороняють укладати угоду про примирення між потерпілим та обвинуваченим у разі вчинення останнім двооб’єктного (багатооб’єктного) злочину (частина перша статті 286 КК), однак у цьому випадку належить керуватися положеннями пункту 2 частини сьомої статті 474 КПК, які зобов’язують суд відмовити в затвердженні угоди, якщо її умови не відповідають інтересам суспільства (бо публічний інтерес в аналізованому випадку залишається без задоволення).

3. Зіставивши виключно правотлумачні позиції касаційного суду, які висновуються в оспореному рішенні, і в якому ставиться під сумнів правильність застосування норм частини третьої статті 469 і пункту 2 частини сьомої статті 474 КПК, із правотлумачними висновками касаційного суду щодо застосування цих самих норм права, які зроблені в рішенні, наданому для порівняння, Суд бачить їх неоднаковість і виявляє саме ті підстави, які дають змогу розглянути оспорені питання в аспекті положень пункту 2 статті 445 цього Кодексу.

4. Суд відразу наголошує, що примирення є комплексним, міжгалузевим інститутом кримінального та кримінального процесуального законодавства, спрямованого на задоволення/відновлення прав потерпілого та заохочення позитивної посткримінальної поведінки суб’єкта злочину. На забезпечення дієвості правових механізмів інституту примирення, його цілей і мети впливають «складні» зв’язки між принципами публічності і диспозитивності.

5. Суд дослідив у цілому всі норми права, що складають ГЛАВУ 35 «КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ НА ПІДСТАВІ УГОД», і кожну норму права цієї глави в системному зв’язку з тими нормами, на які орієнтує заявник, відповідні положення яких передбачають таке:

                Стаття 468. Угоди в кримінальному провадженні

                «1. У кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод:

1)      угода про примирення між потерпілим та … обвинуваченим;

2)      угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості».

Стаття 469. Ініціювання та укладення угоди

«...

                3. Угода про примирення між потерпілим та … обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо … злочинів невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення…».

Стаття 474. Загальний порядок судового провадження

   на підставі угоди

                               «…

                               7. Суд перевіряє угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону. Суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо:

                               …

                               2) умови угоди не відповідають інтересам суспільства;

                                …».

6. Суд підкреслює, що норми статей 468 і 469 КПК в поєднанні з положеннями пункту 7 статті 474 цього Кодексу є втіленням основних цінностей інституту примирення. Тому при визначенні того, чи можна укладати угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим щодо злочинів невеликої тяжкості - двооб’єктного (багатооб’єктного) злочину (частина перша статті 286 КК), суд має керуватись не тільки формальними вимогами цих норм щодо видів угод про примирення і класифікацію злочинів, щодо яких такі угоди можуть укладатися, а чітко дотримуватись їх засадничих принципів.

7. Враховуючи високі стандарти, які існують у сфері захисту людини та основоположних свобод, і більшу рішучість, яка відповідно й неминуче вимагається при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства, Суд надає особливого значення існуванню в інституті примирення конкуренції принципів публічності і диспозитивності, яка визначає пріоритети публічного і приватного інтересів та їх взаємозв’язок.

8. Отже, Суд вважає, що для встановлення співвідношення публічних і приватних пріоритетів в інституті примирення сторін визначальною є категорія «інтерес».

9. Функціональне призначення категорії інтерес у кримінальному процесі є невід’ємною складовою природи цього феномену. У цьому контексті Суд так само приділяє увагу функціям інтересу, які не можуть бути залишені поза увагою, враховуючи, що питання, порушене заявником, розглядається в площині кримінального процесу.

