28.06.2017 | Автор: Веб-ресурс "Протокол" Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Право користування житлом може бути припинено судом на підставі ст. 406 ЦК України – «припинення сервітуту», при цьому користувач виселяється (ВСУ від 15 травня 2017р. у справі № 6-2931цс16)

Фабула судового акту: Життєва ситуація, коли є власник будинку - мати (позивач), яка в ньому не проживає, син та невістка (відповідач), які перебуваючи у шлюбі проживали в цьому будинку і були за згодою матері зареєстровані. Після розлучення невістка понад 6 місяців не проживає у будинку матері та має інше місце проживання, що встановлено судом. Перед матір’ю постає завдання виселити невістку, а у невістки «интерес из вредности» утриматись у будинку та зберегти реєстрацію.

Отже, власниця будинку подала позов про виселення невістки і у відповідь отримала зустрічний позов від невістки про вселення. Суд першої інстанції став на бік власниці та задовільнив первісний позов, проте суди апеляційної та касаційної інстанцій відмовили матері та вселили невістку у її будинок.     

Позиція ВСУ у цій справі насамперед цікава нормою закону, яку використав ВСУ для вирішення цього спору. ВСУ прийшов до висновку, що ст. 64, 156 ЖК УРСР "Права і обов'язки членів сім'ї власника жилого будинку (квартири)" та ст. 405 ЦК України були неправильно застосовані судами апеляційної та касаційної інстанцій, і рішення ухвалене на користь невістки є помилковим. У подібних правовідносинах слід застосовувати частину другу ст. 406 ЦК України – «припинення сервітуту», і тому рішення суду першої інстанції при виселення невістки є правильним.  

Отже, маємо новий підхід ВСУ у житлових спорах про виселення/вселення, де право на проживання колишнього члена сім’ї розглядається як сервітут, який припиняється судом за позовом власника житлового приміщення при наявності обставин, які мають істотне значення. В даному випадку  - це фактичне тривале непроживання особи у будинку та наявність у неї іншого місяця проживання. 

Аналізуйте судовий акт: Особа не втратила право на користування жилим приміщенням, оскільки не проживала у спірному житловому приміщенні з поважних причин, зокрема, заміни без його відому та згоди вхідних дверей та замку (ВССУ, справа № 296/6485/15-ц, 30.11.16)

Фізичне видворення власником і подальший недопуск особи до квартири, викидання її речей та заміна вхідних замків ще не означає юридичне позбавлення права особи на користування квартирою, якщо вона там зареєстрована (ВССУ, справа № 552/46/16-ц)

Власник житла усуває перешкоди в користуванні цим житлом зареєстрованою особою шляхом подання позову про визнання цієї особи такою, що втратила право на користування житлом та зняття з реєстрації (ВСУ від 16 листопада 2016 р., № 6-709цс16)

Для зняття особи, в тому числі неповнолітньої, з реєстрації необхідно рішення суду із приписом «позбавити права користування житловим приміщенням» - приписи «визнати право власності, звільнити та передати квартиру» такого права не дають (ВСУ)

Без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено з службового жилого приміщення одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (ВССУ, справа № 495/4400/15-ц, 26.04.17)

Мораторій на стягнення іпотечного майна НЕ позбавляє банк права виселяти мешканців іпотечної нерухомості без надання іншого житлового приміщення та письмового попередження (ВСУ у справі № 6-2947цс15 від 3 лютого 2016р.)

 

                                                                                                                                                                                                                                

                                                                                                   П О С Т А Н О В А

                                                                                           І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

15 травня 2017 року

 

                           м. Київ


Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

суддів:

 

Охрімчук Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

 

Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

 

 


розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Козелецький районний сектор Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації.     

Позивачка зазначала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, зареєстрованим КП «Ніжинське МБТІ» 24 грудня 2012 року, однак у цьому будинку не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в будинку АДРЕСА_2.

У будинку АДРЕСА_1 зі згоди позивачки поселились її син з дружиною    ОСОБА_2, шлюб між якими розірвано на підставі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 2 липня 2014 року. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 з реєстрації не знялась, проте проживає в іншому місці.

Посилаючись на те, що добровільно знятись із реєстрації у спірному житловому будинку відповідачка відмовляється, без поважних причин не проживає в цьому будинку понад 6 місяців, позивачка просила визнати відповідачку такою, що втратила право користування жилим приміщенням з підстав, передбачених статтями 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР).

До початку розгляду справи позивачка змінила предмет позову, посилаючись на те, що відповідачка відмовляється добровільно виселитись із належного їй житлового будинку та знятись із реєстрації, чим порушує її право як власника будинку володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, просила усунути перешкоди в користуванні зазначеним житловим будинком з підстав, передбачених статтями 317, 319, 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) шляхом виселення з нього відповідачки та зняття її з реєстрації в Козелецькому районному секторі Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області.

У березні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про вселення, мотивуючи свої вимоги тим, що після розірвання шлюбу колишній чоловік, ОСОБА_3, виселив її з донькою з будинку, їхніх особистих речей не повернув.

Козелецький районний суд Чернігівської області рішенням від  11 червня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: виселив ОСОБА_2 із житлового будинку АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив. У задоволенні зустрічного позову  ОСОБА_2 суд також відмовив.             

Апеляційний суд Чернігівської області 15 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_2 суд задовольнив: вселив ОСОБА_2 у житловий будинок за вказаною адресою.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ    ухвалою 23 грудня 2015 року рішення апеляційного суду залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня, 22 лютого, 6 квітня (дві ухвали), 1 і 6 червня, 27 вересня і 19 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року.            

