Особа, яка не є власником майна, але має права розпоряджатись ним МАЄ право на відшкодування шкоди завданої цьому майну (№ 6-1365цс17 від 11.10.2017)

Фабула судового акту: У лютому 2016 року особа звернулася із позовом до страхової компанії про стягнення страхового відшкодування мотивуючи це тим, що у 2012 з вини водія було вчинене ДТП внаслідок якого було пошкоджений застрахований транспортний засіб. Одночасно співвідповідачем у справі позивачем було визначено і водія траснпортного засобу.

Проте, страхова компанія визнаючи свою відповідальність, відшкодування не виплатило.

Також позивач вважав, що водій автомобіля з вини якого трапилася дорожньо-транспортан пригода також має виплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування.

Рішенням місцевого суду позовні вимоги задоволено. У своєму рішення райнний суд виходив з того, що позовна давність застосовується не з дня вчинення ДТП, а з часу винесення рішення про винність особи у вчиненні аварії.

Проте, апеляційним судом таке рішення скасовано та відмовлено у задоволенні позовних вимог у зв'язку із тим, щщо позивач не є власником автомоблія, а є лише особою, яка має право керувати автомобілем на підставі довіреності.

Ухвалою ВССУ рішення апеляційного суду скасовано та залишено в силі рішення місцевого суду. Касаційним судом в своїй ухвалі було зазначено, що передача власником права керування транспортним засобом у процесі розгляду справи ніким не оспорювалась, на момент скоєння ДТП позивач мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи.

Пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну.

З таким висновком ВСУ погодився.

Водночас у свої постанові Верховний Суд України зазначив, що ст. 256 ЦК України визначено, що позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тому день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.

Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП), у грудні 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди.

Аналізуйте судовий акт: Дія частини 2 статті 625 ЦК України поширюється на випадки прострочення виплати суми страхового відшкодування (Постанова ВСУ від 21.12.2016 по справі №6-1003цс16)

Страховик має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права (ВСУ від 31 травня 2017р. у справі № 6-2969цс16)

Моментом початку позовної давності для регресної вимоги страховика є день проведення страховиком виплати страхового відшкодування третій особі (потерпілому в деліктному зобов’язанні) (ВСУ від 05.04.2017 № 6-2806цс16)

Під час використання службового автомобіля не у зв'язку з виконанням трудових обов'язків відповідати за заподіяну шкоду повинен сам водій транспортного засобу, а не особа, що є власником автомобіля (ВГСУ, справа № 914/2117/16, від 27.03.17)

Правовий висновок ВСУ у справі № 6-1365цс17: Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП), у грудні 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди.

До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся у лютому 2016 року – зі спливом позовної давності.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариств «Страхова компанія «Україна» (далі – ПрАТ «СК «Україна»), ОСОБА_2 про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди.

ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2012 року з вини водія ОСОБА_2, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», власником якого є ОСОБА_4 та який згідно з довіреністю перебуває у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1.

Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована ПрАТ «СК «Україна», яке визнало майнову шкоду в розмірі 114 тис. 228 грн, проте страхового відшкодування не виплатило.

ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 має сплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування, що становить 65 тис. 228 грн, а також сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат та трьох відсотків річних.

У подальшому позивач збільшив позовні вимоги та просив стягнути на свою користь з ОСОБА_2 90 тис. грн моральної шкоди, а із ПрАТ «СК «Україна» 45 тис. 345 грн 15 коп. пені за прострочення виплати страхового відшкодування за період з 1 березня 2013 року по 22 березня 2016 року.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто на його користь із ПрАТ «СК «Україна» 94 тис. 345 грн страхового відшкодування, а з ОСОБА_2 – 65 тис. 228 грн різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до ПрАТ «СК «Україна» не оскаржувалося.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди скасовано та в цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 395 396 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та 29 червня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2012 року на автодорозі Київ – Чоп сталась ДТП, внаслідок якої автомобіль марки «Renault Megane», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням водія ОСОБА_2. зіткнувся з автомобілем марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, під керуванням водія ОСОБА_3, що належить на праві власності ОСОБА_4. ДТП сталась з вини водія ОСОБА_2, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», тип транспортного засобу – сідловий тягач-Е.

На момент ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована на підставі договору про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у ПрАТ «СК «Україна».

Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження НОМЕР_1 від 29 січня 2013 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Renault Magnum» становить 552 тис. 311 грн 60 коп., а розмір матеріального збитку, заподіяного його власнику унаслідок виявлених пошкоджень, становить 114 тис. 228 грн.

За довіреністю від 25 вересня 2012 року ОСОБА_4 уповноважив окремо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 представляти його інтереси при вчиненні правочинів щодо продажу автомобіля, обміну, передачі в оренду (найм), позики належного йому автомобіля марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, та для цього надав їм право керувати згаданим автомобілем, представляти його інтереси в органах нотаріату, комісійних магазинах, органах Державтоінспекції, комісіях або в будь-яких інших підприємствах, установах та організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з усіх без винятку питань, пов’язаних з експлуатацією, відчуженням автомобіля, його переобладнанням, ремонтом, проходженням державного технічного огляду; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля, за необхідності зняти автомобіль з обліку, одержати транзитні номери; подавати та одержувати довідки та документи, включаючи заяви, дублікат реєстраційного документа, укладати від його імені договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування автомобілем, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови; одержувати належні за цими договорами грошові суми; укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності; у випадку спричинення автомобілю пошкодження іншими особами внаслідок ДТП чи заподіяння шкоди повіреною особою іншим транспортним засобам під час управління автомобілем як джерелом підвищеної небезпеки укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми у розмірах згідно з калькуляціями, актами, експертними висновками тощо; вчиняти інші юридично значимі дії, пов’язані із виконанням цієї довіреності.

ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування шкоди, завданої ДТП, 65 тис. 228 грн майнової та 5 тис. грн. моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог статті 1194 ЦК України, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

При визначенні розміру моральної шкоди суд виходив з ступеня вини відповідача та з урахуванням вимог розумності, справедливості та поміркованості.

Cуд також керувався тим, що застосувати позовну даність у цьому спорі немає підстав, оскільки її перебіг починається не з дня скоєння ДТП, а з 2 жовтня 2013 року, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині його позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що пошкоджений транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_4, під час ДТП керував цим автомобілем ОСОБА_3, а ОСОБА_1 має лише право розпоряджатися ним на підставі довіреності від 25 вересня 2012 року і не має права вимагати відшкодування шкоди. Він також не довів понесення витрат на відновлення автомобіля.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_2 та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вимог ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що передача власником ОСОБА_4 права керування транспортним засобом ОСОБА_1 у процесі розгляду справи ніким не оспорювалась, на момент скоєння ДТП ОСОБА_1 мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи.

У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року міститься висновок про те, що пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну.

Отже, висновки щодо застосування статей 395 396 ЦК України, зроблені судом, у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом України у постанові від 3 грудня 2014 року, на яку посилається заявник в своїй заяві.

Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.

Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач після настання ДТП, у січні 2013 року, вже звернувся до страховика відповідача із заявою про виплату йому страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини ОСОБА_2, з якою страхувальник уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту відповідальності. 23 січня 2013 року за участю позивача та представника страхової компанії винної у ДТП особи відбулася оцінка пошкодженого транспортного засобу.

Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП, ОСОБА_2), 5 грудня 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у ОСОБА_1 виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди.

До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся
9 лютого 2016 року – зі спливом позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 звертався із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу (а.с. 89).

Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, тому відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2017 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Судді