10. Суд досліджує природу і нормативний зміст категорії «інтерес» і наголошує, що саме інтерес є важливим інструментом у діяльності суб’єктів кримінально – правових відносин. Інтерес у кримінальному процесі виступає як спонукальна сила, що приводить у рух усю систему судочинства. Відсутність конкретного інтересу або наявність іншого може зупинити або відповідним чином змінити динаміку кримінального процесу. Спонукальна сила формується певними потребами, до задоволення яких і прагне носій інтересу, а саме: особа, держава, суспільство. Так, саме потреба учасників кримінального провадження (так само потенційних учасників, якщо провадження ще не розпочалося) у реалізації власних (приватних), загальнодержавних інтересів слугує першоосновою виникнення, розвитку, зміни та припинення кримінальних процесуальних правовідносин. При цьому категорія «інтерес» у прямій або опосередкованій формі накладає відбиток на кожен із елементів кримінальних процесуальних правовідносин, а саме:

а) статус кожного суб’єкта, його правомочності зумовлені об’єктивно властивими йому інтересами та загальною моделлю консенсусу, якого досягнуто при узгодженні різноспрямованих інтересів (публічного і приватного);

б) кожна складова змісту правовідносин теж визначається інтересами, досягнути яких прагне учасник правовідносин. Закріплюючи права та обов’язки учасників кримінального судочинства, законодавець виходить із потенційної можливості конкретно взятого індивіда використати встановлені правоположення у разі участі у кримінальних процесуальних правовідносинах у тому чи іншому статусі, усвідомлення відповідного інтересу та наявності бажання його реалізувати;

в) об’єктом правовідносин виступають матеріальні й нематеріальні блага, а також дії суб’єктів та їх результати, з приводу яких виникають правовідносини, реалізуються суб’єктивні права та виконуються покладені законом обов’язки суб’єктів правовідносин. Поняття «об’єкти правовідносин» значною мірою збігаються із категорією «інтереси», принаймні в частині щодо матеріальних і нематеріальних благ, в отриманні (збереженні) яких зацікавлений учасник правовідносин. Щодо дій суб’єктів та їх результатів, із приводу яких виникають правовідносини, то такі дії у багатьох випадках є бажаним результатом, оскільки факт їх вчинення надасть можливість реалізувати наявний в учасника кримінального провадження інтерес;

г) юридичні факти як елемент правовідносин також безпосередньо пов'язані з категорією «інтерес». Адже якби та чи інша життєва обставина жодним чином не зачіпала інтересів певних суб’єктів, то вона була б неспроможна породити активність останніх та привести до настання юридичних наслідків. Юридичний факт виступає каталізатором щодо усвідомлення суб’єктом факту ущемлення його інтересів та потреби в їх захисті.

                11. Повертаючись до справи, що розглядається, Суд підкреслює, що під час примирення сторін у кримінальному судочинстві кожна зі сторін кримінально-правового конфлікту переслідує свої інтереси. Для потерпілого – це відновлення порушених прав шляхом відшкодування заподіяної злочином шкоди, для захисту якої він у кримінальному процесі наділений відповідними правами. Для обвинуваченого (підозрюваного) – це уникнення кримінальної відповідальності або призначення мінімального покарання. Держава, у свою чергу, будучи носієм публічного інтересу, регулює суспільні відносини, які є предметом кримінального процесуального права.

12. Суд нагадує, що під час вирішення кримінально-правових конфліктів Європейський суд з прав людини зобов’язує національні суди дотримуватись балансу між приватними і публічними інтересами.

13. Угода про примирення, на думку Суду, являє собою ключовий інструмент узгодження інтересів учасників кримінально-правового конфлікту та забезпечення їх балансу. Адже сторони шляхом компромісних і взаємовигідних рішень між собою адаптують норму права про примирення щодо конкретного (їх) випадку, чим задовольняють свої інтереси, а в результаті і суспільні (публічні) інтереси.

14. Цілком очевидно, що в силу публічного характеру кримінально-правового регулювання угоді про примирення повинна відводитись другорядна роль у забезпеченні балансу інтересів. Проте індивідуальне регулювання учасників конфлікту залежить не тільки від угоди сторін, але і здійснюється завдяки волі осіб, які приймають рішення про примирення, а також норм кримінального процесуального закону, яке передбачає можливість примирення тільки за окремими категоріями злочинів.

15. У цьому зв’язку Суд підкреслює, що з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України (2012 року), засада диспозитивності розширила свій вплив на значну категорію кримінальних проваджень  і, насамперед, на кримінальні провадження щодо злочинів невеликої тяжкості (стаття 474 цього Кодексу), серед яких виділяється кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 286 КК, - так званий двооб’єктний злочин. Така зміна вектора державної політики, на думку Суду, має підняти на новий рівень і практику реалізації приватних інтересів у кримінальному судочинстві.

16. Тобто, існує така група суспільних відносин, охоронюваних кримінальним правом, у яких приватні інтереси їх учасників можуть переважати над суспільними (публічними) інтересами настільки, що волевиявлення потерпілого може мати вирішальне значення для кримінальної відповідальності винної особи. Без наявності приватних інтересів і вираження волевиявлення до їх реалізації ніякі публічні інтереси не можуть бути досягнуті.

17. Значно більшою мірою диспозитивність властива тим нормам кримінально-процесуального закону, які вимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов’язує суд у таких випадках віддавати перевагу узгодженим сторонами рішень і ухвалити їх своїм рішенням.

18. У зв’язку з цим Суд зазначає, що прокурор зобов’язаний здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (стаття 36 КПК), що покладає на нього відповідальність за додержання закону як під час досудового розслідування, так і за кінцеве законне рішення у кримінальному провадженні. Це, в свою чергу, повинно сприяти активній правовій позиції прокурора при укладенні відповідних угод у кримінальному провадженні. Але варто зазначити, що ступінь активності прокурора у процесі укладення відповідних угод залежить безпосередньо від виду угоди, яка укладається у кримінальному провадженні.

Так, ініціювання та укладення угоди про примирення не підконтрольне прокурору, на відміну від угоди про визнання винуватості.

Тому навряд чи існують достатньо обгруновані підстави, як стверджує у заяві прокурор,  обмежувати дію принципу диспозитивності у цій конкретній категорії справ.

19. У матеріалах справи не міститься нічого, що дозволило б Суду не погодитися з висновками касаційного суду про те, що дана конкретна угода про примирення між обвинуваченим ОСОБА_1 і потерпілим ОСОБА_2 затверджена вироком суду за даних конкретних фактичних обставин. Суд бачить, що зміст цієї угоди ніскільки не суперечить інтересам суспільства; у ній повною мірою забезпечено баланс інтересів учасників примирення для цілей норм частини третьої статті 469 і пункту 7 статті 474 КПК.

20. У судовому рішенні касаційної інстанції від 12 листопада 2015 року, на яке зроблено посилання як на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, інакше застосовано зазначені норми. Проте з’ясування причин та умов такого застосування норми права у зазначеному судовому рішенні, відповідно до статті 445 КПК, перебуває за межами предмета перегляду, у зв’язку з чим Суд позбавлений можливості висловити свою позицію щодо цього рішення. При цьому вважає за необхідне зазначити, що таке застосування норми права, передбаченої КПК, не завжди є прикладом правильного застосування кримінального процесуального закону.

Оскільки норма права у справі щодо ОСОБА_1 застосована правильно, то заяву не може бути задоволено.

Керуючись статтями 453, 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

                                                 постановила:

Відмовити заступнику Генерального прокурора України у задоволенні заяви.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.

Головуючий                                                                                        В.В. Заголдний

 

             Судді:

С.М. Вус

 

М.Є. Короткевич                                                                        

 

 

Г.В. Канигіна

 

О.Т. Кузьменко

 

 

М.Р. Кліменко

 

Б.М. Пошва

 

 

Є.І. Ковтюк

 

А.І. Редька

В.Ф. Школяров

 

 

                                                                                                        ОКРЕМА ДУМКА

Судді Верховного Суду України Пошви Б.М. стосовно постанови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 березня  2016 року у справі за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від   8 грудня 2015 року щодо ОСОБА_1, з підстави передбаченої пунктом 2 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК).

Підтримуючи вищезазначену постанову Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, якою відмовлено у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про скасування ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2015 року, хочу висловити окрему думку про незгоду з правовою позицією, яка викладена у пунктах 8-10 мотивувальної частини постанови, виходячи з такого.