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

 Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, виданого виконавчим комітетом Крехаївської сільської ради Козелецького району Чернігівської області та зареєстрованого в КП «Ніжинське МБТІ» 24 грудня 2012 року.

ОСОБА_1 з 16 березня 1989 року зареєстрована та постійно проживає в будинку АДРЕСА_2.

Її син ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2, у зв’язку із чим остання була вселена до житлового будинку АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1, і яка як власник надала право ОСОБА_2 користуватися цим житловим будинком.

Згідно з довідкою про склад сім’ї від 27 вересня 2013 року до членів сім’ї  ОСОБА_2 належали ОСОБА_3 – колишній чоловік та ОСОБА_4 – дочка.

Згідно із заявою ОСОБА_1 до сільської ради від 14 липня 2014 року ОСОБА_2 після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 виселилась зі спірного житлового будинку 6 липня 2014 року разом з дитиною і на час розгляду справи судом за вказаною адресою не проживала. 

Відповідно до акта від 30 січня 2015 року, складеного депутатом Крехаївської сільської ради та членом виконкому Крехаївської сільської ради в присутності власника житлового будинку ОСОБА_1 було оглянуто зазначений житловий будинок та встановлено, що ОСОБА_2 у ньому не проживає, особистих її речей немає.

Згідно з довідкою виконкому Крехаївської сільської ради ОСОБА_2 зареєстрована АДРЕСА_1, але фактично проживає АДРЕСА_3, починаючи із  6 липня 2014 року.

ОСОБА_2 відмовляється добровільно знятись з реєстрації у спірному житловому будинку.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що в силу положень частини другої статті 64, частини четвертої статті 156 ЖК УРСР відповідачка не була членом сім’ї власника спірного житлового будинку, оскільки ніколи не проживала разом з нею у спірному житлі, не вела з нею спільного господарства.  Отже, відповідно до положень статті 391 ЦК України позивачка як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном, оскільки відповідачка добровільно відмовилась від користування чужою власністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що за наявності факту проживання відповідачки із сином власниці спірного житлового будинку та спільного користування цим житлом ОСОБА_2 відповідно до положень статті 156 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України має право на користування зазначеним будинком, у чому колишній чоловік чинить їй перешкоди.    

Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року (№ 6-26949ск15) суд касаційної інстанції зазначив про те, що з урахуванням норм статті 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, позивачка, яка забезпечена житлом в іншій квартирі, співвласником якої вона стала в порядку приватизації, не має права користування спірною квартирою, власником якої є її колишній чоловік.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 64, 156 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.  

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушним.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка є власником спірного житлового будинку, у якому не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в іншому будинку; її син перебував у шлюбі з відповідачкою, у зв’язку із чим остання була вселена до належного позивачці спірного житлового будинку, яка як власник цього майна надала право відповідачці користуватись ним.

Відповідачка спільно з власником спірного житлового будинку не проживала, спільним побутом не була пов’язана; після розірвання шлюбу з сином позивачки вибула із зазначеного житлового будинку, має інше житло, у якому проживає.   

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України.

Такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння ухвалі суду касаційної інстанції.

З огляду на сутність установлених правовідносин висновок суду першої інстанції про те, що на ці правовідносини не поширюються норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, є обґрунтованим. 

Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, помилково застосували до спірних правовідносин норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України заявниця надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:   

- від 27 січня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду, зазначивши, що норми статті 405 ЦК України слід застосовувати саме до членів сім’ї, за якими зберігається право користування житловим приміщенням, яке не належить їм на праві власності, за умови відсутності такого користувача в ньому не більше року, а не до колишніх власників житлового приміщення;

- від 22 лютого 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції у незміненій частині та суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком зі зняттям їх з реєстрації та усунення перешкод позивачу у здійсненні права користування і розпорядження цим будинком шляхом виселення позивачів зі спірного будинку, оскільки право членів сім’ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, на користування цим жилим приміщенням може існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є, однак відповідачі не були членами сім’ї позивача; 

- від 6 квітня 2016 року (№ 6-37459ск15) та 1 червня 2016 року, у яких суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справ на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи;

- від 19 жовтня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для виселення відповідачів зі спірного житлового будинку, оскільки відповідачі у встановленому законом порядку зареєструвались у цьому будинку, вони є колишніми членами сім’ї позивача, отже, у законний спосіб набули право користування житловим приміщенням у спірному будинку;

 - від 6 червня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що з припиненням права власності колишнього власника на спірне приміщення втрачається й право користування ним у членів його сім’ї, тому відповідачка, яка вселилась до спірної квартири та проживає в ній як член сім’ї колишнього власника квартири, з яким вона перебувала в шлюбі та який розірвано, не має права користування спірною квартирою;

- від 27 вересня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що особа, будучи членом сім’ї попереднього власника спірної квартири, із переходом права власності до нового власника, втратила право користування нею, оскільки воно є похідним від прав власника, членом сім’ї якого вона була, а її реєстрація у квартирі обмежує право власності нового власника, зокрема, користування і розпорядження своїм майном.  

Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

На обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, яка переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України заявниця надала постанову від            5 листопада 2014 року, у якій Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що аналіз норм статей 383, 391, 405 ЦК України та статті 156 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї.

Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11 червня 2015 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої  статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Підписи суддів:

30
Подобається
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення