Особа, яка за нормами КПК не наділена правом апеляційного оскарження вироку МАЄ право на таке оскарження, якщо вироком вирішено питання щодо її прав (№ 5-347кс15 від 03.03.2016)

Фабула судового акту: У цьому рішенні ВСУ перевершив сам себе у ВОЛЮНТАРИСТСЬКОМУ трактуванні норм Кримінального процесуального закону винесши постанову в якій довільно, на власний розсуд, самовільно розширив норми кримінального процесуального закону. Така собі правова еквілібристика.

Норми статті 393 КПК України містять ВИКЛЮЧНИЙ перелік осіб, які наділені правом на апеляційне оскарження вироків судів. Це є учасники процесу - підозрювані, обвинувачені, особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, їх захисники та законні представники, прокурори, потерпілі, цивільні позивачі та відповідачі, представники юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, а також фізичні або юридичні особи - у частині, що стосується їх інтересів під час вирішення питання про долю речових доказів, документів, які були надані суду, треті особи - у частині, що стосується її інтересів під час вирішення питання про спеціальну конфіскацію.

Отже як вбачать із наведеного КПК на відміну від цивільного процесуального законодавства не містить в собі такого суб'єкта апеляційного оскарження, як особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.

Натомість в даному рішенні ВСУ вирішив розширити цей перелік фактично зробивший якийсь незрозумілий сінтез з норм КПК та ЦПК.

В даному випадку йдеться про кримінальну справу, пов'язану з фальсифікацією документів про хворобу народного депутата Лозинського, який відбував покарання в ВТК, на підставі яких суддею Бориспільського міськрайонного суду Сергієм Вознюком було прийнято рішення про звільнення відбування покарання за хворобою.

По даній справі було винесено вирок, яким притягнуто до відповідальності начальника відділу прокуратури Київської області. Так, у вказаному вироку констатується факт наявності злочинної змови між ним, неназваним суддею Бориспільського міськрайонного суду (матеріали стосовно якого виділено у окреме провадження) та неназваним першим заступником прокурора Київської області.

На даний вирок цим самим неназваним суддею було внесено апеляцію. Апеляційний суд чітко дотримуючись норм кримінального процесуального законодавства повернув апеляційну скаргу заявнику з огляду на те, що вона подана особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу. З таким рішенням погодився і ВССУ.

Оскаржучи такі рішення судів цей неназваний суддя вказав, що у зв'язку із неприйняттям його апеляційної скарги до розгляду порушено його права передбачені статтею 7, частиною шостою статті 9, частиною першою та другою статті 24 і частини четвертої статті 394 КПК щодо права на перегляд справи вищим судом.

Так, заявник безіменно вказаний у вироку як суддя, який ухвалив рішення про звільнення Лозинського В.О. від подальшого відбування покарання. Таким чином, стверджує заявник, вочевидь зрозуміло, що обвинувальним вироком щодо працівника прокуратури по суті створено преюдицію, якою, всупереч презумпції невинуватості, встановлено факт ухвалення завідомо неправосудного рішення саме ним.

Слід зауважити, що дійсно ч. 2 ст. 24 КПК України передбачає право на перегляд судового рішення за скаргою особи судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Проте, ВСУ невірно трактуючи цю норму та підміняючи поняття "особа, яка брала участь у судовому розгляді" тобто така, що була присутня у судовому засіданні на такая, інтереси якої суд вирішив у своєму вироку.

Отже завдяки такій правовій позиції будь-яка особа, може оскаржити будь-який вирок суду лише через те, що на її думку судом у вироку вирішено питання про її права.

Аналізуйте судовий акт: ВСУ: Відмова у відкритті провадження про перегляд рішення слідчого судді щодо арешту на майно адвокатом особи, що у кримінальному провадженні не є підозрюваною чи обвинуваченою, є порушенням права на правову допомогу (№ 5-162кс(15)17 від 14.09.2017)

Прецедентне рішення Печерського суду: на Україні відновлено інститут «дослідчих перевірок»!

Підставою для притягнення судді до кримінальної відповідальності за ст.375 КК України є скасування винесеного ним (ними) завідомо неправосудного судового рішення та доведення наявності умислу в діях судді (ВССУ, справа № 5-1902км14, 10.06.14)

Незаконнє звільнення Лозінського В. О. суддею Бориспільського міськрайонного суду Вознюком С. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 березня 2016 року м. Київ

Судова палата у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого судді Кузьменко О.Т.,

суддів: Вус С.М., Глоса Л.Ф., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Пивовара В.Ф., Пошви Б.М., Редьки А.І., Школярова В.Ф.,

при секретарях: Волевач О.В., Тімчинській І.О.,

за участю: начальника Управління підтримання державного обвинувачення у суді Генеральної прокуратури України Курапова М.В.,

заявника ОСОБА_1,

адвоката Піх І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року щодо ОСОБА_2,

у с т а н о в и л а:

Вироком Печерського районного суду м. Києва від 4 березня 2015 року ОСОБА_2, 14 липня 1982 року народження, такого, що не має судимості, на підставі угоди з прокурором засуджено за сукупністю злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України (далі – КК), за: частиною п’ятою статті 27, частиною другою статті 375, частиною першою статті 366, частиною четвертою статті 27, частиною першою статті 366, частиною першою статті 361 на п’ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади на державній службі на строк два роки.

На підставі статті 75 КК ОСОБА_2 звільнено від відбування основного покарання з іспитовим строком два роки та, відповідно до статті 76 КК, покладено на нього обов’язок повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та роботи.

ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він, працюючи в прокуратурі Київської області на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, за попередньою змовою з іншими особами сприяв судді місцевого суду (матеріали щодо якого виділено в окреме провадження) у постановленні завідомо неправосудної ухвали щодо ОСОБА_3, засудженого за ряд злочинів, у тому числі тяжких, на десять років позбавлення волі, покарання за які він відбував з 14 квітня 2012 року у Бориспільській виправній колонії № 119 управління Державної пенітенціарної служби України в м. Києві та Київській області, що спричинило тяжкі наслідки.

Як зазначено у вироку, в першій половині 2014 року, але не пізніше 2 червня 2014 року, суддя Бориспільського міськрайонного суду Київської області і перший заступник прокурора Київської області, щодо яких матеріали справи виділені в окреме провадження, за невстановлених слідством обставин вступили у попередню змову з метою досягнення спільного злочинного результату – незаконного звільнення засудженого за вчинення тяжких злочинів ОСОБА_3 від подальшого відбування покарання у вигляді позбавлення волі шляхом постановлення завідомо неправосудної ухвали суду та забезпечення набуття нею законної сили в результаті невнесення прокурором апеляційної скарги.

Відповідно до вказаної злочинної домовленості суддя повинен був постановити завідомо неправосудну ухвалу щодо звільнення ОСОБА_3 від відбування покарання за хворобою, а перший заступник прокурора Київської області, у свою чергу, мав забезпечити погоджувальну позицію держави в особі прокурора, який братиме участь у судовому розгляді, а також подальше невнесення апеляційної скарги на незаконне судове рішення.

Далі у вироку зазначені дії судді Бориспільського міськрайонного суду, які він вчинив з метою виконання узгодженого плану вчинення злочину, зокрема: про об’єднання та прийняття ним до свого провадження клопотання захисника та, на порушення вимог статті 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), клопотання потерпілої про звільнення ОСОБА_3 на підставі статті 84 КК від подальшого відбування покарання у зв’язку з хворобою, яка начебто перешкоджає відбуванню покарання; процедуру розгляду цих клопотань та заявлених у судовому засіданні; про умисні дії та бездіяльність судді щодо сприяння ОСОБА_3 у звільненні від подальшого відбування покарання: нез’ясування належним чином причини неявки в судове засідання лікарів спеціалізованої лікарської комісії для дачі пояснень щодо свого висновку, за яким діагноз засудженого ОСОБА_3 не відповідає Переліку захворювань, які є підставою для подання в суд матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженого спільним наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань України та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань», а стан його здоров’я не перешкоджає подальшому відбуванню покарання; нездійснення їх повторного виклику; призначення за своєю ініціативою судово-медичної експертизи стану здоров’я засудженого; необґрунтоване та невмотивоване відхилення клопотання прокурорів про виклик до суду експертів для надання роз’яснень щодо зазначеного висновку судово-медичної експертизи, який не містив відповіді на питання про наявність у ОСОБА_3 таких захворювань, які б давали підстави для його звільнення від покарання за хворобою; завершення, при явній неповноті, судового розгляду клопотань про звільнення ОСОБА_3; постановлення 3 червня 2014 року суддею за пособництва прокурора ОСОБА_2, який не заперечив у судовому засіданні проти задоволення клопотань, та інших осіб, щодо яких матеріали справи виділені в окреме провадження, незаконної, необґрунтованої і невмотивованої ухвали про звільнення ОСОБА_3 від подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі у зв’язку з хворобою.

Продовжуючи реалізацію спільного злочинного наміру, направленого на настання тяжких наслідків від постановлення завідомо неправосудної ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 3 червня 2014 року, ОСОБА_2 за вказівкою особи, стосовно якої матеріали справи виділені в окреме провадження, достовірно знаючи, що ухвала судді є неправосудною, умисно не вніс апеляційну скаргу на вказане незаконне судове рішення, а після того, як незаконне звільнення ОСОБА_3 вже 11 червня 2014 року викликало значний суспільний резонанс та глибоке обурення у суспільстві, ОСОБА_2 та особи, щодо яких матеріали справи виділені в окреме провадження, з використанням свого службового становища вчинили інші кримінальні правопорушення, пов’язані із внесенням апеляційної скарги, направлені на приховування вчиненого ними тяжкого злочину та уникнення можливої відповідальності: несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи (частина перша статті 361 КК), службове підроблення та видачу офіційних документів – апеляційної скарги і конверта поштового відправлення, який мав підтверджувати факт подання апеляційної скарги з дотриманням встановленого законом строку (частина перша статті 366 КК), підбурювання службової особи відділення поштового зв’язку Бориспіль Центру поштового зв’язку № 3 до складання і видачі завідомо неправдивого офіційного документа – поштового відправлення, на якому містився завідомо неправдивий відбиток штемпеля про дату прийняття та пересилання до Бориспільського міськрайонного суду Київської області зазначеної апеляційної скарги прокурора (частина четверта статті 27 і частина перша статті 366 КК).

Ухвалою судді судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва від 17 квітня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на вказаний вирок повернуто заявнику з огляду на те, що вона подана особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 квітня 2015 року у зв’язку із законністю та обґрунтованістю рішення апеляційної інстанції.

У заяві ОСОБА_1 просить переглянути зазначене рішення касаційного суду і посилається на пункт 2 статті 445 КПК. Вважає, що касаційний суд по-різному тлумачить положення норм статті 7, частини шостої статті 9, частин першої та другої статті 24 і частини четвертої статті 394 цього Кодексу, які гарантують право на перегляд судом вищого рівня вироку суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді. Зазначає, що касаційний суд, а так само апеляційна інстанція відмовили йому в реалізації права на перегляд вироку Печерського районного суду м. Києва від 4 березня 2015 року щодо ОСОБА_2, яким визнано винуватим працівника прокуратури у пособництві судді місцевого суду у постановленні завідомо неправосудної ухвали про звільнення ОСОБА_3 від подальшого відбування покарання. Матеріали справи щодо судді, який ніби апріорі ухвалив завідомо неправосудне рішення, виділено в окреме провадження. Сам він, безіменно вказаний у вироку як суддя, не брав участі у судовому розгляді справи щодо ОСОБА_2, хоча є суддею місцевого суду, який ухвалив рішення про звільнення ОСОБА_3 від подальшого відбування покарання. Таким чином, стверджує заявник, вочевидь зрозуміло, що обвинувальним вироком щодо ОСОБА_2 по суті створено преюдицію, якою, всупереч презумпції невинуватості, встановлено факт ухвалення завідомо неправосудного рішення саме ним – суддею ОСОБА_1.

На підтвердження неоднаковості у правозастосуванні судом касаційної інстанції зазначених у заяві норм кримінального процесуального права ОСОБА_1 долучає копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2015 року, в якій недотримання апеляційним судом цих самих положень кримінального процесуального закону стало підставою для скасування ухвали і направлення справи на новий апеляційний розгляд. Касаційний суд, посилаючись на статті 7, 9, 24, 394, 438 КПК, визнав хибним рішення апеляційного суду про повернення у зв’язку із поданням неналежною особою апеляційної скарги захисника Аполлонової М.В. в інтересах Бобренка М.В. на вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 24 квітня 2014 року щодо Гріхна С.В., засудженого за сприяння (пособництво) Бобренку М.В. як службовій особі в одержанні неправомірної вигоди. При цьому суд касаційної інстанції в ухвалі зазначив, що позбавлення права захисника Бобренка М.В., який хоча і не засуджений оскаржуваним вироком, проте в якому констатується його співучасть із Гріхном С.В. у вчиненні інкримінованого злочину, суперечить вищезазначеним положенням кримінального процесуального закону щодо гарантій доступу до правосуддя.

ОСОБА_1 наполягає на скасуванні касаційної ухвали щодо ОСОБА_2 і направленні справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, заявника та його адвоката, які підтримали заяву, прокурора, який заперечував проти задоволення заяви, перевіривши матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяви, обговоривши зазначені в ній доводи, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) дійшла висновку про таке.

1. Зіставлення правових позицій касаційної інстанції щодо застосування положень частини четвертої статті 394 КПК, висловлених в оспореному рішенні і рішенні, наданому для порівняння, дають підстави стверджувати, що ця норма права застосована неоднаково (по-різному). В одному випадку касаційний суд визнав за «іншою особою» право на перегляд вироку, що стосувався її прав, свобод чи інтересів, судом вищого рівня, гарантоване статтею 24 цього Кодексу, хоча така особа і не брала участь у судовому розгляді (не була учасником судового засідання), і в такий спосіб по суті поширив на неї гарантії, передбачені статтею 394 цього Кодексу, ─ право «іншої особи» на апеляційне оскарження судового рішення, а в іншому випадку ці самі норми права касаційний суд витлумачив інакше і право такої особи на перегляд судом вищого рівня судового рішення, що стосується її прав, свобод та інтересів, не визнав.

Відмінність (неоднаковість) у застосуванні однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що потягло ухвалення оспореного рішення, яке за своїм правовим змістом різниться з рішенням, наданим для порівняння, дає змогу провадити перегляд справи по суті заявлених у зверненні вимог на предмет законності та обгрунтованості оспореного рішення (підстава: пункт 2 статті 445 цього Кодексу).

2. Суду належить проаналізувати, чи неоднакове застосування касаційним судом норм статей 24 і 394 КПК є наслідком їх неточного розуміння (тлумачення), що автоматично може потрапляти під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з огляду на перешкоди у праві доступу до правосуддя.

3. Суд зазначає, що окрім норм статті 7, частини шостої статті 9, частини першої та другої статті 24, частини четвертої статті 394 КПК, які призначені гарантувати доступ до правосуддя, цей основоположний принцип верховенства права гарантує Конституція України (частина друга статті 55, пункт 8 частини третьої статті 129).

Поняття «забезпечення права» за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж поняття «право», яке використовується у главі 31 КПК, бо воно передбачає, крім самого «права», ще й гарантований державою механізм його реалізації. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов’язок суду прийняти та розглянути подану апеляцію чи касацію.

Конституція України, яка має найвищу юридичну силу, гарантує реалізацію права на оскарження у більш широкому розумінні, ніж у главі 31 КПК, кореспондується із положеннями статті 24 КПК й розширює коло учасників судового процесу, яким забезпечується конституційне право на оскарження судових рішень.

4. Офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Наведене переконує Суд у тому, що відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб’єктів оскарження, передбаченому статтею 394 КПК, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою у доступі до правосуддя та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено частиною другою статті 24 цього Кодексу.

5. Відповідно до цієї норми закону кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Також гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

6. Стосовно розглядуваної справи, виходячи із зазначених положень, ключовим є з’ясування, чи насправді вирок щодо ОСОБА_2 стосується інтересів ОСОБА_1 тією мірою, що надає останньому, згідно із частиною другою статті 24 КПК, право оскаржити його до вищих судових інстанцій.

7. Обґрунтовуючи своє право на оскарження судових рішень, заявник посилався на те, що зміст вироку недвозначно стверджує про його співучасть, зокрема, із засудженим ОСОБА_2 у постановленні завідомо неправосудної ухвали про звільнення засудженого ОСОБА_3 від подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі у зв’язку з хворобою, і у такий спосіб створює преюдицію та усупереч презумпції невинуватості встановлює його винуватість у вчиненні зазначеного злочину.

8. У доктрині права преюдиції – це загальні положення (правила), в силу яких особа, яка здійснює оцінку доказів, і суд при постановленні вироку вправі вважати встановленими обставини, які мають значення для вирішення кримінальної справи. Преюдиційні факти не потребують повторного чи додаткового дослідження. Факт преюдиції розцінюється суддею як безспірний, встановлений компетентним органом і як такий, що спрощує оцінку даних.

Водночас у статті 90 КПК зазначено, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиційне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

9. Констатуючи у вироку щодо ОСОБА_2 його винуватість у вчиненні, крім іншого, пособництва шляхом усунення перешкод у постановленні суддею, щодо якого матеріали виділено в окреме провадження, завідомо неправосудної ухвали про звільнення засудженого ОСОБА_3 від подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі у зв’язку з хворобою, що спричинило тяжкі наслідки, суд першої інстанції фактично зробив висновок про те, що суддею постановлено завідомо неправосудне судове рішення.

При цьому відсутність у вироку вказівки на прізвище судді не означає неможливість його ідентифікації. Так, відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 22 грудня 2005 року № 3262-IV «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно із пунктом 1 частини третьої статті 7 цього Закону знеособленню не підлягають прізвища та ініціали суддів, які ухвалили судове рішення.

Отже, посилання у вироку на ухвалу про звільнення засудженого ОСОБА_3 від подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі у зв’язку з хворобою одночасно ідентифікує особу судді, який її постановив. З огляду на це висновок у вироку щодо ОСОБА_2 про сприяння ним у постановленні завідомо неправосудного судового рішення щодо ОСОБА_3 є констатацією винуватості судді ОСОБА_1 у постановленні такого рішення.

Така преюдиція щодо винуватості судді у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 375 КК, не лише входить в колізію з нормами КПК щодо вільної оцінки доказів, а й суперечить передбаченим статтею 7 КПК загальним засадам кримінального провадження, зокрема верховенству права, законності, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Натомість міжнародні стандарти у галузі судочинства послідовно стверджують про неприпустимість нехтування презумпцією невинуватості та правом на справедливий судовий розгляд.

Так, відповідно до частини другої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, частини другої статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, частини першої статті 11 Загальної декларації прав людини кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

10. За таких обставин очевидним є те, що ОСОБА_1, хоча і не був визнаний учасником кримінального провадження щодо ОСОБА_2, вправі захищати свої права, свободи та інтереси, яких стосується вирок у даному провадженні, шляхом звернення до апеляційної інстанції з його оскарженням.

Цей висновок відповідає і змісту статті 2 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій зазначено, що кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесення йому вироку.

11. Аналогічна правова позиція висловлена касаційним судом в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2015 року щодо Гріхна С.В., яку ОСОБА_1 долучив до своєї заяви як приклад неоднакового застосування окремих норм права. У цьому рішенні суд касаційної інстанції з посиланням на вищезазначені положення кримінального процесуального закону щодо гарантій на доступ до правосуддя визнав помилковим рішення апеляційного суду про повернення у зв’язку із поданням неналежною особою апеляційної скарги захисника Аполлонової М.В. в інтересах Бобренка М.В. на вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 24 квітня 2014 року щодо Гріхна С.В., засудженого за сприяння (пособництво) Бобренку М.В. як службовій особі в одержанні неправомірної вигоди, який хоч і не засуджений вказаним вироком, однак у ньому констатується його співучасть із Гріхном С.В. у вчиненні інкримінованого злочину.

Наданий приклад є належним та таким, що підтверджує право особи на перегляд судом вищого рівня вироку, якщо він стосується його прав та інтересів, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

12. Отже, стосовно кримінального провадження щодо ОСОБА_2 постановлений за результатами угоди про визнання ним винуватості вирок стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1, який на цій підставі, реалізуючи своє конституційне право та керуючись загальними засадами кримінального судочинства, в тому числі пунктами 1, 2, 10, 17 статті 7, частини шостої статті 9, частин першої та другої статті 24 КПК, вправі звернутися до суду вищої інстанції з оскарженням цього судового рішення.

Дотримання вказаних засад є гарантією реалізації права на доступ до правосуддя, а їх нехтування означає, що судове рішення про відсутність у заявника права на звернення з апеляційною скаргою постановлено без дотримання вимоги справедливості судового розгляду, приписів статті 370 КПК щодо законності та обґрунтованості судового рішення, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закон і підставою для його скасування.

Отже, у цій справі Суд констатує неправильне застосування касаційним судом норм, передбачених пунктами 1, 2, 10, 17 статті 7, частини шостої статті 9, статті 24, частини четвертої статті 394 КПК, у зв’язку із обмеженням права ОСОБА_1 як особи, прав, свобод та інтересів якого стосується вирок на підставі угоди між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_2, на його апеляційне оскарження, у зв’язку із чим і відповідно до пункту 1 частини першої статті 438, частини першої статті 412 цього Кодексу належить скасувати ухвалу касаційного суду, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції, оскільки касаційний перегляд по суті у цьому провадженні не відбувався у зв’язку з відмовою у відкритті касаційного провадження.

Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року у справі щодо ОСОБА_2 про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 квітня 2015 року скасувати, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття провадження.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.