1. Зі змісту заяви заступника Генерального прокурора України вбачається, що висновки касаційного суду в цьому рішенні про застосування норм права, передбачених: частиною третьою статті 469, пунктом 2 частини сьомої статті 474, пунктом 1 частини третьої статті 314, частиною третьою статті 424 і частиною першою статті 412 КПК є протилежними тим, які ухвалено місяць тому і у зв’язку з тим вважає, що судові рішення у справі є незаконними з огляду на роз’яснення, які містяться у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2015 року № 13 «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» про те, що у кримінальних правопорушеннях, де основним безпосереднім об’єктом виступають публічні інтереси (зокрема немайнові), а спричинена конкретним фізичним чи юридичним особам шкода є лише проявом посягання на основний об’єкт, то укладення угоди про примирення не допускається.

Як на приклад неоднакового правозастосування заступник Генерального прокурора посилається на ухвалу касаційного суду від 12 листопада 2015 року, якої скасовано ухвалу апеляційного суду про відмову прокурору у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою на вирок місцевого суду про засудження ОСОБИ на підставі угоди про примирення за частиною 1 статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Вважаю, що роз’яснення, яке міститься у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2015 року № 13 «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод», яке має рекомендаційний характер, дано без урахування пріоритету норм міжнародних договорів, які регулюють подібні правовідносини і є частиною національного законодавства.

Для України такою нормою міжнародного договору є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), де у пункті 1 статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що «Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».

 У статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року підтверджено обов’язковість виконання Україною рішення Європейського Суду з прав людини (далі – Суд) щодо України (стаття 46), а статтями 13 і 17 передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права» та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Конвенція 1950 року містить положення про те, що «Високі Договірні Сторони (якою є і Україна) гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції».

Крім того, статтею 8 КПК передбачено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Положення статті 9 КПК додатково конкретизують зміст статті 8 КПК положенням, що під час кримінального провадження суд, прокурор зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Обидві норми статей 8 і 9 КПК передбачають застосування норм КПК у кримінальному провадженні з урахуванням практики Суду.

У справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року Суд заявив,  що «У демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке значне місце, що обмежувальне тлумачення пункту 1 статті 6 не відповідало б меті даного положення».

Угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, про визнання винуватості підозрюваним чи обвинуваченим або згоди з ним є формами скороченого кримінального правосуддя, які були розроблені, відповідно до рекомендації Комітету міністрів державам-членам Ради Європи.

Щодо гарантій права на справедливий суд у такій категорії справ, Суд у справі «Бортник проти України» від 27.01.2011 року зазначив, що «стаття 6 Конвенції не перешкоджає особі добровільно відмовитись – відкрито чи опосередковано – від свого права на деякі гарантії справедливого суду (рішення щодо прийнятності у справі "Квятковська проти Італії" (Kwiatkowska v. Italy), N 52868/99 від 30 листопада 2000 року, та рішення у справі "Піщальніков проти Росії" (Pishchalnikov v. Russia), N 7025/04, пункт 77, від 24 вересня 2009 року).

Проте, для того, щоб відмова від права була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути встановлена у недвозначній формі і супроводжуватись мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю (рішення у справі "Пуатрімоль проти Франції" (Poitrimol v. France), від 23 листопада 1993 року, пункт 31, Series A N 277-A).

Статтею 53 цієї Конвенції також заборонено тлумачення її положень у такий спосіб, який обмежував би будь-які права людини, які визнані на підставі законів держави чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

В Україні форми скороченого кримінального правосуддя (розділ VI КПК Особливі порядки кримінального провадження), як і в більшості країн Європи і світу залежать від примирення між потерпілим та підозрюваним, угод про визнання винуватості підозрюваним чи обвинуваченим або згоди з ним, також стали практикою змагального судового процесу.

За своєю суттю змагальність передбачає процесуальну рівність сторін у кримінальному провадженні, в т.ч. на підставі угод, котрі відстоюють перед судом свої інтереси. Визнання права на змагальність – це і визнання права за сторонами використовувати рівні засоби і можливості для обґрунтування своєї позиції і заперечення іншої, яка поширюється не тільки на фактичну, але й на юридичну сторону справи.

Як обвинувач, так і обвинувачений із захисником вправі викладати свої міркування і висновки з приводу всіх питань, що виникають у судовому засіданні і вирішуються вироком, в тому числі і про кваліфікацію злочину і призначення покарання статті 469, 471-476 КПК.

Змагальність – це право обвинувачення і захисту на рівних умовах відстоювати свою точку зору перед судом, а не обов’язок вступати між собою у правовий спір з любого приводу. Протилежність функцій обвинувачення і захисту не протиставляє інтереси державного обвинувача законним інтересам обвинуваченого. Державний обвинувач відстоює в справі державний інтерес – підтримує обвинувачення в межах закону і в ім’я законності лише в тій мірі, в якій обвинувачення підтверджується даними судового слідства і є правильним по суті.

Основні критерії законності вироків на підставі угод про визнання вини і роль національних судів по контрою за їх дотриманням, які в однаковій мірі відносяться до угод про примирення між потерпілим та обвинуваченим, як у справі щодо ОСОБА_1, оскільки вирішуються за скороченою судовою процедурою, Суд дав у справі «Natsvlishvili тa Togonidze проти Грузії» (Заява № 9043/05) від 29 квітня 2014 року.

Зокрема, у рішенні Суд зазначає, що «угоди про визнання вини, що призводять до засудження, без винятку є предметом перегляду компетентним судом і у цьому сенсі суди зобов’язані перевіряти, чи були досягнуті угоди про визнання вини відповідно до чинних процесуальних і матеріальних норм, чи уклав підсудний угоду добровільно і свідомо, чи існують докази, які підтверджують визнання підсудним вини в угоді, і чи є умови угоди відповідними» (п.66).

Суд (національний), який розглядає таке питання, як правило, зобов’язаний вивчити матеріали справи, перш ніж вирішити, чи затвердити або відхилити угоду про визнання вини. Він також має переконатися в тому, що наявні в матеріалах справи докази підтверджують визнання обвинуваченим вини в угоді або ж визнавальні свідчення, надані обвинуваченим (п.67).

При цьому, формуючи єдині мінімальні стандарти дотримання прав людини і основоположних свобод у своїй практиці, Суд аналізує законодавство різних європейських країн: Італії, де суд за законом не зобов’язаний досліджувати докази або переконуватися, що в справі існують достатньо серйозні докази вини підсудного; Швейцарії, де суд також автоматично не зобов’язаний досліджувати докази; Російської Федерації, де законодавство не передбачає чіткого зобов’язання судів досліджувати докази у справах, що стосуються угод про визнання вини, однак таке зобов’язання може бути виведене із обов’язку суду, що розглядає справу, перевірити, чи було дотримано всіх умов для затвердження угоди про визнання вини; ФРН, де суди зберігають свій обов’язок замовити докази, спрямовані на розкриття будь-якого аспекту справи, який може мати значення для їхнього рішення, навіть якщо було укладено угоду про визнання вини; у Сполученому Королівстві, якщо факти оскаржуються, суду має бути запропоновано розглянути докази для того, щоб визначити факти, а потім й вирок на цій основі (п.68).

У більшості досліджених країн право на оскарження обмежується після укладання угоди про визнання вини. Як вбачається, право на оскарження угоди про визнання вини (принаймні, після того, як угода про визнання вини була затверджена судом) повністю відсутнє в Словенії. Воно обмежується (право на оскарження) в Боснії і Герцеговині, Болгарії, Чеській Республіці, Естонії, Угорщині, Італії, Мальті, Молдові, Чорногорії, Росії, Словаччині, Сербії, Іспанії, Швейцарії та Україні. Повноцінне право на оскарження існує у Франції, Австрії, Ліхтенштейні, Німеччині, Польщі, Румунії та Великобританії.

При оцінці скороченої кримінальної процедури Суд розмежовує свої повноваження і національних судів, зокрема, що «до його завдань не може входити розгляд питання про те, чи є відповідна національна правова система сама по собі несумісною зі стандартами Конвенції.

Суд також зазначає, що спільною рисою європейських систем кримінального правосуддя можна вважати отримання обвинуваченими зменшення обвинувачень або скорочення їхніх покарань в обмін на визнання вини або згоду з призначеним покаранням без визнання вини, які мають місце до судового розгляду, або за значну співпрацю зі слідчим органом (див. у цьому зв’язку справи «Slavcho Kostov проти Болгарії», № 28674/03, § 17, рішення від 27 листопада 2008 року, і «Ruciński проти Польщі», № 33198/04, § 12, рішення від 20 лютого 2007 року).

При цьому Суд вважає, що якщо наслідком угоди про визнання вини є те, що кримінальна справа проти підсудного вирішується шляхом скороченого судового провадження, це становить по суті відмову від низки процесуальних прав і саме по собі не є проблемою, оскільки ані буква, ані дух статті 6 не заважають особі з власної волі відмовитися від цих гарантій (див. справу «Scoppola проти Італії» (№ 2) [ВП], № 10249/03, § 135, рішення від 17 вересня 2009 року).

Разом з тим, основоположним принципом є те, що будь-яка відмова від процесуальних прав, для того щоб вона була ефективною для цілей Конвенції, повинна завжди встановлюватися в недвозначній формі та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Крім того, вона не повинна йти врозріз з будь-яким важливим суспільним інтересом (див., справи «Scoppola» (№ 2), згадана вище, § 135-36; «Poitrimol проти Франції», рішення від 23 листопада 1993 року, § 31, Series A, no. 277-A; та «Hermi проти Італії» [ВП], № 18114/02, § 73, ECHR 2006-XII).

У справі щодо ОСОБА_1 Краматорський міський суду Донецької області, розглядаючи питання про затвердження угоди про примирення, виходив не тільки з дотримання процесуальних гарантій, які зазначено у статті 6 Конвенції і в проаналізованій практиці Суду, але й з того, що кримінальне правопорушення (злочин, передбачений частиною першою статті 286 КК відноситься до злочинів середньої тяжкості - стаття 12 КК і, що частиною третьою статті 469 КПК прямо передбачено право на укладення угоди про примирення між обвинуваченим і потерпілим у випадку його вчинення.

Вживаючи у зазначених справах оцінки, що «будь-яка відмова від процесуальних прав, для того щоб вона була ефективною для цілей Конвенції, не повинна йти врозріз з будь-яким важливим суспільним інтересом», Суд тільки підкреслив про необхідність дотримання мінімальних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, а не будь-який інший суспільний інтерес, зокрема, співвідношення між приватними і публічними інтересами.

Передбачення законодавцем у ст. 469 КПК права укладати угоди про примирення у випадку вчинення злочину середньої тяжкості, зокрема, за частиною першою статті 286 КК, вичерпує будь-які сумніви про те, що така угода є законною.

Навпаки, положення «пункту 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2015 року № 13 «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» про те, що у кримінальних правопорушеннях, де основним безпосереднім об’єктом виступають публічні інтереси (зокрема немайнові), а спричинена конкретним фізичним чи юридичним особам шкода є лише проявом посягання на основний об’єкт, укладення угоди про примирення не допускається» є не тільки незаконним і неправильним, але й таким, що суперечить практиці Суду.

Для звернення до Верховного Суду України, на підставі наведеного п.19 зазначеної постанови, заступнику Генерального прокурора України необхідно було поставити під сумнів або конституційність частини 3 статті 469 КПК України або невідповідність згаданої норми КПК вимозі щодо «якості закону», яке визначено практикою Суду у справах «Корецький та інші проти України» від 3 квітня 2008 року, «Руслан Яковенко проти України» від 4 червня 2015 року, яке набуло статусу остаточного з 4 вересня 2015 року та ін..

Такі обґрунтування заяви заступника Генерального прокурора України у справі щодо ОСОБА_1 відсутні. Її розгляд судами усіх інстанцій супроводжувався достатніми гарантіями проти можливих зловживань процедурою.

Навпаки, у справі наданій для порівняння - ухвала Вищого спеціалізованого суду України від 12 листопада 2015 року №5-1870км15, касаційний суд незаконно скасував ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 23 березня 2015 року у справі щодо Яворського Д.С. з тих же підстав, які заступник Генерального прокурора України навів у справі щодо ОСОБА_1.

З урахуванням викладеного вважаю, що судова практика національних судів України у справах, передбачених главою 35 КПК Кримінальне провадження на підставі угод, також повинна спрямовуватись відповідно до практики Суду.

Суддя Верховного Суду України                                                             Б.М. Пошва

 

9
Подобається
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення